ПОЧУЙТЕ НАС !!!

ПОЧУЙТЕ НАС !!!

Мене хвилює питання забезпечення засобами реабілітації. Наш спілчанин замовив протез (вартістю понад 170 тисяч грн.) і вже кілька місяців чекає безрезультатно. Кошти виділені, але чому вони не доходять до нашого районного управління соціального захисту населення для проплат, не знаємо. Є ще одна проблема. Непокоїть стан здоров’я людей, хто на гемодіалізі. Таких в районі семеро. В Енергодарі є гемодіалізний центр, проте він обслуговує лише жителів міста, а ті, хто живуть в селах, змушені їздити до Запоріжжя за 140 кілометрів, торувати в чотири рази довший шлях і відповідно дорожчий. Звернулись до Міністерства охорони здоров’я дати дозвіл на обслуговування хворих в Енергодарі. Чекаємо рішення.
 

Моїй доньці Катерині 35 років. Вона на інвалідності: перша група, психічне захворювання. Дівчина перенесла чотири операції, має серйозні ускладнення. Їй дуже необхідна реабілітація. Проте за десять років їй надали лише одну путівку на лікування та оздоровлення – до санаторію «Бердянськ». Там сказали, що з таким захворюванням Катерині необхідно щорічно проходити курс реабілітації. Та не знаю, коли наступного разу пощастить, бо таких як моя донька – осіб з інвалідністю, говорять в районному управлінні соціального захисту населення обласного центру, дуже багато.

 

Велика проблема: як доставити дітей, хто пересувається на інвалідному візку, на захід, який проводиться в закладі чи деінде. В місті Запоріжжя немає соціального таксі. Таксисти не завжди погоджуються перевозити таку категорію людей. І самим батькам їзда на таксі не по кишені. Пенсії у розмірі півтори тисячі замало. А як же розвивати наших дітей?

 

Дуже важливе питання: проїзд дітей з інвалідністю на далекі відстані Україною влітку. Чому держава обмежує права дітей? Батьки не можуть в цей період повезти своїх діток до моря чи на реабілітацію на пільгових умовах. Ще одне болюче питання: оздоровчі програми. Мій син, якому 14 років, побував у санаторії лише двічі за своє життя та й то завдяки школі, де навчається – Харківській школі для незрячих дітей. Дякувати, що дають нам знижки за путівку, хоча й та вартість для нас занадто велика.
Мене турбує також відсутність інформаційної доступності. Батьки не знають, які організації і яким чином працюють з дітьми з особливостями. Ні лікарні, ні управління соцзахисту населення не інформують про це. Доводиться самотужки шукати фахівців, хто допоможе в біді. Нерідко пошуки розтягуються на роки.

Надзвичайна проблема: в нашій країні відсутня психологічна служба, яка би допомагала людям долати стресові ситуації. Особисто я три роки виходила зі стресу, коли дізналась про своє захворювання.

Актуальне питання: де тренуватися й готуватися спортсменам з інвалідністю до Чемпіонату Світу 2019 року, на якому буде надана ліцензія на Паралімпійські ігри? Спортивний манеж «Запоріжсталі», де молодь тренується багато років поспіль, на реконструкції. Як довго вона триватиме, не відомо. Той майданчик, який очистили своїми руками, залили бетон, косили траву, тренувалися протягом теплого періоду року, зараз не придатний для тренувань. Похолодало й спортсменам-легкоатлетам ніде займатися спортом. Поки що співпрацюємо з двома спортивними клубами, один із яких надає знижку до 50%, а в іншому плата за годину – 80 грн. Така вартість багатьох батьків фінансово напружує. Зала для занять невелика, тренувальні вправи в повному обсязі неможливі. А програма тренувань передбачає серйозні навантаження, аби мати результат: перемогу в змаганні Світового масштабу. Паралімпійські призери Марія Помазан і Микола Дібров не раз доводили, що вони кращі спортсмени. Останні досягнення мали в серпні 2018 року в Берліні на Чемпіонаті Європи: Марія посіла перше місце, Микола друге. Готові й в подальшому захищати честь своєї країни на спортивних аренах. Щоправда, ті успіхи, що мають, досягли не завдяки, а попри тим умовам, які створені на малій батьківщині. Зокрема, паралімпійців хвилює те, що місто не має свого майданчика для метання диску та ядра. Той, де тренуються влітку, належить футбольному клубу «Металург», власники якого мають на меті розпорядитись територією по-своєму: побудувати футбольні поля, яких у місті дуже багато. Проте, якщо подивитись правді в очі, той пустир, який облагороджують мої вихованці, – чудове місце для спортивних метань. Нами витрачено немало коштів на вивіз сміття, аби розчистити занедбане поле. Для спортсменів з інвалідністю – це прекрасна база для підготовки до відповідальних змагань. Однак ні місцева влада, ні чиновники не сприяють розвитку інвалідного спорту. Та ми готові боротись за свої права до кінця. Відгукніться, небайдужі!

Почуйте мене, будь ласка, всі, хто повинен почути – у всіх владних комітетах! Відповідно до Конвенції ООН проблеми інвалідності є проблемами суспільства і влади, яка повинна ліквідувати бар’єри… Саме суспільство в особі влади має усвідомити, що люди з інвалідністю мають право на життя. Таке життя як і в інших людей.
Ситуація така сьогодні – реально: 99% випадків, що родина відразу опиняється за межею бідності, якщо в родині є людина з інвалідністю. Переселенці з інвалідністю не мають змоги сплатити вартість житла за рахунок отих переселенських, які виплачує держава. Допомога на догляд людині з інвалідністю коливається від 5 до 200 грн. в місяць. Безкоштовні ліки на перше медичне призначення майже не видаються. Безоплатно пролікуватись неможливо. Пільги на ЖКГ: немає їх. Пільги на проїзд поступово звужуються. Засоби реабілітації не видаються по півроку, а то й рік не видаються. Путівки на санаторно-курортне лікування можна чекати роками і не дочекаєшся. Автомобілі вже давно перестали видавати. Родини з дітками з інвалідністю змушені через соціальні мережі збирати кошти на лікування та реабілітацію… Роботодавці не хочуть мати справу з людьми з інвалідністю. Проектанти не вміють, а часто не хочуть проектувати нові, існуючі об’єкти з урахуванням принципів універсального дизайну і головне, друзі: сьогодні ніхто не боїться порушити права людей з інвалідністю. Ніхто не несе відповідальності за невиконання законів України, ніхто не несе відповідальності за невиконання Конвенції ООН.

…Друзі, колеги, активісти, керівники, громадяни, які прийшли сюди, на майдан, ми тут, щоб нас побачили і почули, щоб документ світової спільноти – Конвенція ООН про права людей з інвалідністю, який ще є Законом України, – почав діяти і ми отримали право на життя.