“Сто тисяч”. Похвала жадібності

“Сто тисяч”. Похвала жадібності

 «Сто тисяч» Театру Молоді може стати найцікавішою прем’єрою цього сезону, багатого прем’єрами. Взагалі, Театр Молоді, треба віддати належне головному режисерові Геннадію Фортусу, працює як годинник в якості репертуарного театру, з частими різножанровими прем’єрами. А це, як мені здається, необхідна умова успішного життя театру в провінції – тому що глядач приростає таким чином повільно, але неухильно, а сам театр стає частиною життя багатьох, а не лише вузького кола цінителів, а також їхніх друзів і родичів. І до того ж публіка Театру Молоді, як правило – не так званий «організований глядач», а ті, хто, нехай і прийшли вперше випадково, тепер стежать, пам’ятають, роздобувають квитки, купуючи їх в касі, а не отримуючи на додачу до профспілкових подарунків, як безкоштовні купони.

Один з вистав, які, безсумнівно, розширять коло глядачів і шанувальників – «Сто тисяч» за п’єсою Івана Карпенка-Карого. «Сто тисяч» – з класики українського репертуару, і, безсумнівно, нагорі цього списку.

За походженням зі знаменитого сімейства Тобілевичів, Іван Карпенко-Карий, брат Миколи Садовського та Петра Саксаганського, був справжнім драматургом – таким, який знає театр зсередини, йде від акторів, пише п’єси, не обтяжені зайвими словами. Загалом, п’єси ці стрімко летять від прологу до епілогу. Режисерові і акторам як ніби тільки й треба – всього-то – вловити ритм і встигнути рухатися до фіналу в такт матеріалу.

До речі, через те класика так хороша в сучасних інтерпретаціях – міцна основа драматургії, випробуваної часом, витримає любе трактування.

А закон театральний один: ви хоч що робіть, головне – глядача переконайте.

Іван Карпенко-Карий жанр позначив скромно і ясно – «комедія». Режисер Геннадій Широченко ставив «містичну історію». Драматург, на моє глибоке переконання, явно цих сільських багатіїв, таких, як головний герой п’єси Герасим Калитка, ненавидів. Іван Тобілевич був сином управителя маєтком – хіба мало він, драматург, літератор, інтелігент, таких бачив з самого дитинства?! І він їх добре знав – жадібність біблійних масштабів, грудка забобонів на місці віри, презирство до будь-яких занять, крім накопичення, пиха, і так далі, і так далі.

Втім, повернемося до цієї самої «жадібності біблійних масштабів». Мабуть, Геннадій Широченко вирішив підняти до рівня притчі всю цю цілком побутову подію. Якщо покопатися, то сам сюжет Карпенко-Карий міг і з газет взяти, або історія ця могла трапитися поряд з селом Арсенівка, на його батьківщині. Сільського багатія обвели навколо пальця на афері з фальшивими купюрами, на «ляльці» розвели, як лоха, адже і до суду не подаси, і в поліцію не підеш – тому що сам вирішив фальшивки купувати. І ось Герасим Калитка, не в змозі пережити втрату найдорожчого, лізе в петлю.

З вистави ж виходить, що за душу бізнесмена борються ангел і демон. Демон – одеський єврей-фальшивомонетник, в блискучому виконанні Сергія Цевельова дійсно має риси ворога роду людського в його зміїної іпостасі. Ангел же – Банавентура, копач, шукач скарбів, щось на зразок місцевого юродивого? Напевно, з усіх персонажів п’єси він найбільше годиться на роль ангела. І, завдяки костюму, який нагадує канон православної ікони (художник вистави Тетяна Власенко, як відомо, вміє віртуозно цитувати, точно підбиваючи зачарованого глядача до тієї чи іншої думки) і в яскравому виконання Юрія Макаренка, Банавентура, дійсно, дозволяй це п’єса, міг би і за ангела зійти.

Втім, нинішній відрізок української історії вимагає, ймовірно, можливості моральної індульгенції для тих, хто склав капітал в лихі дев’яності, та й в смутні двохтисячні себе не забув. Так що трактування Геннадія Широченко, хоч і далеке, на мій погляд, від намірів драматурга, але цілком в контексті.

І знову ж таки – повернемося до «біблійних масштабів». Герасима Калитку грає Максим Березнер, який заповнює собою сцену від підмостків до колосників, піднімає свого персонажа до рівня мол’єрівського Скупого, кидає нам в очі саму суть свого героя – одночасно смішного, огидного і страшного. Театральне чудо творить Максим Березнер – він настільки стає Герасимом Калиткою, що ми, глядачі, співпереживаємо його герою як собі – і в горі, і в радості. В петлю готові з ним полізти, коли улюблені боготворимі грошенята безжально вирвані з рук жорстокої долею!

Там і сям в спектаклі блискучі знахідки. Наприклад, танець Герасима Никодимовича Калитки і його дружини Параски (чудова гра Інни Яновської) – візуальне вираження подружніх танців, перетягування каната відносин. Або хор персонажів (хормейстер Лілія Гринь) – оголення глибинного ритуального зв’язку героїв між собою. Або розкішна сцена тваринної радості Герасима і кума його, Савка – ода чистої любові до «бабок», грошей, сценічний тріумф Максима Березнера і Петра Жельова.

І, нарешті, я дійшла до улюбленої частини – до задуму сценографа Тетяни Власенко, яка на цей раз працювала в співавторстві з Катериною Пахомовою. Дії відбуваються в світі, одночасно умовному і достовірному. Млинові колеса повертаються, дерев’яні деталі заклопотано поскрипують, заповітні скрині за помахом чарівної палички з’являються і зникають. Герої неначе живуть всередині годинникового механізму, і кожна його деталь тут на місці. І вся коробка сцени оголює характер цього життя, в якому головну роль грає не життя, а умовний його еквівалент – сто тисяч. А що таке сто тисяч? Так, ніщо, дим. І вражений глядач заворожено стежить за тим, як дим відлітає за куліси.

Перед нами – не українське село кінця 19 століття, а умовний простір умовного патріархального укладу. В таких декораціях можна було б грати і «Короля Ліра», і «Кавказьке крейдяне коло». Створений сценографами простір оголює вічний характер цієї історії – адже, вона про те, що «Не вкради».

Отже, в просторі художників Тетяни Власенко і Катерини Пахомовой, підбитому звуковою тканиною В’ячеслава Тодики, з блискучим акторським ансамблем (нехай пробачать мене ті, кого я не назвала, впевнена, що Параска хороша і у виконанні Любові Фріган), режисерський задум, взагалі, здається майже переконливим.

І, звичайно, справжнім любителям театру – тим, хто любить дивитися, як обертаються коліщата театрального механізму, потрібно піти на цей спектакль: він того вартий, всіх цих ста тисяч.

Інга Естеркіна

Фото Катерини Пахомової