Запоріжжя- Голлівуд: проста історія однієї творчої родини

Запоріжжя- Голлівуд: проста історія однієї творчої родини

Батько. Його мистецьке ім’я – Анатолій Івченко.
Біографія Анатолія Івченка – проста й типова, з дарунками долі й життєвими ударами, з щастям і нещастям, як у кожної людини на землі. Сам мистець ділить її на дві нерівні частини: перша і є, власне, біографією: народився, вчився, батьки, власна родина. Друга ж частина життя різниться від першої: вона довга й цікава, в ній багато назв його творів та творчого досвіду.
Отже, перша частина біографії. Народився Анатолій Івченко в спекотний літній день 3 липня 1940 року. Бог дав дитині численну рідню: батька – тракториста й першого на селі гармоніста Михайла Логвиновича (гармонь він отримав в нагороду – як найкращий механізатор району) , чуйну матір- доярку Олену Максимівну, малописьменну і обвішану дітьми, як молода яблуня яблуками: у Анатолія – три сестри та брат. Сам він в родині- четвертий.
Дав Бог дитині й рідну землю, якою стало для нього молоде село Нива Трудова Апостольського району Дніпропетровської області: засноване воно у 1926 році американськими українцями, які приїхали з США та Канади комуною будувати власне життя на рідній землі. У вільному степу, з випасом, з автомобілем «Форд» та трактором «Кейз», на порожньому місці оселилися 20 сімей трударів. За 14 років існування (до народження Анатолія) в селі був створений колгосп з машинами, тракторами, коровами, свинями, вівцями, запасами зерна та збіжжя тощо. А ще це невелике село дало Україні своїх видатних людей: українську поетесу Марію Павленко (1939-2006), Героя Соціалістичної Праці С.М. Коваленка. Пишаються земляки зараз і своїм художником і скульптором – Анатолієм Івченко, героєм нашого нарису.
Кажуть, що, якщо хочеш зрозуміти життя, потрібно пережити війну, бідність та кохання.
Війну Анатолій не пам’ятає. А ще з розповідей батька та матері, сусідів, які воювали та які пережили окупацію, рідної тітки Надії, яка пройшла воєнне пекло боїв як боєць радянської армії, він знає, що з сорока трьох селян-фронтовиків загинуло двадцять сім, шістнадцять повернулись з високими нагородами. Під час окупації села німці жили в хатах, грабували мешканців та насильно вивозили їх будувати укріплення на лінії Широке-Інгулець, в тому числі і його матір. Це був так званий «новий німецький порядок». Коли загарбники відступали (взимку 1944 року), вони зруйнували дві стайні, клуб, магазин, свій склад , розташований у жилому будинку на вісім сімей.
Зате добре пам’ятає Анатолій бідність і злидні обпалених і обвуглілих післявоєнних сорокових років. І голод, той голод, який не давав змоги виспатись хлопцю (снилися і мріялися чорні, як земля, тверді, як камінь, сухарі), той голод, який змушував виловлювати в полі ховрашків як мисливську здобич первісної дитини та їсти їх, підсмаживши на вогні. Я вдивляюся в обличчя Анатолія Михайловича і відчуваю, що він згадує не своє власне голодне дитинство, а голодне дитинство всього свого покоління. Одночасно серце мого співрозмовника напоєне найніжнішими одкровеннями про дитяче щастя: босі ноги, вода у ставку, ципки на руках, а руки треновані заняттями з гирями та на турніку, вільний простір, яблука за пазухою, повітря дзвенить бджілками і сповнене пахощами польових квітів, а груди – молодої сили і молодечого завзяття, які манили у високість, хоча, здавалось, важке життя прибивало до землі. Душа мріяла про щось поки ще неясне, але гарне, і забувалися труднощі війни, нужда і неситість. Потім, вже зрілим майстром, він втілить своє відчуття світлого дитинства в творах під назвою «Спогади дитинства»: одна робота – скульптурна (матеріал шамот-випалена до спікання вогнетривка глина), друга – живописна (олійною фарбою на полотні).
Шкільна пора, сільська семирічна школа, читання творів світової класики – Т. Драйзера, П. Меріме, Д. Лондона, і головне –улюблений простий олівець, яким можна було малювати усі хлопчачі мрії. Контурні лінії в шкільних зошитах в клітинку призведуть в майбутньому до визначення майбутньої долі художника. А поки що – гостра стінгазета, сонячне безмежне дитинство, юнацькі захоплення, тяжка праця на подвір’ї – допомагав матері: батько помер від туберкульозу наприкінці 40-х, помер на очах хлопця, помер в чудову весняну пору, під квітучою вишнею.
Згадує себе Анатолій Михайлович у 14-річному віці, на порозі життя. І з пам’яті вириваються обличчя дорогих людей, які творили його долю. Тітка Віра, яка забрала його до Чернівців: вона там працювала на трикотажній фабриці. Там же працювали й інші материні сестри, три з яких- бездітні. Купався Анатолій в любові чотирьох жінок, і ця любов освітлювала усі його роки мужніння, і згадує й досі він своїх самовідданих тіток з великою вдячністю.
У Чернівцях здобув першу свою освіту. Навчався з цікавістю, із задоволенням, майстерність якби сама пливла у руки: з 300 учнів художньо-ремісничого училища , які навчалися за фахом «столяр-червонодеревник», тільки десять склали елітну групу – різьбярів по дереву. Серед них і Анатолій. Пам’ять з самих своїх глибин витягає прізвища: майстра-буковинця на прізвище Гервасюк, який ще за часів Австро-Угорщини здобув собі славу видатного різьбяра; викладача Винокурова, який вперше познайомив Анатолія зі скульптурою, залучивши хлопця до відвідин свого гуртка; Дмитра Горшковського – вірного друга і товариша. І я чую професійні терміни: палітура, шерлак, фанерування… Різьблені трибуни для обкомів партії усієї України, в т.ч. і для Києва, різані ліжка для партійної еліти… А це – постійне удосконалення власної майстерності. Незчувся хлопець, як минуло йому 18 років. Служба в армії склалася вдало – Москва, органи МВС, охорона лікарні для психічно хворих, які скоїли вбивства: психотерапевти споглядали та вивчали девіантні відхиленні людей. Пам’ять підказує художнику прізвище: Євреїнов. Саме він запропонував Анатолію стати армійським кур’єром таємного відділу МВС. Промайнули вітром ще два роки…

