Олексій Цвєтков: американський поет із Запоріжжя

Олексій Петрович Цвєтков вперше  привітався зі світом у 1947 році в м. Станіслав (зараз  Івано-Франківськ). Невільний у виборі місця свого життя, батько Олексія – радянський офіцер  Петро Цвєтков –  разом з родиною опинився у Запоріжжі, де й пройшли  щасливі роки дитиства хлопчика. З Запоріжжям пов*язані його юнацькі спогади і перший життєвий досвід, які суттєво вплинули на подальший хід власного життя юнака. 

Олексій пам*ятає дивовижний каталог американських авто з картинками, який належав його однокласнику. Каталог був небаченою у провінційному місті диковиною: там були десятки різних моделей модного тоді сілуету – пласкі і нечувано довгі, з множиною декоративних крилець й нікелірованих деталей екстер*єра, майже космічні кораблі. Хлопець робив свої висновки, порівнюючи ці казкові автівки з сумними «москвичами», «волгами» та «побєдами», які вичерпували на той час увесь асортимент вітчизняного автобудівництва. Звісно, що Америка уявлялась школярові як небувале царство переможної технології.

А ще пам*ятає він шкільну історичну науку з її ліцемірною  скорботою над радянськими жертвами під час другої світової війни, в той час як батько – бойовий офіцер – розповідав про штрафні батальйони, загородзагони та СМЕРШ і разом з сином  дивувався про практично повне замовчування чужих втрат, включаючи катастрофу європейського єврейства, та виставлення союзників фактичними пособниками німців. У Запоріжжі на зміну теплій і пофарбованій гумором атмосфері ранніх речей прийшов жорстокий світ зрілості, в якому батьківщиною і одночасно чужбиною стала уся країна з її околицями і «залізною завісою».

Ще на шкільній лаві Олексій дав собі обіцянку назавжди поїхати на Захід, яку й виконав у віці 28 років, коли енергійно крокував до літака, не обертаючись назад, втопивши очі на свої черевики та в майбутнє. СРСР став для молодою людини місцем народження, Україна стала його батьківщиною, але лише у тому невеликому сенсі, що для безоглядної втечі потрібно було  місце, звідки втікаєшь. Потім, коли поета запитували про його відношення до батьківщини, чи є вона для нього мовою, часом, місцем, пам*яттю, Олексій Цвєтков відповідав, що його батьківщина ідентична його біографії, з якої він не може вискочити: частина України, частина Росії, США. Батьківщина – це і вулиця у Запоріжжі, і кафе у Тюмені, а не претензії на Курили чи гордість перемогами. І пам*ять, і мова – його власні, він не брав їх в аренду ані в якої держави.

Але цей шлях до власної мови і пам*яті  проліг спочатку через хімічний факультет Одеського, а потім через істфак та журфак Московського університетів. У студентські роки разом з С. Гандлевським, А. Сопровським, Б. Кенжеєвим входив у неофіційну поетичну групу «Московський час». Пізніше працював технічним перекладачем, робочим сцени, літературним працівником обласних газет Сибиру та Казахстану, нічним сторожем. 

В  юнацькі роки прокинувся й талант поета, але Олексій, як і багато його однолітків, не мав іншого вибору, крім як опинитися у підвалах радянських творчих Черьомушек: вони запізнилися на хрущовську «відлигу», їх вже не брали у Вознесенькі чи Євтушенки. Свій талант потрібно було не просто компроментувати, а ставати такими поетами, як Щипачов або Сурков, тобто оспівувати партію і державу. Олексій розумів поезію як певну операцію на мозку читача, після чого туди відкривається хід думкам, яких вони раніше не мали. Режим не схвалював подібну хіругію. Тому Цвєтков й не друкувався в СРСР, хоча й не займав позицію відкритого антирадянського поета, але ясно розумів, чому протистоїть естетично.

Тільки у 2004 році у єкатеринбурзькому видавництві «Євдокія» вийде книга дитячих віршів поета – «Бестіарій», які були написані ще у 70-тих роках.

Опинившись на Заході, Олексій отримав справжній реальний вибір: вступити у світове «наземне» підпілля або влитися у магістральну течію.  Ставши емігрантом із задухлої епохи «застою», Олексій жив в Нью-Йорку і Сан-Франциско. У Сан-Франциско був одним з редакторів газети «Русская жизнь», а його вірші друкувались у журналах «Континент», «Луна», «Час і ми». 

Там, у США, в 1978 році вийшла його перша книга – «Збірка п*єс для життя соло», а потім – «Стан сну» (1981), «Троє» (1981, разом з К. Кузьминським і Е. Лимоновим), «Едем» (1985). Основними темами віршів поета виступали вічні питання – про кохання і смерть. 

Олексій закінчив аспірантуру у Мічіганському університеті в Анн Арборі за спеціальністю «Російська література». У 1983 році захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня PhD за темою «Мова Андрія Платонова» – дисертанту було цікаво досліди , як він сам визнав, «прекрасное косноязычие» письменника. В процесі академічного аналізу Олексій Петрович зрозумів, що дивна мова Платонова – це свідомий прийом, а не природний спосіб виразу думок, як у 70-80-х роках намагались стверджувати радянські літературознавці. 

