Жіночий сум за чоловічим запахом: «Оркестр» Жана Ануя в театрі «VIE»

Жіночий сум за чоловічим запахом: «Оркестр» Жана Ануя в театрі «VIE»

Жан Ануй (1910-1987) справедливо вважається першим серед драматургів Франції 1930-1980-х років: його інтелектуальні п’єси зроблені професійно, з блискучою театральністю – віртуозні, багатошарові, красномовні, вони ставляться на кону й до сьогодення, оскільки давно вже стали класикою .

Молодий запорізький актор і головний режисер театру «VIE» Геннадій Широченко широко відомий в театральних колах: в його активі – кілька професійних нагород за акторські та режисерські роботи, серед яких – премія V відкритого фестивалю моно- та камерних вистав «Віват, актор!» (2013) в номінації «Найкраща моновистава» за виставу «Єсенін…Ніч…Мить…Англетер» та диплом і премія ХІІІ фестиваля-конкурсу на вищу театральну нагороду Придніпров’я «Січеславна-2015» в номінації «Краща драматична вистава» – за виставу «Холостяк і…» X. Левіна.

П’єса «Оркестр» – з серії «п’єси-концерти». Термін в обіг ввів сам Ануй, оскільки музика взагалі грала в творчості драматурга особливу роль – він народився в творчій родині. У режисера Г. Широченка, сповненого молодечого азарту, виникло велике бажання впоратися з інтелектуальною драматургією Ануя, створити «театр в театрі», в якому одного акторського ремесла недостатньо, а ще потрібно вміти щО сказати. І п’єса «Оркестр» з її глибинними психологічними шарами та соціально-моральною темою, з цінною якістю – здатністю відобразити життя в гранично стислому, концентрованому вигляді, підходила під цей молодий запал. А ще – змога показати життєвий абсурд: приховане життя оркестру, яке ми бачимо за театральними лаштунками і яке показує колапс мистецтва разом з деградацією музикантів.

Режисер і актори конструюють яскраві персонажі, кожний з яких колись мріяв блищати на сцені, але заробляє на кусень хліба кабацькою музикою в аудиторії, де говорять лише про свої хвороби – закріп та пронос. Акцентують цей мотив слова однієї з героїнь: « Навіщо потрібна музика? Щоб шлунок добре працював», та «Музика – це як суп: він завжди гарний». Чи потрібний талант в таких кафе- закладах? Мабуть, ні, оскільки від музикантів вимагається тільки одне- жіночість і чарівність, посмішки і привабливість. У них відсутня «свята до музики любов», відсутня мова справжнього мистецтва – рот наповнений злобою: не оркестр, а конкурентки. Вони усі невдахи, причому невдахи в усьому. Вищим злетом «таланту» вважається гра перед коронованими особами в Петербурзі, поцілунок руки у однієї з оркестранок композитором Массне, пілікання на своєму інструменті в казино (!) Руана. Поганеньке кафе патетично називають «храмом музики», хоч туди пацієнти приходять грати в карти та доміно: наші оркестрантки мають відволікати їх від думок про хвороби – створювати приємний музичний фон.

Відвідувачі – не ліпші. Так, «тонкий знаток музики» – крупний бельгійський промисловець цікавиться лише схожістю Патриції з жінкою з Рента, яка була гардеробницею в курзалі. Ось він – абсурд: грають ті, хто не знається на справжньому високому мистецтві, грають тим, кому це високе мистецтво зовсім непотрібне.