В Чернівцях чекала улюблена робота червонодеревника на меблевій фабриці. Щоб осягти висоти майстерності, пішов учитися: до вечірньої школи, бо мріяв Анатолій про інститут, записався і до ізостудії (пам’ять витягнула прізвище- викладач Санжаров: він навчав мрійливого юнака основам малюнку, знайомив з кольоровою палітрою акварельних фарб, правив перші навчальні натюрморти початківця і виконані ним портрети). Так за роботою, навчанням у вечірній школі і в студії спливли ще шість років. Юність прожив, наче зиму сувору.
До Харківського художньо-промислового інституту Анатолій Івченко прибув 26-річною молодою людиною, з великим практичним досвідом. Творчий конкурс пройшов з легкістю: малюнок і композиція Анатолія сподобались мистецькій комісії. Пам’ять підказує прізвище: Олександр Олександрович Шапошников, ректор інституту. Анатолій Михайлович згадує, а я малюю в уяві портрет ректора: в білій сорочці, з краваткою, в костюмі, з інтелігентним обличчям і інтелігентною поведінкою. Відмітна ознака – ректор потирав брови великим та вказівним пальцями: думав, мислив, приймав рішення.
Студентське життя – бідне, але веселе. Стипендія – 18 карбованців. У матері пенсія – 45 карбованців. Рятувала студента від голоду картопля Олени Максимівні: усі п’ять років навчання з села з поетичною назвою Нива Трудова йшли посилки з городньою культурою до Харкова – колишньої столиці України. В біографії Анатолія Михайловича –два мистецьких будівничих загони: до Тюмені, багатого краю, де студенти викладали на будівлях і приміщеннях мозаїку, робили інкрустації та чеканки, писали по сухій штукатурці, та до сільських районів: в колгоспних палацах культури робили розписи та писали афіші.
Промайнули студентські роки. В спогадах Анатолія Михайловича спливло прізвище: викладач Пронін. Саме цей майстер-монументаліст керував дипломною роботою випускника Анатолія Івченка, який в Норильську, в місцевому палаці культури робив вітражі з кольорового скла, рясно використовуючи північні мотиви – обов’язково з оленями. Захист проекту пройшов на п’ятірку.
Перед молодим спеціалістом розкривалося чудове майбутнє: він пережив війну, бідність, зустрів своє велике кохання – дівчину Любов, яка народила Анатолію сина Андрія, і головне: доля спрямувала родину до Запоріжжя, до прославленого заводу «Запоріжсталь». Дружина працювала в заводській бібліотеці, а мистець очолював заводське бюро з естетики: на початку 70-х років ХХ століття було дуже модним гасло «Естетику – у виробництво».
Віднині у Анатолія Михайловича розпочалася друга частина його біографії – мистецька: члена Спілки художників СРСР (1988), члена Національної спілки художників України (1992).
І міцно мистецька частина життя пов’язана з містом, яке стало назавжди його другою малою батьківщиною – із Запоріжжям. А ще – з пошуками тієї ділянки, яка дасть ґрунт для найвищих творчих злетів. Щедро засіває він мистецьку ниву творами з різних жанрів, оскільки є професіоналом в усіх напрямках своєї творчості. Так, серед великих робіт – рельєф «Наука. Спорт. Мистецтво» з шамоту, рельєф «Музика» (з алюмінію) та інші. Твори призначалися для оздоблення палаців культури міста. Особливо ретельно, із великим знанням справи, виконані маркетрі розміром 3 на 4 метри для профілакторію місцевого автозаводу (маркетрі – це різновид інкрустації по дереву, при якому мозаїчний набір виконують із шматочків шпону різних порід деревини і різних за кольором та фактурою). Усі роботи митця сповнені поезії, лірико-пісенного настрою, елегійності.
Як скульптор, Анатолій Михайлович любить працювати з шамотом в малих формах. У нього з цього матеріалу є досить цікаві роботи – «Господи!», «Замріяна», «Весна», «Портрет дівчини», «Врожай». Особливо вражає його твір «Радість»: піднята до неба голова молодої дівчини, з українським віночком на голові, а коси – у вигляді пшеничного колосся. Мистець здатний бачити, чути, відчувати й думати так, як сам того бажає, через свою внутрішню свободу, що і проявляється в його дивних роботах. У творчому доробку митця є й особлива форма роботи – розпис невеликих камінців під нецке. Вони стали візитівкою запорізького монументаліста.
