Хто більше пошився в дурні «зміцнюючи» громадську довіру?

Хто більше пошився в дурні «зміцнюючи» громадську довіру?

26-28 жовтня Запорізька книжкова толока, що проходила в «Козак-палац» м. Запоріжжя відбувалася в рамках проекту «зміцнення громадської довіри» профінансованої агентством США з міжнародного розвитку (USAID).

Просторою виявилася головна сцена цієї масовки: телебачення, спільне мовлення UA, 061 UA, Z, майже всі місцеві газети, включаючи «MOST», «YUTOMO», «ULC», «AFISHA»…

Навіть був зайнятий другий поверх палацу, де розміщався прес-центр, 5-6 локації. Радянський палац демонстрував величезну масовку наповнену книжками, людьми і російськомовним простором, де несподівано можна було натрапити на працю Адольфа Гітлера «Майн Кампф» привезену з Московії і «NLO» місцевого автора. Щоправда остання робота захоплювала пошукачів більше, оскільки досі людство Землі не може уяснити, що воно за літаючі об’єкти, які виявляються як в атмосфері Землі так і в космічному просторі за її межами. А раз так, то це вже є артефакт Всесвіту.

В розкладі проекту мав відбутися і фестиваль «Книголісся» – дитячий простір USAID від американського народу. Шкода, звичайно, що не навпаки. Кожний день сподівань починався або з майстер-класу, або з будь-якої виставки, як-то «Малюк та Карлсон» і завершувався майстер-класом «Кролик Петрик» або кавовим живописом «Літературний coffee-art» Галини Вдовиченко. Одним словом, до основного дійства «книжкової толоки» кожний день додавав біля двох десятків заходів.

Три дні в пошуках евростичності серед книжкового розмаїття не виявив розв’язання «гострих кутів історії», достовірної констатації сучасності, реально можливих сподівань на майбутнє, національне виховання, збереження духовних цінностей, навіть впевненості, що ми маємо і гідно захищаємо національну суверенну європейську державу. Якось притаманно, якщо не глухо прозвучала реальність російсько-української війни, яка йде четвертий рік і схоже буде розтягнута на досить великий час. У своїй історії українці мають 350-років поневолення мови, волі, духовності. Не згадано навіть, що зусиллями українського народу створено таке унікальне явище як запорізьке козацтво, яке увічнило прагнення народу до волі, віри і державності.

Запрограмований тренінг для вчителів історії, який пропонував Віктор Брехуненко (м. Київ) був потрібний і своєчасний для будь-якого регіону України. Дискусія Володимира Ковальчука (м. Київ) з Федором Турченком (м. Запоріжжя) «Демоверсії української незалежності» дисонувала не на користь нашої професури, а завершилася на наш погляд з рахунком 1:0 на користь киянина.

Очікування ноу-хау з пошуків гідроархеологічної експедиції, яка досліджувала рештки московської воєнної парусно-гребної флотилії 1735-1739 рр., дислокованої на Канцерському острові, прогнивші шнангоути які місцеві «краєзнавці» намагаються видати за «козацькі чайки», уже достатньо набридли за останні десятиліття демонстрації псевдостворення музею історії запорозького козацтва на о. Хортиця за урядовою програмою 1965 року, за якою стояли такі велетні українського духу як П. Шелест, Ф. Шевченко, П. Тронько, М. Киценко, О. Апанович, О. Гончар, К. Гуслистий та багато інших.

Козацькі багатонаціональні традиції, звичаї, свята могли б прикрасити не тільки таку ярмарку, а й захід світового рівня. Але не відбулося, нічого такого козацького, об’єднуючого Україну перший день Книжкової толоки не демонстрував. Так невеликі демонстрації як «Убити весну», що показала сутність і наслідки вторгнення радянських військ в Чехословаччину Міхала Лебдушки. А можна було ще нагадати про Грузію, Крим, Донбас.

Історичний кінозал, як і літературні твори нічого не презентували козацького, навіть не торкнулись Батька нації – Т. Г. Шевченка, часів його перебування у Вознесенівці, на о. Хортиця, творів про Січ і Запоріжжя. А варто було показати бульвар Шевченка, його гранітних істуканів, котеджів запорізьких олігархів, що зручно розмістилися обабіч бульвару Шевченка. Наша влада, як і вся радянська, панічно боялася і боїться нашого пророка. Він завжди їм був поперек горла! Саме під рубрикою місцевого поета, художника і дослідника Пилипа Юрика у 2017 році прозвучало есе «Кому великий Кобзар поперек горла?». Нічого ні українського, ні козацького перший день Книжкової толоки не приніс.

Загляньмо в другий день – 27 листопада. Він розпочався із численних презентацій літературних творів: Віктора Літвінова та Марії Ліфтерової (м. Київ), Олени Стешкіної, Лариси Денисенко, Аліни Алієвої (м. Київ), Ольги Вакало (м. Запоріжжя), Павла Сердюка (м. Київ), Ярини Ліпревської та Ярини Катопош (Львів), А. Савінової, О. Силіна, Г. Лупинос (м. Запоріжжя), Лани Воркшоп (м. Київ) та лекція Юлії Джугастрянської (м. Київ). Вся презентована література хоч і була місцями українською, але здебільшого на російсько-фонвізінському діалекті, нерідко ні про що, як «Відносне вимірювання інтенсивності злочинності». Звичайно, потрібні і такі книжки, але Україні сьогодні потрібна її духовна сутність. Такою можемо виділити роман-поему Миколи Джміля (Бахмут) «Аттіла, або Благовіст любові». Поема на 600 сторінок написана патріотом України для патріотів українців. Чудова мова, поетичний ритм, фольклорна пам’ять, знання першовитоків українства. Монументальний твір великого автора. Автор його не тільки мріє, а й втілює мрію в реальність:

«Й хай твір цей буде

Їх надихати на те, що у творі

Найголовніше – на подвиг Любові!!!