Молодого режисера більше цікавлять характери героїв на фоні їх бездарності: тут є де розгорнутися. В п’єсі, дія якої розвивається на узбережжі Франції, в курортному пансіонаті для шлункових хворих – немає позитивних героїв, хоч іноді і виникає співчуття до деяких з них. Для досягнення мети режисерська рука пройшлася по тексту Ануя, а в звільнене місце вставлені кілька музично-танцювальних номерів. Форма «театру в театрі» (наближення глядача до «театру в театрі» йде за рахунок кавових столиків з лампами, келихами, солодощами) обрана режисером з елементами гротеску: обличчя-маски акторів, білі, як крейда, перебільшена жестикуляція, гра «на межі». Ануй – реаліст, який показав неприкрашену картину людських відносин, а режисер постановки зробив з п’єси справжню драму, навіть трагедію нікчемних людей. Геннадій Широченко абстрагувався від історичного часу, оскільки мав на меті зробити синтез різних епох, та змішав у виставі кілька художніх стилів. Таке бурхливе море історій-пристрастей можна уявити в будь-якій країні, в будь-яке століття. Акторський склад театру (дев’ять акторів, яких можна поділити на головних героїв і гротескних другорядних – маски, ніж характери) з блискучою театральністю розкриває усі форми людських відносин у сфері любові-кохання. Тут кожна акторська репліка – з глибоким підтекстом і багатошаровістю: на всякий розум.

Головний конфлікт – сварка Сюзанни Делісіас з піаністом Леоном і мадам Ортанс – розгортається на фоні розмов інших оркестранок, а розмови персонажів і теми розділені музичними уривками. Музичний супровід здійснив Олександр Смирнов. Це і класична музика, і джаз, і твіст, і сучасні ритми і мелодії, зокрема, Бруно Санфіліппо. Так, непогано співають офіціант (артист Юлій Гаврилов) пісню Оззі Осборна «Dreamer» і мсьє Лебонз (артист Олександр Кокарєв) – «Funiculì, Funiculà» Луіджі Денца на слова П. Турко. Танці, які виникали в мить найвищої психологічної напруги героїв, за задумом режисера, допомагав ставити молодий артист Костянтин Кузьмин. Декорації відсутні (згадується вислів героя Жана Ануя «Декорації нічого не представляють» з п’єси «Навіжений» (1957)), тільки театральний реквізит. Відсутні й музичні інструменти у акторів – вони грають собою, рухами свого тіла, своїх рук.

Оркестр – колектив музикантів, призначений для сумісного виконання музичних творів. Але в постановці Г. Широченка відсутній колектив: тут усі суперниці. Героїні вистави в чудових костюмах, виконаних Іриною Солоп в стилі мілітарі, популярному в 1940-х роках: висока талія, яскраво виражені «вушка» на стегнах, « вушка» сформовані за рахунок різних драпіровок, пояси різної ширини. Але костюми різні – юпки та брюки, оскільки у героїнь різні характери (про це свідчать і різні зачіски, які відображають певні риси жінок), об’єднує їх в оркестр тільки колір – приємний колір кави з молоком. Такий відтінок, апетитний і солодкий, як філіжанка вранішньої кави, здається, заспокоює нерви, створює атмосферу затишку та схиляє до спілкування. Але тут не спілкування – тут хизування одна перед одною, хизування дрібницями: як готувати запіканку, в’язати резинку для светра, наявність чи відсутність коханця, хизування місцем народження. Тут усі суперниці за чоловіка, суперниці в усьому.

Жіночий оркестр, піаніст, два офіціанти, директор – перед нами проекція людської популяції з її насмішками, співчуттям, огидою, пристрастями, іншими сильними емоціями. І починається психологічне дійство, яке нам змайстрували актори, – показ людських характерів.

Стрижнем усіє вистави став образ піаніста, навколо якого точилися усі жіночі сварки і суперечки, зав’язувались інтриги і палахкотіли пристрасті. Чудово усі героїні вистави показували свою зацікавленість Леоном, за будь-яку ціну намагаючись привернути його увагу до себе. Деякі не обминали своєю увагою і офіціантів кафе – все ж таки чоловіки!

