Про «Теорію Дикого Поля. Софію»

Про «Теорію Дикого Поля. Софію»

“Запорізька книжкова толока” пройшла кілька місяців тому, проте принадність літературних фестивалів в тому, що вони ніколи не закінчуються, як і література.

Про деякі книгах можна писати нескінченно – вони так вписуються в історію рідного міста, не менше, ніж реальні події.
Так і вийшло з романом ” Теорія Дикого поля. Софія”, створеного двома письменницями – Оленою Краносельской і Ганною Лупинос. Інтерв’ю з Оленою Красносельской вже вийшло на сторінках нашої газети. А ось і погляд Анни Лупинос.
За цей час 22 грудня пройшла ще одна презентація роману, на якій був присутні в тому числі герої книги. Тому що роман – про запорожців, про місцеву культуру, про своєрідне запорізьке буття. І книга вся пронизана любов’ю до життя і до рідного міста, тонким сприйняттям реальності, відчуттям над-буття.
На питання “Запорізької правди” відповідає Анна Лупинос.

 

unnamed 611

Жили в місті дві дівчини, народилися в один рік, ходили поряд, але паралельними стежками: Олена Красносельська – до студії журналістів, до ЗНТУ, Анна Лупинос – до літоб’єднання, до ЗНУ. Потім виросли, склалися як митці, видали свої твори…
Здавалося б – навіщо разом писати роман?
Бо інакше ЦЬОГО роману не вийшло б!
Знаєте, у Григора Тютюнника в «Трьох зозулях з поклоном»: «Тоді не було б тебе…» Так і в нашому випадку, якби щось склалося по-іншому, то це був би інший роман.
У нас з Оленою дуже багато спільних вподобань, але на світ ми дивимося під геть різними кутами. Це як різні проекції одного. «Теорію Дикого Поля. Софію» постійно супроводжували містичні знаки, а ще його нам допомагало створювати само Запоріжжя, бо як казав Вальтер Беньямін, підкреслюючи культуротворчу місію великих міст, що вони „історізують простір”.
І наше Запоріжжя, розташоване в сакральному місці навколо Хортиці на берегах Дніпра, Запоріжжя, яке напружуючи всі м’язи, прагне вивільнитися з постколоніального минулого, надзвичайне, фантастичне, стиснуте в пружину Запоріжжя більше не бажає чекати початку формування свого образу в літературі. Я впевнена, що нам вдалося почути Genius loci Запоріжжя. Зараз наше місто взагалі переживає бум активності: і молоді поети, і молодий театр, і журналістика, і музика, і художники – цих і багато.
Цікаво, що передмову до романа ми навіть не планували. І ось після своєї лекції про Улісс у LOFT Млині Валентина Ботнер, якій я колись розповідала про наш з Оленою задум, виявила бажання почитати роман. Уявляєте моє здивування та захоплення, коли через кілька днів знавець Сучасної світової літератури, доцент ЗНУ, яка колись познайомила мене з Джойсом, Кафкою, Маркесом, Прустом, сказала, що хоче написати передмову до нашої «Теорії Дикого Поля. Софії».
Головна героїня Софія – не є єдиною, бо в романі не існує одного домінуючого світу, різні, хоча й дуже схожі реальності вирують, пульсують, перетинаються, навіть перетікають одна в одну. Реальні, названі своїми іменами, люди (Юрій Бараннік, Наталя Бабенко, Марина Брацило…), або хоч і не названі, але впізнаванні.

unnamed 711
Вулиці, будинки, кав’ярні, артгалереї, події – наше Запоріжжя, села Оріхівщини, Карпати, Київ, Харків, Бирючий острів, Крим, Відень, Падерборн, Афіни – все це одначе не робить роман документальним зліпком, а – живим, просто існуючим в трошки іншому вимірі. Тому не дивуйтеся, коли зустрінетеся на сторінках зі своїми друзями, коханими, може, навіть з собою.
От в поєднанні реальних людей та подій з не менш реальними! героями та подіями роману виникали цікаві ситуації. Треба було точно згадати, час (день, годину), погоду, думки та настрої квітня-жовтня 2013 року, треба було зануритися у позачасся, щоб спромогтися «знову ввійти в ту ж саму річку», коли всі ми (і автори!) були іншими: безпечнішими, легковажнішими, що часто намагалися просто відігнати погані думки та передчуття, тобто: хоча і мудрими але – до війни.
Нам дуже пощастило з видавцем в головному: Олександр Лазутін надзвичайно (а може, й більше, ніж ми) захоплюється Диким Полем, дуже схоже з нами розуміє головну його сутність – здатність бути вільним та обдаровувати волею усіх, хто цього по-справжньому прагне. Саме тому, на обкладинці книги можна прочитати і слова нашого видавця – не про нас (як буває зазвичай), а про наше Дике Поле ))
На Львівському форумі я познайомилася з Дарою Корній та Наталею Ліщинською – вони цікаві, талановиті, непихаті і дуже люблять нашу країну, зустріли нас, як рідних. Потім, вже у нас на Толоці ми зустрічали їх, а ще Любов Долик й інших львів’ян. Тепер це справжня дружба, заснована на розумінні, що хороші люди (а тим більш письменники!) мають разом творити культуру, бо так простіше й, головне, цікавіше. А ще я по-новому поглянула на нашу Талу Владимирову – побачила, що вона вправна, геть самодостатня й щедра душею людина, яку цінують не лише у нашому місті, але й в Україні. До речі саме у Львові наш видавець вперше! зізнався в любові до нашого роману, а ще виявився цікавим екскурсоводом, провівши нас з Оленою середмістям. Відбувалася ж наша презентація майже на подвір’ї Домініканського Собору, в кав’ярні «Чарівний ліхтар», і кіт-Львів тихесенько спостерігав за нами з куточка, бо саме тут ховався від навали літературних туристів))
Як не дивно це звучить, але нині не рідкість, коли автори працюють у тандемах. Чому? Не беруся судити, але ми з Оленою одразу вирішили, що будемо писати роман у новелах. Тому було природно, що кожна новела має свого автора. В змісті книги позначено авторство кожної новели. Але дивно, що ми обидві точно втрапили у стиль, без чого неможливо було б навіть думати про спільну книгу. Знаєте, моя подруга Ольга Косюк (Троян), яка читала усі мої твори здивувалася, що перша новела – не моя. Оце воно і є – попадання у стиль! Коли пишеш удвох, то починаєш мислити якось дивно. От наприклад, я пишу новелу й Олена пише, не питаючи одна в одної про що, а виходить, що герої мислили одними образами, ходили одними вулицями, згадувати одні й ті ж самі книжки, картини і т. д. Це дивно, але так і було. Мабуть, наша Софія нашіптувала нам обом, як місяць світить кожному у своє віконечко, залишаючись при цьому одним-єдиним.
Зараз виношуємо новий роман, він спочатку творить свою реальність, а вже потім з первинного супу літературного Всесвіту, з рівномірного киселю виокремлюється сутність, яка існує за своїми законами, долучаючи нас, авторів, до дива свого народження. Умберто Еко казав про «Ім’я Рози», що писав роман в рази менше часу, ніж збирав до нього інформацію. Але зволікати не можна, треба починати)))

Підготувала Інга Естеркіна