Спробував себе майстер і в матеріалах, протилежних за міцністю: в металі і склі. Це триптих «Пісня» (розміром 27 на 10 сантиметрів), «Танок», «Музика» (обидві розміром 34 на 24 сантиметри). Цікавою є плакетка «Пам’яті полеглих» (40 на 25 сантиметрів. Плакета – пам’ятна чи декоративна медаль у формі багатокутника). Як медальєр, мистець є автором трьох медалей діаметром 9,5 сантиметрів : «Пам’яті загиблих», «Мистецтво», «Адам Міцкевич». Так, видатний польський поет та діяч польського національного руху представлений на медалі з виразним обличчям – різким і рішучим, риси впертості прорізали високе чоло , очі палають свободою, з гордим профілем, з міцно стуленими устами, що говорить про неабияку силу характеру видатної людини.
Медаль виконана технікою гальванопластики (це процес осадження металу на формі, що дозволяє створювати ідеальні копії висхідного предмету).
В колекція Анатолія Михайловича нараховується більше п’ятнадцяти імпровізацій зі склом. Але його гордістю є твір «Нефертіті» (41 на 25,5 сантиметрів)- всесвітньо відомої цариці, яка є еталоном єгипетської краси. Роботи майстра –досконалі, оскільки до них він додає свій смак – смак любові до творчості.
У живопису Анатолій Михайлович з однаковою майстерністю пише як олійними фарбами, так і акварельними. Переважна тематика –портрети та натюрморти.
Так, серед натюрмортів митця, написаних олією, привертають увагу його «Бузок», «Засохлі квіти», «Самотня», «Дозрілість», «Натюрморт з полином», «Натюрморт з колючками» – усі в мажорному колориті. У твір «Спогади дитинства» вкладені художником власні спогади, своє бачення, своя художня вразливість, які породжують в картині гармонійне колірне співвідношення.
Акварель – це плинність. Після кожного емоційного розряду на світ з’являлися твори: «Дівчина в червоному», «Портрет з квітами», «Портрет дівчинки», «Портрет». В цих роботах барва, обрана художником, створює настрій – ліричний, світлий сум, радість.
Дерево для митця – диво дивное природи, чар власної душі. Текстура цього дива і чару– природний малюнок на поверхні розрізу або розколу деревини, утворений її волокнами, серцевинними променями, річними шарами. Різьбяр любить працювати з матеріалом таких дерев, як груша, акація, горіх, берест: вони мають красивий натуральний колір, який підкреслюється нанесеним воском.
Для Анатолія Михайловича стає дорогим кожний образ, виплеканий ним в уяві і втілений в дерево. Вищою формою абстракції є позбавлення предмета його несуттєвих ознак. Так, робота митця «Роздуми» (1998), удостоєна диплому всеукраїнської виставки за кращу скульптуру» (матеріал – груша), зображує саме позу людини в роздумах про сенс життя, його вічні питання буття. Скульптура «Подолання» уособлює перемогу людини, яка, розірвавши пута, досягає заповітної мети. Птах – це символ свободи, жінка –це Україна. Твір «Далекосяжна» виступає символом нестримного руху назустріч долі. Цікавою є робота «Трагедія»: збірний образ, який можна трактувати і як гірку долю країни, і як окремої людини. Долонею закрите права частина обличчя – як робить людина у відчаї або від жаху, ліва частина дуже красномовна: волосся дибом, відчай в очах, відкритий рот, який захлинається у крику.
Є кілька творів сакрального спрямування, зокрема, «Розп’яття Ісуса Христа». Коричневий колір груші створює враження ще живої плоті. Вражає і образ «Божої матері», яка на повен зріст ніби виходить зі шматка горіхового оцупка. Текстура дерева відіграє неабияку роль у відтворенні святого образу. Погруддя «Образ» (акація), створений скульптором, –образ узагальнений, справляє враження, ніби жіноча голівка прикрита серпанком чи флером.
У червні 2008 року художник брав участь у бієнале «Скульптура України» зі своєю дерев’яною скульптурою «Пластика». Ця робота виконана з червоного дерева і має розміри 40*13*15 сантиметрів. Скульптура отримала диплом всеукраїнської виставки за кращу скульптуру та її оригінальність.
Осердя щастя Анатолія Михайловича – творчість, його стиль – спокій і наполегливість, життя, зіткане власними силами, творчо крилить художника, творчі горизонти майстра, збагачені часом і подіями, безмежні.

