Василь Коноваленко – запорізький майстер, більший за Фаберже

Василь Коноваленко – запорізький майстер, більший за Фаберже

Василь Васильович Коноваленко – людина з великим даром своїми творами викликати позитивні емоції у глядача – світлі та добрі.
А ще це ім’я, яке було заборонено згадувати в часи радянської імперії, хоча роботи цього видатного митця (розмаїття метеликів та геми з портретом Л. Брежнєва) вивозились за кордон як офіційні подарунки держави, виставлялись в Салоні «Кольорове каміння» при Міністерстві зовнішньої торгівлі СРСР (зараз – Московський музей «Самоцвіти») як зразки того, що можна робити з дорогоцінного каміння та мінералів. Скульптури Василя Коноваленка знаходяться також в запасниках Алмазного фонду (Державне сховище Росії) і розцінені як унікальні – віднесені до національного надбання і заховані до національної скарбниці. Василь Коноваленко двічі нагороджений золотими медалями ВДНГ. Його вироби розкидані по всьому світові – в музеях і приватних колекціях Вашингтона, Нью-Йорка, Лос-Анджелеса, Денвера, Відня.
В 60-х – на початку 70-х років ХХ сторіччя митець мав гучну славу «Данили –майстра» та «другого Фаберже». Сучасні російські спеціалісти, наслідуючи Сергія Михалкова, порівнюють Василя Коноваленка з Карлом Фаберже, вважаючи, що їх твори споріднює завжди оригінальний задум, особливе чуття, легкість та віртуозність виконання. Але на Фаберже працювала ціла когорта майстрів: художники малювали ескізи, скульптори робили модель з гіпсу, каменерізи розмічали камінь та вирізали фігурки, ювеліри робили деталі з дорогоцінного каміння. Коноваленко все робив сам, причому не в майстерні, а вдома, і працював тими інструментами, які придумував сам.
Ювелір Фаберже додав до каменерізної справи витонченості. Василь Коноваленко створював просторові мізансцени. У Фаберже дорогоцінні, але поодинокі статуетки. В українського майстра – групові, з двох, трьох, навіть з чотирьох персонажів («Лікбез» – єдиний з них твір, який на ті часи не протирічив магістральній лінії радянського мистецтва).
Саме тому світові мистецькі кола визнають, що творчість українця подолала рівень масової культури, який був притаманний саме для виробів Фаберже: фігурки як творів мистецтва, як творів скульптури малих форм наповнюють роботи майстра Василя Коноваленка зовсім іншою глибиною.
За ескізами цього неймовірно талановитого українського художника-самоука зараз працює фірма “Vasily Konovalenko Art Inc.”
Доля Василя як маятник: від гучної слави до майже повного забуття. Держава примусила його кинути країну та викреслила його з історії вітчизняного мистецтва різьби по каменю. Вже 1985 року в книзі «Самоцвіти СРСР» Я.П. Самсонова скульптури Коноваленка представлені без його прізвища, з загальним підписом – «вироби сучасних майстрів».
Біографія художника, уродженця Запорізького краю, – це частина його художньої спадщини. І біографія його як майстра особлива, оскільки пройшла геологічними зламами епох.
Василь Коноваленко народився 5 липня 1929 року в невеликому селі Петрівка Якимівського району Запорізької області. Він був п’ятою дитиною в родині і єдиним хлопчиком. Які життєві події та побутові проблеми закинули батька – українця Василя Васильовича Коноваленка (1900-1946) та матір – росіянку Галігузову Феодосію Тихонівну (1899 – ) до запорізького степу, коли обидва були уродженцями індустріального міста, – невідомо. Малий Василь всмоктав в себе на все життя рідну мову, завзято співав українських пісень, доросле життя його було пов’язано з великими промисловими центрами, і завжди в анкетах він з гордістю вказував: «національність – українець». Є у Василя Коноваленка чудова скульптура «Запорожець» – як пам’ять про козацький край. Виконана вона з 10 видів дорогоцінного каменю з використанням 9 видів ювелірних робіт – маленький шедевр українського майстра, який першим в СРСР відновив техніку мозаїки з каміння, втрачену з часів революції 1917 року.
Війна, що застала родину майбутнього митця у Сталіно ( Донецьк), стала значною подією в житті підлітка. Батько був мобілізований на фронт (він потім помре зразу після війни зовсім молодою людиною -46 років- від ран), хлопець з матір’ю пережив тяжкі й голодні роки евакуації та повоєнного часу. У нього є скульптура «Матір», присвячена ювілею перемоги: матір в темній хустині, лежить розпластана на плиті з гагату. Гагат – це камінь, який добувають разом вугіллям, і сама скульптура навіює асоціації з воєнним часом на Донеччині.
Повернувшись до звільненого міста, Василь влаштувався працювати учнем бутафора до місцевого театру опери та балету, а за два роки став керівником всього бутафорського цеху. Він працював над такими постановками, як «Лебедине озеро», «Аїда», «Спартак», «Травіата», «Ромео та Джульєтта» та іншими.
Після армійської служби матросом на Балтійському флоті він залишився в Ленінграді, витримав конкурс і став художником-декоратором театру опери та балету ім. Кірова (зараз – Маріїнський).
50-ті роки ХХ сторіччя для молодої людини – час активної самоосвіти і своєрідних художніх протестів проти нав’язаних норм партійного мистецтва. Василь Васильович спирається на класичні зразки Ермітажа, вивчає книги про старих майстрів, шукає свій творчий шлях, далекий від штампів радянської художньої освіти того часу.
Зламом в долі Василя Коноваленка була робота над постановкою балету «Кам’яна квітка» (1957 р.). Йому потрібно було створити костюми каміння та печеру Хазяйки Мідної гори, володарки багатств земних надр.