Працював викладачем російської мови і літератури у коледжі Дікінсон (штат Пенсільванія). Створив сім*ю, одружившись з гарною дівчиною, яка навчала його правильно водити автомобіль.

Після 1985 року поет Олексій Цвєтков перестав писати. Потім він пояснював своє рішення замовкнути на 17 років тими причинами, що йому це було непотрібно, що він втратив відчуття російського соціокультурного простору, що його іронічний стиль став загальним надбанням, причому, на думку поета, за деякими зовнішніми ознаками, його записували до віршоплетів, які гидливо говорять через губу та з презирливою зарозумілістю.

До 1989 року Олексій Цвєтков працював на радіостанції «Голос Америки» у Вашингтоні, а після – співпрацівником радіо «Свобода» (спочатку у Мюнхені, а потім у Празі, де мешкає  зараз і є редактором та ведучим програм «Антлантичний щоденник» та «Сьомий континент», в якій висвітлюються  можливості Інтернету).  

На початку ІІІ-го тисячоліття Олексій Цвєтков повернувся у поезію. Його вірші присвячені обмеженому колу тем  – темі смерті і відсутності бога. Одночасно його вірші не звучать трагічно: поет, пам*ятаючи про смерть, не звертає уваги на дрібниці, а дивиться на великі блоки тієї конструкції, яку складав усе життя. Як яскраво виражений атеїст, свої богоборчі мотиви пояснює як спроби розібратися перш за все з собою. Важливою матерією для поета виступає час: “время повернуто в оба конца”, минуле й майбутнє часто співіснують, торжествує сьогодення. Ті ж самі персонажі, істоти й предмети можуть одночасно діяти в різних хронологічних рамках: “рано выйди на дорогу / солнце медное над ней / там пасет себе корову / человек вчерашних дней”, “почему на пристань Леты / с детства выданы билеты / почему еще в полете / чайки загодя мертвы”, “мы живы уже или жили тогда но не те” і т.д. Часовий контінуум буцімто поділяється на ряд живих картин. Його поетика має низку відмітних, впізнаваних рис, за якими кожний знавець поезії скаже, що це фактура і стиль Олексія Цвєткова.

Поступово російськомовний поет отримує визнання у Росії. Так, у петербурзькому видавництві «Пушкинский фонд»у 1996 році виходять його «Стихотворения», у 2001 році -книга  “Дивно молвить”, у 2006 році – “Шекспир отдыхает”. В останній автор здійснив спробу показати управління творчим процесом, адже вірш – це пошук, і потрібно відчувати, в якому напрямку рухається поет.

У 2002 році видавництво «Независимая газета» видало книгу Олексія Цвєткова «Просто голос», в яку було включено однойменну поему у прозі та есеїстику. Книга кревно пов*язана з античністю, яка є востребованою європейською людиною з гуманітарною освітою і яка фактично стала мертвою для російського читача. 

Олексій Цвєтков є великим прихильником творчості Шекспіра. На думку поета, Шекспір здійснив низку літературних винаходів. Зокрема, героя, який сам себе підслуховує (за теорією Херолда Блума). Шекспір, стверджує Олексій Цвєтков, в російському культурному просторі представлений в урізаному та адаптованому вигляді. Тому  поет виступив і як перекладач «Гамлета», тримаючи на думці два найпоширеніших відомих переклада – Лозинського і Пастернака – і намагаючись обійти  неточності перекладу Пастернака і художніх недоліків Лозинського. Оскільки, на думку перекладача, існують три версії «Гамлета», Олексій Цвєтков узяв за основу видання Фолджерівської шекспірівської бібілотеки у Вашингтоні, яка видає окремі п*єси з гарними коментарями. 

Своє завдання перекладач Олексій Цвєтков бачив в тому, щоб привнести максимум від Шекспіра сучасному російському читачеві та глядачу, який вже знає як мінімум двадцять таких перекладів. Переклад Олексія Цвєткова став сучасним поглядом на текст «Гамлета», який сам по собі вже є інтерпретацією.

Останнім часом Олексій Петрович став писати свої твори англійською мовою, які друкуються в США і за які , за словами поета, йому не соромно: розуміючи, що він ніколи не стане ані Шекспіром, ані Лоуелом, але його вірші – життєздатні, вони  існують в рамках фантастично багатої  англійської поезії, що само по собі вже є значною подією. Зовнішнє мовне середовище для Цвєткова стало байдужим, оскільки він як поет пише на власній мові.

Стосовно свого відношення до Росії, яка перебрала на себе найгірші риси колишнього СРСР, Олексій Цвєтков мріє про масове революційне насильство на Рубльовському шосе. У вересні 2004 року, у зв*язку з Бесланською трагедією, поет написав найсильніший свій твір з виштовхнутими з себе рядками прокльону:

было третье сентября

насморк нам чумой лечили

слуги ирода-царя

жала жадные точили

опустили всю страну

поступили как сказали

потный раб принес к столу

блюдо с детскими глазами

< …>

 

в царстве ирода-царя

кровь подсохла на рассвете

над страной горит заря

на траве играют дети

все невинны каждый наш

я предам и ты предашь

 

Ось такий він, російсько- і англомовний поет із Запоріжжя Олексій Цвєтков, борець за чесність і справедливість, який свідомо створив своє життя таким, за яке йому не соромно буде глянути в очі вічності, коли прийде його час.