Тільки любов порятує цей Світ

Й людства зумовить духовний зліт

Й буде, нарешті, всіх з Богом злиття,

В вічному мирі щасливе життя!

Будьмо справжніми дійсно людьми,

Бога живого – Любові Дітьми!!!»

Емоційну реакцію у відвідувачів викликала «Колядива до перекладів коляди» музично-поетична зустріч із Романом Колядою (м. Київ). Друга половина дня була заповнена доповіддю Владислава Грибовського (м. Київ) «Як Росія Крим поневолювала: історія та сучасність». Сучасна ідеологія достеменно може тільки визнати незнання терміну, коли Крим повернувся в шати України, як вестимуть себе народи, що проживають там. Схоже Московія не буде поспішати, особливо з Кримом. І знову в історичній локації пробиваються інтелектуали з Києва і Львова, жваво триває дискусія: «Історичне минуле: своє, чуже і наше? Межі національної ідентичності в українській романістиці». Так, подібна тема необхідна для українського виховання, особливо молодого покоління: учнівства, студентів. Шкода, що зала була майже пуста.

День третій розпочався скромно, обіцяючою була локація, що презентувала твір Бориса Артемова «Герои смутных времен», де йшлося російською мовою про маловідомі сторінки історії Олександрівська-Запоріжжя у XIX-XX ст. Даний епос не вияснив, чому козацьке село Вознесенівка стало Запоріжжям, чому російська фортеця Олександрівськ названа ним, і яким Олександром, адже їх набирається аж три, в т. ч. й один імператор Московії. Теж саме не вияснене з Дніпровими порогами, про які написано, до того ж немало, починаючи від імператора Візантії Костянтина Багрянородного, русько-українських літописців, Лясоти, Боплана, Яворницького, Новицького…., але, здається, не все висвітлене про цю чудову і загадкову природну країну. От науковий співробітник НЗ «Хортиця» Олег Власов презентував свій варіант Дніпрових порогів з досі невідомим видавцем Олександром Савчуком. Що сказати, затопили Дніпрові пороги, а з ними і козацьку славу, і здоров’я Дніпра. Аби залишились вони, іншими був би Великий Луг, Причорномор’я і Приазов’я.

Серйозний дисонанс викликала дискусія «Фантастика останньої нації, чому популярні антиутопії, а не утопії?» Наталії Ліщинської (м. Львів), Ольги Шинкаренко (Запоріжжя-Київ), Олега Сіліна (м. Київ) спільно з літературним об’єднанням «Зоряна фортеця».

В темі «Місто: література, натхнення» йшлося не про наше місто, а про Відень, Мюнхен, Львів, Берлін. Презентувалася діяльність офісу «Львів – місто літератури ЮНЕСКО» (за участі представниці офісу Ганни Хрякової).

У цей день презентували свої ідеї видавництва «Астролябія», «Герда», «Зоряна фортеця», «Темпора», «Book Express» тощо. З 14-00 тривала презентація багатьох запорізьких авторів, членів Запорізької обласної організації НСПУ, козацького театру «Спас», але повернути пам’ять до героїки козацтва, її великої ширенги Дмитра (Байди) Вишневецького, Якова Шаха, Петра Сагайдачного, Павла Скоропадського, В’ячеслава Чорновола, Анатолія Єрмака, Миколи Киценка не вдалося. Не вдалося ні побачити, ні почути жодної постаті цього ряду, через відсутність в авторів цього дорогого вертепу інтересу до історії українського народу, його долі й майбутнього.

Обіцяючою для нас була історична локація Валерія Стойчева (м. Запоріжжя) «Запоріжжя в документах радянських спецслужб. Розсекречена пам’ять». Прослухали затамувавши подих. В пам’яті закарбувалися мільйонні втрати українського народу, важка і століттями безнадійна доля, а реальна таємниця цієї соціал-демократичної організації підпорядкованої імперії Московія так і не вияснилось. Останні дні Анатолія Єрмака і В’ячеслава Чорновола схожі лише зерновозами.

Відсутність нашої реальної правди про славну історію Козаччини на цій американцями подарованої нам Книжкової толоки це сприймається як українофобія полярної (іншої) частини мешканців регіону (малоросів), які стороняться і української мови, і української історії, і української поведінки – всього українського.

За десятки років Запоріжжя спромоглося відкрити погруддя Батька нації лише в Шевченківському районі. Господарі цього міста Всеволожський, Петрикін, Карташов, Поляк і їм подібні зробили все аби в місті за Дніпровими порогами не з’явилися монументальні Т. Г. Шевченко, М. В. Гоголь, М. Лисенко, Козаки в дозорі, Д (Байда) Вишневецький, Петро Сагайдачний, жодного кошового отамана.

Боронь Боже, вони їм поперек горла.

Арнольд Сокульський

Володимир Мосяков