Вода смаку дитинства

Зробивши ковток води, щойно набраної із криниці, пані Адель не стримує емоцій. Сльози капають просто у чашку. Та жінка, здається цього не помічає. Подумки вона вже не

восьмидесятидвохрічна поважна пані тут, посеред села Новосолоне Новомиколаївського району, а маленька щаслива п’ятирічна дівчинка у далеких кінець 30-х початок 40-х роках минулого сторіччя, у німецькій колонії Нойкрон, яка колись квітла на цій землі.
Пам’ять серця
Пані Адель, уроджена Інжел, а за чоловіком Вагнер, із провінції Саскатун, що в Канаді, у своєму поважному віці, перетнувши океан, вперше приїхала в Україну саме для того, щоб побувати у місці, де вона народилася. Її предки походили з Баден-Бадену (Німеччина). За часів освоєння земель Півдня України у ХІХ ст. німці-колоністи рясно селилися на незайманих територіях і невдовзі перетворювали їх на справжній рай. Так у Таврійському степу з’явилася колонія Нойкрон. Тут жили, працювали кілька поколінь з фамілії Інжел, тут же і народилася маленька Адель.
Доля послала їй страшні випробування. Коли розпочалася Друга світова війна, німців-колоністів, що проживали на європейській території Радянського Союзу, виганяли з їхніх осель, відбирали майно і відправляли у заслання. Родину Адель також відправили у Казахстан. Та якимось дивом на котрійсь із станцій їм вдалося втекти просто із товарняка. Повернувшись до Нойкрона, вони побачили зруйноване обійстя і спалену хату. Тієї ж ночі старший у роду чоловік – дідусь вирішив, що їм слід вирушати на Захід, щоб возз’єднатися із родичами у Баден-Бадені.
Та дорога стала дорогою втрат. Маленька Адель нічого не пам’ятає про ті часи, окрім того, що врешті разом із старшим братиком, бо навіть із мамою їх розлучили, вони опинилися у котромусь із таборів на території Німеччини. Після закінчення війни вони також разом потрапили до дитячого притулку. А потім, коли притулки у Німеччині стали закривати, її хотіла удочерити родина із Австралії. На щастя, у Канаді, у провінції Саскатун, знайшовся близький родич – двоюрідний брат матері. Він і забрав до себе дітлахів – брата і сестру. Пані Адель потрапила у Канаду у 15-річному віці.
Життя продовжувало випробувати її на міцність. Після війни німців не любили у всьому світі. У Канаді також. Місцева німецька діаспора жила доволі обособлено. Пані Адель знала тільки німецьку мову, тож щоб здобути освіту, працевлаштуватися, треба було вивчати англійську. Здібна дівчина впоралася із цим завданням і невдовзі вже працювала у місцевому офісі національної енергокомпанії. А згодом вийшла заміж. Її чоловік, також німець на прізвище Вагнер, успадкував від батьків невеличку ферму. Тож пані Адель мусила навчитися й сільському господарству – поратися біля тварин, доїти корів, садити городину, тощо. Жінка народила і виростила трьох доньок, має шістьох онуків і навіть правнуків.
Але всі ці довгі роки вона пам’ятала про той райський куточок, де народилася, і всім серцем линула туди.
– Насправді, я не маю якихось конкретних спогадів, тоді я була ще дуже мала, – говорить пані Адель.- Моя пам’ять – то пам’ять серця, самі емоції. Коли я зібралася сюди їхати, мої рідні мене не розуміли. Бо їх коріння – у Німеччині. Я теж німкеня, але народжена в Україні. І я щаслива, що у своєму похилому віці я все ж змогла сюди повернутися.
Гостинність без кордонів
Щасливою у Новосолоному пані Адель зробили люди, які вже у наші дні продовжують справу німців-колоністів – перетворюють рідну землю на райський куточок. Гостинні господарі – директор місцевого сільськогосподарського товариства «Нива» Віктор Поплавський, з польського коріння, і його дружина Валентина, українка за походженням, влаштували заокеанській гості-німкені сердечний прийом, підтвердивши, що гостинність української землі не має меж. Вони запросили друзів – ансамбль народної пісні та побутового танцю «Оксамит» під проводом заслуженого працівника культури України Лариси Купчинської. Застілля із смачними українськими наїдками та з піснями і танцями подарувало пані Адель атмосферу родинного тепла і затишку.
– Дійсно, від обійстя Інжелів, та й навіть від колонії Нойкрон тут практично нічого не залишилося, – підтверджує Віктор Поплавський. – Єдина пам’ятка – це криниця у центрі села. Двадцять років тому, коли ми тут облаштовували адміністративний центр, я вирішив зберегти її. Тоді ми її впорядкували, вона по сю пору дає нам якісну воду. Уявіть собі, що саме ця криниця стала відправною точкою на рукотворній мапі Нойкрону, яку зобразив власноруч брат пані Адель, виряджаючи її в дорогу.
Окрім криниці, збереглися ще дві старенькі груші, які колись у садочку оселі Інжелів висадили перші німецькі поселенці. Ці два дерева також зображені на намальованій мапі. Вони напевне пам’ятають маленьку німецьку дівчинку, яка полюбляла гратися під ними. І пані Адель їх згадала, рясно омила заскорузлі поручені стовбури своїми сльозами, бо тільки вони і лишилися – навіть могилок предків на цвинтарі немає.
А Віктор І Валентина Поплавські, прагнучи розрадити гостю, організували для неї екскурсію по господарству. Із великою зацікавленістю пані Адель оглянула сільськогосподарську техніку товариства «Нива», бо й сама фермерша, тож розуміється у цій справі.
– Моє серце радіє від того, що я тут побачила. Я щаслива, що на цій благословенній землі працюють люди, які продовжують справу моїх батьків , – поділилася гостя своїми враженнями від побаченого.- Коли я збиралася у дорогу, мої рідні відмовляли мене, переконували, що тут випалена земля, відсутня цивілізація. Натомість я бачу це високорозвинене господарство, освічених добрих гостинних людей. Я щиро віруюча людина, і дякую Богові, що Він надав мені можливість хоча б на схилі моїх днів побувати тут, повернутися у своє щасливе дитинство.
Книга родоводу
Пані Адель довгі роки виношувала ідею візиту до України з єдиною метою – вона пише книгу про свій рід. На схилі власних літ жінка прагне залишити для нащадків історію своєї родини.
– Це моя місія – залишити слід моєї родини в історії, – говорить пані Адель. – І я радію, що справа моїх рідних, які працювали для розквіту цієї землі, сьогодні має таких прекрасних послідовників як Віктор і Валентина Поплавські. Окрему главу своєї книги я присвячу сучасним мешканцям колишнього Нойкрону – прекрасним людям Новосолоного. Сільськогосподарське товариство «Нива» справило на мене приємне враження.
Вона не певна, чи ще матиме сили колись іншим разом приїхати в Новосолоне. Але не сумнівається, що відновлений зв’язок з її малою Батьківщиною, з тим місцем, де вона народилася, вже не перерветься. Підтвердження цьому у тому смаку води із криниці її дитинства, у теплій і пухнастій на дотик землі з-під груш, які колись дуже давно пригощали її своїми соковитими плодами і захищали кронами від палючого сонця. А головне – у тих людях, які тепер живуть і господарюють на цій землі, бо вони стали їй рідними, адже відчувають до цього місця таку саму любов.

 

Олександра Воронцова, фото автора