І хоча сиве волосся прикрасило його скроні, він, стрункий, веселий, спортивний, насолоджується життям і творчістю, бо Бог дав йому щастя бути самим собою.
Анатолій Михайлович досягає високогір’я свого віку у 2020 році: сповнений задумами та їх втіленням, він готує ювілейну персональну виставку своїх творів, де кожний відвідувач побачить смислові глибини художнього простору митця.

Син. Його мистецьке ім’я – Андрій Івченко.
Народився Андрій 1 липня 1971 року у Харкові, в ті хвилюючі дні для родини, коли батько отримував свій мистецький диплом. Але рідним містом для нього стало Запоріжжя, козацький край, який виплекав у майбутнього актора мрійливість і наполегливість. Малювати хлопець почав у трирічному віці (батько й досі зберігає ці перші дитячі малюнки, і коли мені їх показував, у нього від хвилювання і гордості за сина тремтіли руки). У восьмирічному віці відбулася перша персональна виставка малюнків юного митця. Але інтерес до живопису у Андрія був як перше кохання: бурхливим і нестійким. У чотирнадцять років хлопець вперше побачив у контрабандному американському журналі світлину Арнольда Шварценеггера, відчув неясний поштовх у грудях і прагнення зліпити, як скульптор, своє тіло, зробити його досконалим і неперевершеним, як у голлівудського актора. Це була жарінь юності, віра в себе – скарб душі і перлина почуттів, і ця віра стала постійною й безкінечною.

Одержимість юнака призвела до вражаючих результатів: він без зусиль опанував англійською мовою і досяг певних успіхів у бодібілдингу. Після служби в армії, отримавши диплом в галузі кінезіології (вивчення м’язів та м’язових рухів), відчуваючи свої сили і враховуючи обмежені можливості для досягнення успіхів в кіно і на телебаченні в Україні, Андрій спакував валізи і виїхав у Європу, потім у Торонто (Канада). Фізичні дані, досконале володіння англійською мовою і пристрасне бажання грати в кіно і в театрі дозволили Андрію підписати вигідний контракт з агентом – для виконання ролей в шоу та серіалах ( “Falling Skies”, “Никита», “The Way Of The West”, “Freezer”, «Перевізник», « Маунті. Капрал Юкона» та інші). Припливи творчої сили призводили до прагнення зробити акторську кар’єру, тому і вбачав своє майбутнє тільки у Голлівуді.
2014 рік став доленосним не тільки для України, але й для Андрія – він отримав запрошення до Лос-Анджелеса: на шоу “Джейн Богородиця” і на роль у голлівудській кінострічці «Три ікса: повернення Ксандера Кейджа» (2017). Андрій став впізнаванною особою та зробив собі ім’я у сфері індустрії розваг – сам виткав свою долю.
У вільний час актор розважається з друзями, відвідує тренажерний зал, любить мандрувати по США та інших країнах. Іноді приїздить до рідного Запоріжжя : відвідати батька та побачити доспілі українські вишні – з ароматом своєї юності.

Дві творчі людини –із спільним корінням, об’єднані родинними узами та рідною землею. Але в кожного – різні епохи, різні можливості, різний час, різних шлях до свого успіху. І кожен з них говорить із глядачем своїми творами, які і є голосом своєї доби і своєї творчої майстерності.