Традиційний любовний трикутник – центральний, у нашому випадку – квадрат, оскільки Леон (артист Ростислав Анасійчук) «трошечки одружений». Про дружину піаніста ми дізнаємося з його розмов: вона хвора і ревнива. Леон найняв доглядальницю, сумуючи, що багато коштів йде на догляд. Розлучатися він не збирається: дружина-каліка – гарна причина нічого не обіцяти ані своїй коханці Сюзанні, ані Ортанс, яка відкрито залицяється до піаніста. Леон скупий, він обирає для побачень найдешевші готелі і тільки на 45 хвилин, ходить містом пішки разом з Сюзанною, тримаючись від неї осторонь, удавано боїться Ортанс як керівника оркестру, одночасно відчуваючи свою чоловічу владу над нею. Артист Ростислав Анасійчук зіграв свою роль так, що вже з перших хвилин глядач відчуває до його героя огиду: лупа на комірці, спітніла шия, прилизане волосся, самозадоволене обличчя-маска. А головне – піаніст байдужий і до дружини, і до коханки, і до мадам. Стосунки з ними базуються – головне!- на безкоштовності, оскільки на повій потрібно витрачатися, та й трохи страшно з повіями – можна підхопити венеричну хворобу. Кульмінаційний момент гри актора – слова його нікчемного героя, кинуті в зал, стоячи на табуреті (для власної величі): «Я сам як сонце!» Мрія розпусного і брехливого піаніста, який уявляє себе Нероном і Тиберієм, – кожного дня на цьому курорті мати іншу (порядну!) жінку: блондинку, брюнетку, руденьку, повненьку, худеньку, гарненьку і не дуже – і безкоштовно! Це і є тип мерзотника. Перенесіть цей типаж до сучасності, і ви, жінки, не здивуєтесь: таких багато в людському суспільстві.

Актриса Олеся Володькова грає роль Сюзанни Делісіас. Її героїня – екзальтована, романтична, відкрита, справжня, здатна на кохання. Але кохати нікого. А час спливає – страшний для жіночої вроди час. Нарешті доля (безвихідь!) звела її з піаністом, який вважався замріяній жінці благородним, освіченим, добрим, навіть красивим: з тілом херувима (згадаємо сцену з роздяганням) і грецьким носом. Вона втратила з ним свою цнотливість, мріяла відчути себе щасливою дружиною…хоча б і на 45 хвилин. Реальність зруйнувала надії Сюзанни: це кохання стало для неї гострим, надривним. В останній спробі зберегти повагу до себе (покохала егоїста- мерзотника) героїня актриси О. Володькової пропонує коханцю померти разом – на смертній межі людина здатна стряхнути з себе пилюку егоїзму та дрібного життя. Леон відбріхується. Сорок п’ять хвилин кожного побачення, хвилина за хвилиною вбивали частками кохання Сюзанни (чудовий танцювальний номер про вічний стукіт годинника!). Апогеєм її власної трагедії стала поведінка Леона, коли він перед усім оркестром виставив на огляд своє жадання, фліртуючи з мадам Ортанс. Героїня зрозуміла, як низько вона впала, коли впустила у своє серце цього негідника. У підсумку – самогубство Сюзанни, яке вона здійснила в туалеті: життя в черговий раз згубило найкращі людські бажання, що змусило героїню обрати смерть – але смерть дурну. Олеся Володькова грає у психологічний спосіб, не ховається від свого страждаючого персонажу під маскою, яку вона символічно змиває в останній сцені, занурюється в характер героїні до глибин прихованої пристрасті. Це тип екзальтованої ідеалістки, якій легко розбити серце і життя. Озирніться навкруги – чимало дрібних і великих шматків від спаплюженого кохання витає в повітрі й сьогодні.

