Після нас – хоч потоп!

Після нас – хоч потоп!

На співавторство цього лиховісного життєвого принципу, виголошеного два з половиною віки тому фавориткою французького короля Людовіка XV маркізою де Помпадур, цілком можемо самі претендувати укупі з нерозважливими попередниками. Наочне свідчення – шокуючі дані чернігівських школярів щодо динаміки місцевих кліматичних змін за 1975-2017 рр., оприлюднені «ЗП» в №10 від 10.05.2018 («Через 150 років у нашій області може бути пустеля»). Це ж треба: температура повітря зросла на 6,2 градуси С при зменшенні кількості опадів у понад півтора рази – з 520 мм до 313,7 мм! Загальна тенденція? Тоді як пояснити, що маємо ледь не світовий рекорд – більш ніж десятикратне перекриття планетарного нагрівання атмосфери (0,5 гр.)? Схоже, до геофізичних процесів згубно долучився «людський фактор». Відтак мусимо ТЕРМІНОВО схаменутися. Адже за збереження чинних темпів скорочення опадів (за рік – на 5 мм) жахлива перспектива «потопу», чи то пак – тотальної посухи, ВЖЕ матеріалізується, а не «після нас»… То чому б започатковане торік місцеве свято – День степу («ЗП», №38 від 21.09.2017) не доповнити Днем лісу? Наші ж бо пращури первинно були аж ніяк не «бездеревними» степовиками, про що свідчить чимало петрогліфів (з грецької – «різьба по каменю») у славнозвісному Національному заповіднику «Кам’яна Могила» поблизу Мелітополя. Навіщо повертатися у сиву давнину? Хоча б тому, що великі лісові масиви потужно зволожують, пом’якшують клімат, запобігаючи його «перегріванню», тим самим сприяючи збереженню родючості полів. І ось тут є про що помізкувати…
«Ліванське» Придніпров’я?
Пишаючись кращими в світі грунтами та покладаючись на великі експортні можливості свого рослинництва, необачно забуваємо про зворотний бік такого жаданого «агрочуда» – наростаючої небезпеки перетворення потенційної житниці світу в чергову… Сахару. Факт: Україна за розораністю передує на континенті – три чверті загальної площі, а на Запоріжчині – аж чотири п’ятих. Здавалось би, вказані показники повинні радувати: чим більше ланів, тим вагоміший ужинок і, відповідно, достаток у кожній родині. Проте світовий досвід підказує: з перевищенням третинної межі «окультурювання» землі включаються незворотні процеси ерозії, видування, вимивання, збідніння найродючішого – верхнього – її шару. До того ж грізний процес опустелення стрімко прискорюється гонитвою за сьогоднішнім прибутком на шкоду можливостям відновлення природної «скатерки-самобранки». Зокрема, вижиманням із неї останніх соків регулярним засіванням, вочевидь, «найненажерливішої» рослини – соняха. Що в нашій області, котра дає найбільшу – восьму – частку загальнодержавного виробництва цієї масляничної культури, стало нормою… З року в рік спостерігаючи на одних і тих же площах неозоре море «сонячних» голівок, вражаєшся: невже земляки-аграрії забули про е-ле-мен-тар-ну сівозміну, засновану на суворому чергуванні певних сільгоспкультур, уже не кажучи про періодичне залишання ріллі під пари?! Сумні ж бо наслідки не забаряться. Згадаймо повчальний приклад колись багатющого на животворну рослинність східного середземноморського узбережжя, позбавленого животворного природного покриву «завдяки» неконтрольованій вирубці цінного будівельного матеріалу – ліванського кедра. В чому особливо «відзначився» премудрий біблійний цар Соломон, зводячи величний Єрусалимський храм. Від нього нічого не лишилося. Як і від кедра, поодиноко збереженого в місцях свого походження, та ще – о, іронія! – на державному гербі, прапорі, валюті нинішнього Лівану, перетвореного зі справжнісінького раю земного в безводну, позбавлену живності пустку. Воліємо стати на ті ж граблі?!
Невивчений урок
На жаль, минувшина нічому нас не вчить. Провівши кілька років на Далекому Сході, довідався сумну історію перетворення тамтешніх крабів у рідкісний делікатес. Не «завдяки» зажерливості рибалок, браконьєрів чи нехлюйству забруднювачів довкілля, а посередництвом… лісорубів, які здійснювали масову заготівлю шпал для пріснопам’ятного БАМу (Байкало-Амурської магістралі) у верхів’ях річок, що впадають в Японське море. Якщо екологічно непідкований Соломон «наламав дров» лише на суходолі, то нібито цивілізовані сучасники бездумно замахнулися й на водні простори. Адже змиті з «облисілих» сопок гумусні пласти розворушеного грунту широко розляглися морським шельфом. Краби ж, подібно форелі, полюбляють кам’янисте русло та чисту воду. І вже ніякі земснаряди не очистять дно від мулу.
Відродімо Гілею!