Саме тоді він вперше відчув приховане життя в камінні. Як театральний дизайнер і роблячи зарисовки до вистави, молодий майстер опинився у світі дорогоцінного каміння та мінералів. З невеликою кількістю інструментів і без учителя Василь почав досліджувати секрети каміння, самостійно освоюючи поліхромну скульптуру – повністю забутий жанр колись відомих на весь світ уральських майстрів. Але уральські майстри працювали над предметами, де переважала статика, а твори Василя Васильовича – усі в русі. Тож оглядачі його робіт одразу розуміють, перед ними – твори неймовірної особистості, унікального таланту, майстра, ім’я якого стало легендарним у світі. Він чи не єдиний зміг збалансувати художню творчість з красою та обмеженістю різьблення дорогоцінного каменю. Кожний камінь має свої характеристики –твердість і межу, коли камінь ламається при обробці, а це вимагає великої майстерності та інтуїції, щоб зуміти виявити унікальну красу каменю і вчасно зупинитися. Використовуючи багатий вітчизняний фольклор як теми для його дивних фігурок, Коноваленко зумів об’єднати в єдину композицію розмаїття різних мінералів – від сортів кварц-агату до більш екзотичних – малахіту, нефриту, бірюзи.
Протягом 50-60-х років з’являються перші шедеври Василя, але майстру не дають можливості виставляти свої скульптурні роботи, і він змушений одночасно працювати і в новому напрямку, і ставити театральні постановки.
Та талановиту людину слава знайде сама. До театрального кола входили відомі люди, які познайомили Василя Коноваленка з поетом Сергієм Михалковим. Той був вражений роботами митця і показав їх своїй дружині – Наталі Кончаловській. Використовуючи свої широкі зв’язки, подружжя зуміло організувати зустріч майстра з головою Ради Міністрів РСФСР Михайлом Соломенцевим, і в Державному Російському музеї Ленінграда була організована виставка з 10 скульптур. Виставка мала грандіозний успіх: п’ять тисяч каталогів, які склав особисто директор музею Василь Пушкарьов, а передмову написав Сергій Михалков, були розпродані миттєво. Великий успіх виставки пояснювався не тільки високим художнім рівнем творів майстра, але й прецедентом: персональна виставка, унікальний жанр, а головне – молодого та живого митця, що нечувано для рівня таких музеїв.
Тріумф виставки 1973 року, відголосок від якої довго бринів серед публіки, преси, музикантів та художників, мав повторитися в Кремлі, але, оскільки його народні образи «не відображають ідейне обличчя радянської людини», кремлівську виставку відмінили. Партійний функціонер, перший секретар Ленінградського обкому КПРС Григорій Романов заборонив журналістам знімати та писати про виставку, а коли американський мільярдер Арманд Хаммер запропонував купити усі 13 скульптур за 2 мільйона доларів готівкою, Романов назвав Василя Коноваленка «особливо небезпечним злочинцем» і звелів на майстра завести карну справу: в його фігурках знайшли соту долю карату золота – у волоссі та зав’язках персонажів.
Два роки тягнулася карна справа, адже працювати з дорогоцінним камінням та металами могли лише художники національних автономій – Дагестану, Якутії. А тут незвичайно обдарований українець! Було опитано 1500 знайомих майстра на предмет джерела матеріалів, з яких виготовлялись шедеври. Ціною пожертви митцем своїх творів як подарунків Кремлю, владою було прийнято соломонове рішення: справу закрити, майстра перевести до Москви – головним художником Міністерства геології, на єдину посаду, створену в Міністерстві саме під Василя Коноваленка. Він організовує школу-майстерню «Лабораторія малих скульптурних форм», але його творче натхнення ледь не гине: тепер він мав виконувати лише державне замовлення.
Художник-одинак, не оцінений радянською імперією, прийняв запрошення американця Джека Ортмана переїхати до США, де майстру пропонувались усі матеріальні блага і, найголовніше, вільно працювати з будь-якими мінералами. Коноваленко уїхав з родиною 1981 року, а вже 1984 року була організована його персональна виставка. Подружжя Коен стали його замовниками і зібрали колекцію з 20 фігурок, яку передали в Музей природи та науки в Денвері, штат Колорадо. Виставка мала нечуваний успіх, але світове визнання майстра було затьмарене тільки одним – розривом з батьківщиною: адже за 9 років еміграції Василь Коноваленко створив сорок композицій, і тільки одна присвячена Америці – «Золотошукачі». Інші виконані у вітчизняній образній системі, у більшості – зі срібла, у чудовій традиційній техніці емалі по скані.
В роки перебудови офіційна влада починає перемовини про повернення в СРСР видатного майстра із світовим ім’ям , про влаштування його персональної виставки, про створення школи каменерізного мистецтва. Сповнений планів та надій, Василь Коноваленко, про світову славу якого замовчували довгий час, а зараз намагаються його ім’я ввести виключно в історію російського мистецтва, помер 27 січня 1989 року в Нью-Віндзорі, штат Нью-Йорк, від крововиливу у мозок.
Безвісті і безкарно канули в ріку історії всі ті чиновники, які знущались над талановитим українцем. І зараз історична правда полягає в тому, що віртуозний майстер, обличчя світового каменерізного мистецтва ХХ сторіччя, більший за Фаберже, належить українській історії мистецтва, а Запорізький край може пишатися своїм гідним сином!

Тамара Пішванова