Мадам Ортанс ( актриса Олена Павлухіна) – владна, безпринципна, впевнена в собі (і користується своїм посадовим становищем!) підстаркувата жінка, яка відкрито нав’язується піаністові і зваблює його. Олена Павлухіна чудово показує особливо пристрасний характер свого персонажу, неповторну жіночу натуру, яка є дуже нерозбірливою в коханні: в арсеналі героїні – коханці з найнижчого рівня населення. Її обранець – піаніст Леон – не може засліпити очі досвідчений жінці. Але він – чоловік, а мадам Ортанс так скучила за чоловіком! Мадам Ортанс обіцяє стати для піаніста матір’ю, розуміти його як чоловіка і дати йому трохи фізичного задоволення. В неї за плечима – двадцять років вдалого шлюбу. Незважаючи на флірт, вона часто згадує про померлого чоловіка вимагаючи від Леона в чомусь бути схожим на нього («папський бальзам», емоційність). Міміка обличчя, тембр голосу, перепади емоцій, жести і рухи – все вдається актрисі. Перед нами певний тип – жінки, яка не може без кохання, хай воно буде навіть материнським(та чи материнським?), аби до особини чоловічої статі.

Виграшні ролі у актрис Ганни Вайло (Памела) та Ганни Миронової (Патриція). Їх героїні – повні протилежності. Памела розлучилася з чоловіком, оскільки мала безліч коханців – вона легко переходила від одного чоловіка до іншого, якщо навіть знайома була з ним кілька годин. Памела має дитину – дівчинку, але у боротьбі між материнським обов’язком і пристрастю бій виграє пристрасть: Памела стає матір’ю –зозулею, кинувши свою дитину в селі. Тривалий час вона не бачить донечки, а подарунки дитині висилає поштою. Мізки Памели збочені тільки у бік сексу. Іноді вона згадує про дитину, про яку відразу забуває, якщо випадає слушна нагода зайнятися сексом навіть у потягу. Актриса Ганна Вайло чудово веде свою роль, яскраво і виразно. Перед нами тип жінки-шльондри.

Патриція, героїня актриси Ганни Миронової, стара косоока діва, яка ніколи не знала чоловіка. Вона вважає себе зразковою дочкою, оскільки не залишила стару матір у будинку для немічних. Патрицію ніхто не кохає, навіть ніхто не пропонує сексу, тому вона змушена відкрито, ретельно пестити свою незайманість. Відчуття своєї непотрібності протилежній статі виливається у героїні знущанням над старенькою. Слухати монологи старої діви можуть лише сильні нервами люди, гра актриси дійсно на межі певної психологічної витривалості. Перед нами тип показової «жертовної» любові.

Інша гарна в грі пара – актриси Ольга Лещова (Ермеліна) і Тетяна Хасянова (Леона). Ермеліна розповідає про Едмона – брутального і невірного, якого вона страшенно ревнує, навіть до прибиральниці. Але у героїні актриси Ольги Лещової повністю відсутня воля: вона не хоче втратити цього чоловіка, хай буде хоч такий в її житті. Тому вона терпляче зносить усі знущання з його боку, його відкриту зраду. Здається, такий тип жінки є найчисленнішим. Роль Леони – маленька, з короткими репліками, за якими ми бачимо не співчуття, а повну байдужість до трагедії Ермеліни. Актриса Тетяна Хасянова показує свою героїню повністю закритою: ми не знаємо, які пристрасті бушують в душі цієї жінки, яке було її минуле, чи було кохання в її житті. Тільки один раз вона згадує про Андре, вигаданого чи справжнього, – не знаємо. Іноді навіть здавалося, що перед нами – така собі «синя панчоха». Відомий в суспільстві тип жінок.

Отже, «Оркестр» Ж. Ануя і Г. Широченка разом з акторами показали нам яскравий екскурс у людську психіку, сповнену підтекстів та різних типових ситуацій, які нам тАк знайомі – виворіт життя, «спідню» її частину. Наші оркестрантки існують як інструменти – розладнані і в колективній дисгармонії. Вони проживають своє нещасливе життя в очікуванні дива, але не отримують навіть його сурогату. Різні типи любові-кохання, мікроісторії, самотність, жіночий сум за чоловічим ароматом. А ми, глядачі, в цьому трагіфарсі іноді узнаємо себе і бачимо колекцію живих людських характерів, сповнених протиріччя – увесь діапазон життєвих емоцій.