ВІД НАШОГО ГОЛОВНОГО КОРЕСПОНДЕНТА

ВІД НАШОГО ГОЛОВНОГО КОРЕСПОНДЕНТА

Де ти зараз, санінструкторе Олено Ткач?

У редакцію газети «Запорізька правда» надійшов лист із міста Славута, що в Хмельницькій області, від учасника Другої світової війни, полковника у відставці Григорія Шнайдера із розповіддю про уродженку Запорізької області Олену Ткач із книги його фронтових спогадів. Ветеран просить опублікувати цей спогад із надією, що Олена Михайлівна відгукнеться, якщо жива, якщо ж ні, то публікацію, можливо, прочитають і зв’яжуться з ним її діти, онуки, родичі чи знайомі.

«У важких запеклих боях із ненависним ворогом під час Другої світової війни у лавах діючої армії брали участь не лише чоловіки, а й багато дочок України. Здебільшого це були медики, зв’язкові, зенітниці.

У березні 1945 року в нашу четверту батарею 916-го артполку, в яку я незадовго до цього потрапив після госпіталю командиром взводу управління, санінструктором призначили Олену Ткач. Це була звичайна дівчина, вчорашня школярка, яка, ймовірно, до війни мала улюблену ляльку й лякливо верещала, побачивши живе мишеня. Однак жорсткі умови війни й ненависть до ворогів зробили її справжнім бійцем. Вона мала геройський вигляд, хоча такою, безумовно, й була. Середнього зросту, струнка, з блакитними очима й пшеничного кольору бровами. Військова форма так гарно підкреслювала юну струнку статуру Олени, що важко було уявити її в іншому вбранні.

До війни Олена жила в Запорізькій області. У нашу батарею вона потрапила після чергового поранення (їх у неї було кілька, в тому числі й тяжкі). Рідко хто після стількох поранень повертався на фронт. До нас її направило командування 348-ї дивізії всупереч її бажанню, щоб зберегти їй життя. Вона, звичайно, дуже хотіла знову бути зі своїми бойовими друзями-розвідниками, але наказ є наказ, і його треба виконувати.

Воюючи до цього в дивізійній розвідці, Олена Ткач разом із лихими розвідниками часто виконувала небезпечні завдання, перетинаючи лінію пepeдньогo краю, із захоплення «язиків» у ворожих траншеях. Там вона не тільки надавала допомогу пораненим, перев’язуючи їм рани й виносячи до своїх, а й часто пробивалася через кільце ворогів, застосовуючи зброю і гранати. Вона здружилася зі своїми товаришами-розвідниками, сумувала за цими відважними хлопцями, коли їх довго не бачила. У перервах між боями, під час затишшя, розвідники відвідували Олену.

У нашій батареї вона трималася гордо, незалежно. Мені навіть здавалося, що внутрішньо вона ставилася дещо упереджено, а, можливо, з деякою зневагою до тих чоловіків-фронтовикам, хто не побував у пеклі бою і не був поранений. Усі наші бійці захоплювалися Оленою, її героїчним бойовим минулим. Кожному, щоб відвернути її від смутку, хотілося зробити для неї щось добре, сказати приємні слова. Дуже багатьом нашим солдатам Олена за віком годилася в дочки. Їй тоді, ймовірно, не було ще й 20-ти років.

Я (на той час командир взводу управління четвертої батареї 916 артполку, лейтенант) до того, як потрапив у батарею, воював у стрілецькому полку й побував у складних бойових ситуаціях: безпосередньо підтримував вогнем прямою наводкою своїх протитанкових гармат піхоту в бою, відбивав танкові контратаки ворога, двічі був поранений. Знаючи бойове минуле Олени, я захоплювався нею. Моє офіцерське звання не заважало схиляти голову перед її бойовими подвигами. Я був молодший від Олени, тож моє ставлення до дівчат було досить сором’язливим, і я не висловлював своє захоплення її вчинками. Отже, моєї особливої уваги до себе вона не помічала й, напевно, не відчувала.

Хоча минуло понад сім десятків років, Олену Ткач я забути не можу – не тільки через її героїчні вчинки, а й тому, що одного разу, нехай мимоволі, вона вберегла мене від вірної загибелі. Наприкінці квітня батареї артполку здійснювали марш по шосе на південний схід від Берліна. Щоб нас якось затримати, німці встигли зробити перешкоди зі спиляних дерев, загородження з ґрунту, замінувати мости. Під час однієї із зупинок колони я разом із водієм Артеменком (до війни шахтарем із Донбасу) оглянув машину взводу, перевірив кріплення бойового майна, поцікавився самопочуттям солдатів. Після цього підійшов до артилерійського тягача, на якому разом із розрахунком їхала Олена. Я заскочив у кузов цієї автомашини й вирішив до наступної зупинки колони їхати на ній, щоб поговорити з Оленою. Колона рушила. Через деякий час пролунав сильний вибух міни під заднім мостом машини, в якій їхав мій взвод і в якій повинен був їхати я. Міцне днище кузова врятувало солдатів. Добре, що на цій машині не було артснарядів. Великі осколки пробили дно кабіни як раз у тому місці, де мав сидіти я. Не будь Олени Ткач, не будь мого юнацького інтересу до неї, цілком імовірно, я міг просто загинути. Досі пам’ятаю цей фронтовий епізод і молоду героїню війни – санінструктора Олену Ткач.

Олена теж залишилася живою. Де вона? Зараз у неї повинні вже бути онуки й правнуки. Дай, Боже, щоб це було саме так.