Передбачаю в’їдливий закид: в обох випадках попрацювали пили та сокири, а не плуги та сіялки! Коли б то… Цікавлячись минулим Нижнього Придніпров’я, зіткнувся з дивовижним його визначенням «батьком історії» Геродотом як Гілеї (з грецької – «краю вічнозелених лісів»). Оскільки в умовах помірно континентального клімату цілорічно зелені лише хвойні породи, логічно припустити, що дві з половиною тисячі років тому (час геродотового свідчення) Північне Приазов’я потопало в сосново-ялинових хащах. А ті, у свою чергу, сприяють процвітанню як рослинного, так і тваринного світу, оздоровлюючи повітря фітонцидами, згубними для хвороботворних мікроорганізмів. Чи ж не тому тут, починаючи з кам’яного віку, не переводився рід людський? На жаль, далеко не всі з первісних «запоріжців» гідно оцінили благотворний дар «зеленого друга»: прийшлі на зміну збирачам і мисливцям кочівники-скотарі й землероби мали потребу в пасовищах та нивах. Ось і заповзялися дружненько випалювати безцінні хащі. Чим досі пробавляються деякі сучасні послідовники-недоуки, перетворюючи в золу та попіл без того ріденькі приміські лісонасадження. Воістину, нетлінна психологія дикунства! Як з нею боротися? У пам’яті мимоволі спливають буколічні пейзажі довкола міст Океанії (Сінгапуру, Суви, Порт-Морсбі, Лае, Віли), де довелося побувати в морській експедиції. Попри жаркий екваторіальний клімат і, відповідно, підвищену вогнезаймистість, не пригадую ЖОДНОЇ випаленої ділянки! Секрет же показової екобезпеки напрочуд простий: кожний тамтешній інспектор та поліцейський автоматично отримує на свій банківський рахунок половину всієї суми «драконівських» штрафів за покарання плюндрувачів довкілля. Тому-то й не «сплять» на роботі природоохоронці заради солідних приварків до зарплати, про що їхні українські колеги можуть тільки мріяти. Чом би й нам не завести аналогічні порядки? Реформа самоврядування дозволяє подібне «самоуправство»: і громадську культуру стимулюємо, і селищно-міські бюджети поповнимо, й головне – вбережемо себе від рукотворної згуби.
А ще варто, поширивши на всю область, спрямувати запорізьку програму «Суспільний бюджет» не на «латання» локальних пробілів житлового господарства, а на загальногромадські потреби, звернувшись за «досвідом» до мудрої матінки і вчителя – природи. Задовго до з’явлення свого непутнього і зарозумілого творіння – людини, ніби передбачаючи жахливі наслідки його «цивілізаційних» діянь, та винайшла вражаючий фільтр, здатний потужно очищати повітря від механічних, хімічних і навіть бактеріологічних забруднень – вже згадану ХВОЙНУ ПОРОДУ ДЕРЕВ (ялина, сосна, піхта, кедр, тис, модрина тощо). А в ній же – все цілюще: бруньки, молоді пагони, кора, смола, живиця. За свідченням британських учених-біологів, навіть молоденька ялинка щорічно «утилізує» до півкіло шкідливих техногенних викидів! Тож масовим висаджуванням хвої у загазованому Запоріжжі й деінде на «суспільно бюджетні» кілька сотень тисяч гривень зможемо бодай тимчасово заощадити мільярдні витрати (де їх взяти?) на технічне переобладнання «брудного» виробництва. Ще й прикрасимо вулиці, парки, сквери незмінно ошатним зеленим нарядом. А головне – зміцнимо власне здоров’я. Тим самим зробимо перший крок до відродження споконвічної флори рідного краю і, зрештою, мінімізації негативних наслідків глобального потепління. З чого ж варто розпочати ЖИТТЄВО важливу справу? Про це поговоримо наступного разу.
(Продовження)
Екополіс – міраж чи дійсність?
За насиченістю й різноманіттям деревинно-кущових насаджень Дніпрорудне по праву
входить до числа лідерів з-поміж вітчизняних міст завдяки подвижництву свого Почесного громадянина Лідії Анатоліївни Гнусової та її колег-озеленювачів. Щоправда останнім часом привабливий бренд дещо потьмянів на тлі всеукраїнських кризових негараздів, які не оминули й тутешню комунальну сферу. Та ось нещодавно зблиснула надія на гідне продовження доброї традиції творення екополісу (по-грецьки – «природно чисте, сприятливе для життя поселення»).
Вулиця прогулянок
Меморандумом про соціально-економічне партнерство між Запорізьким залізорудним комбінатом та місцевою владою передбачені і вже розпочалися фінансовані підприємством підготовчі роботи з благоустрою зони відпочинку на «середньостатистичній», нічим не примітній вулиці Набережна. Вибір, вочевидь, пов’язаний зі сталою традицією розважальної спеціалізації прилеглих до узбережжя шляхів. Зокрема, передбачається впорядкувати центральну пішохідну алею плиточною основою та клумбами, прикрашеними ландшафтними скульптурами. Паралельно буде прокладено доріжку з гладким безшовним покриттям для катання на скейтбордах та роликових ковзанах. З’являться також дитяче містечко, оригінальний фонтан, альтанка-ротонда, спортмайданчик з вуличними тренажерами, безліч лавок і навіть два модульних туалети. Словом, майбутній культурно-розважальний комплекс обіцяє стати справжньою міською перлиною, обрамленою з одного боку чередою багатоповерхівок, з другого – зеленими насадженнями. Думається, таке «намисто» не повинно тьмяніти на фоні красеня-бульвару.
Діаманту – гідну оправу!
Та погляд мимоволі спотикається на першій же «бусинці» – місцевій архітектурній візитці: унікальній, овальної конфігурації висотній будівлі, що ніби парить у повітрі на колонах. Саме за свої «лапи» вона одразу отримала влучне прізвисько – «сороканіжка». Хоча, про мене, більш доцільне порівняння з вітрилами бригантини, яка несеться хвилями Каховського моря. На жаль, цією романтичною нотою й закінчується приємна частина пам’ятки. Добряче потріпаний часом та, що там приховувати, недбалістю «пасажирів»-мешканців сукупно з комунальним «екіпажем», дім-парус являє собою геть непривабливе видовище: поспіль відвалена кахельна плитка, облізла штукатурка, збиті під’їзні сходи та маршеві прольоти, вкриті тріщинами вхідні клітки, зяючий пустими віконцями техповерх, нерідко зрошуваний водопровідними витоками. Закономірний наслідок – розмокання та розтріскування (від обледеніння) несучих балок, і без того ослаблених відсутністю суцільного обвідного фундаменту. Додайте сюди давно зрізані (навіщо?!) під’їзні регістри-утеплювачі, від чого холод потужно підточує внутрішні конструкції… Подібна ситуація і в інших будинках-«бусинках». От би вишукати кошти на їхнє обновлення! А то ризикуємо опинитися в ролі нерозважливого ювеліра, що вирішив оправити коштовний діамант в пощерблену мідну каблучку.
З протилежного боку майбутнього бульвару так і напрошується хвойний гай, про цілющо-естетичні властивості чого йшлося в попередньому матеріалі. Доповнивши існуючу каштанову алею ошатним ялиново-сосновим «поясом», як мовиться, одним пострілом поцілимо трьох зайців: по-перше, прикрасимо міську околицю нев’янучим смарагдовим убранством; по-друге, убезпечимо себе від вбирання в легені шкідливих викидів. Насамкінець, за добрим прикладом енергодарців отримаємо природний індикатор радіаційного фону довкілля, оскільки хвоя особливо чутлива до випромінювання, що аж ніяк не зайве, маючи «під боком» АЕС…
Як виникають суспільні конфлікти?
Утім, інтереси громади, благодійність спонсорів, зусилля будівельників, оздоблювачів, озеленювачів по формуванню екополісу будуть знецінені, якщо місцевовладні рішення не отримають пріоритет над комерційними апетитами впливових бізнесових структур. Зокрема, стосовно налагодження на колишньому заводі будівельно-опоряджувальних машин (БОМ) резонансного утилізаційного бізнесу всупереч волі дніпрорудненських депутатів, висловленій ще сім років тому. Тоді була поставлена жорстка вимога до створення вкрай потрібного підприємства із сортування та переробки твердих побутових відходів (ТПВ) – відстань до міста не менша 12,5 км з попереднім узгодженням проектної документації на сесії міськради та невідкладним переглядом дозволу при порушенні життєвих інтересів територіальної громади. Зауважмо: невідкладним!
Проте два роки триває «розбірка» (останнім часом з підключенням судових інстанцій) між ініціативною групою природозахисників на чолі з членом міської комісії, інженером-екологом КУП «Наш дім» Віктором Вавілом і новоявленими утилізаторами. Підстави більш ніж вагомі: завод розташований у межах Дніпрорудного (а не за десяток з «хвостиком» кілометрів від нього); до житлових кварталів – менше семисот метрів, а до дач – взагалі півтори сотні. Поблизу – стадіон, залізнична платформа, землі Національного природного парку «Великий Луг», сироробний комбінат «Моліс», на котрому зовнішнє повітря використовується при виготовленні сухої сироватки. Аналогічна картина і з «попереднім узгодженням» проектної документації підприємства. Не з пальця ж висмоктані скарги містян на стан атмосферного повітря, забруднення грунту, погіршення самопочуття, всихання фруктових дерев, навіть… загибель бджіл. А з підприємців (основний орендар – київська фірма «АЛЬФА ЕКОЛОГІЯ») – як з гуски вода: мовляв, нас, білих та пухнастих, даремно обмовляють. Де ж істина? Вочевидь, в показниках приладів ЦІЛОДОБОВОГО атмосферного моніторингу, яких, на жаль, катма не лише в Дніпрорудному. Згодьмося: справжнісінька лафа численним любителям легкого, не обтяженого турботою про екологічні наслідки підприємницького ґешефту! От би чим перейнятися обласним природоохоронним службам спільно з місцевим самоврядуванням! Час нарешті усвідомити просту істину – суспільні конфлікти легше УПЕРЕДЖУВАТИ, аніж розбивати об них лоба, коли припече.
Що скажете, земляки?

Юрій СКИБА,
журналіст-пенсіонер
м. Дніпрорудне