«Фотооко» Олександра Максимова

«Фотооко» Олександра Максимова

Творчість природи в галузі флори має надзвичайно широкий діапазон. Так, за даними вчених Міжнародної ради із збереження ботанічних садів (Botanical Gardens Conservation International, BGCI), на нашій планеті Земля нараховується 60 065 видів дерев. Серед них є такі «смачні», як: цукеркове дерево; томатне дерево; огіркове дерево; дерево кеппел, плоди якого замінюють парфумерну воду; тістечкове, ковбасне, сирне, суничне дерева. А відомий запорізький фотохудожник Олександр Максимов свою творчу виставку, яка нещодавно відкрилась у виставковому залі Запорізького фотоклубу, назвав «Хлібне дерево». І його «Хлібне дерево» – не той витвір природи, чиї плоди замінюють хліб тубільцям Океанії, а глибока метафора, символ терпіння і надії, символ життя, його пізнання (радісного та гіркого) від колиски до труни.
Світлина великої емоційної сили, яка дала назву усій виставці, була зроблена в селі, на шкільному подвір’ї: спиляний стовбур великого дерева, навколо нього – троє селян, а на пні – буханці хліба. Світлина викликає у глядача багатозначність тлумачення образів: дерево як посередник між людиною та її предками, дерево як символ світоустрою, зелене дерево як символ життя, дерево пізнання добра і зла, хліб як символ достатку, хліб як символ шани та поваги, доля дерева – доля людини, роздуми про смисл життя, самопізнання, про цілісність людського буття тощо. Безліч тлумачень, на кожний інтелект і смак, різні погляди зі своєю філософічністю.
Головний масив виставки складають документальні кадри – портрети, зняті підчас різних заходів чи свят: «День Перемоги», «День села», «Останній дзвоник в сільській школі». Є світлини і з релігійних свят, і пейзажні фото, які виступають як доповнення до людського обличчя. Кожна світлина – це відображення у відображенні, тому в кожному фотопортреті ми бачимо відбиття почуттів автора.
Сучасні моделі біографії надають можливість виокремити десять моделей життєпису нашого головного героя – Олександра Максимова, але автор статті вирішила обрати традиційну, яку поділила на горизонтальну біографію – звичайні події життя, з тими вихідними, які ніколи не подобались фотохудожнику, та на вертикальну – сповнену натхненням та творчістю, з внутрішньою наснагою та вогняним жаром митця, які ведуть до успіху та визнання.
Бог визначає епоху та місце народження людини, Бог не дає можливості обирати своїх батьків. Так судилося, що народився Олександр в Запоріжжі, якому присвятив усе своє життя, і перше вітання його із світом прийшлося на 10 березня 1960 року. Пощастило і з родиною, якій Бог дав кохання, снагу, натхнення: батько малюка, людина творча, керувала драматичною студією в ДК Металургів. Саме він прищепив синові стійкий інтерес до фотографії: передплачував часопис «Радянське фото», за яким обидва навчалися фотомистецтву, водив на фотовиставки, які влаштовував Запорізький фотоклуб, пояснював хлопцю про справжнє вміння робити світлини –як вміння зупинити мить на якомусь приголомшуючому моменті, висловити свої емоції та почуття в одній фотографії, розширити грані свого авторського «я». Та й епоха тому сприяла: це був час масового захоплення фотографією, з домашньою лабораторією у ванній кімнаті, з плівкою, проявниками та друком протягом усієї ночі. Але й результат того був вартий – Сашко вже дивився на світ зовсім іншими очима і розумів, що у краплині дощу або осіннього листя на землі, відображених на світлині, людина має почути звук їхнього падіння та шелестіння. А якщо це портрети шкільних друзів – то обов’язково відобразити хлопчачі емоції .
У людини душа розміром з Бога, і кожен заповнює її, як може. Інтелігентні батьки прищепили Сашкові і смак до гарної літератури (хлопець прочитав Л. Толстого, А. Чехова, М. Гоголя, І. Буніна, К. Паустовського, М. Булгакова, Ч. Айтматова, В. Шаламова, Ф. Кафку, Ф. Тютчева, О. Пушкіна, О. Блока, Ю. Домбровського та інших, біографічну літературу про письменників, режисерів, художників, акторів), і до високої музики (переважної класичної – оперний спів, симфонічні концерти, а вершиною для Олександра стала органна музика І.-С. Баха), і до шедеврів кіномистецтва (особливо кінострічки А. Тарковського з його образами-символами ).
Оскільки Запоріжжя – місто металургів, Олександр, закінчивши школу, вирішив здобувати освіту у металургійному технікумі, за спеціальністю «Металознавство та термічна обробка металів», хоча його душа – з її внутрішньою зосередженістю, культурою думки, баченням перспективи – не лежала до цієї професії. Тому як фотохудожник- аматор, Олександр ніколи не розлучався з фотоапаратом – працював, як правило , у стилі «Я і пальма», або «Я і пам’ятник», тобто робив фото на пам’ять. Так було і в армії, де Олександр Максимов фотографував своїх друзів по службі, різні цікаві армійські ситуації, хоча це робити було суворо заборонено. За свою любов до фотомистецтва навіть відсидів на гауптвахті, міркуючи там про життя, про звичайних героїв своїх світлин з їхніми почуттями та хвилюванням.
Вісімдесяті роки прийшлися на роботу за спеціальністю на різних підприємствах міста. А весь свій вільний час Олександр віддавав самостійному навчанню мистецтва фото – шукав різні ракурси, ритми, власні форми виразності, свій власний художній метод, навчався передавати у світлинах емоційність всього, що знімав: пейзажі, натюрморти, жанрові сценки тощо. Йому було цікаво пізнати, як функціонує фотографія, як вона взаємодіє з глядачем. Олександр Максимов багато читав спеціальної літератури, відвідував художні виставки, розглядав репродукції шедеврів великих художників – шукав відповідь на питання про таємничу силу їхньої вічної привабливості. Він намагався предметом своїх творів зробити рефлексію, звертався до інтелектуального осмислення зафіксованого в світлинах, і завжди зберігав цей дух змісту незалежно від того, як змінювалася сама форма.
Чи є можливість змінити свої зірки над головою? На прикладі Олександра впевнено кажемо: можна. 1993 року різко змінює свою долю майбутній фотохудожник – він влаштовується на роботу в звичайнісіньке фотоательє, де освоював навички професійного ремесла, роблячи фотографії на документи та постановочні фото на пам’ять. Цей етап тривав чотири роки, після якого починається новий – робота фотокореспондентом в газеті « Наш час». Олександр Максимов робив світлини, які стали літописом духу епохи 90-х в Запоріжжі: мітинги, плакати, гасла. Тренованим оком фотокор газети навчався схоплювати об’єкт- обличчя в єдину секунду таким чином, щоб в кадрі співпадали і душа, і думка, і почуття. Це і стало в майбутньому великою темою фотографій Олександра Максимова, і тема емоційного виразу людини – фотографія з людським обличчям- стала вести його життєвою нивою. Сам майстер відзначає так: « Тут немає постановочних кадрів, в такій світлині можливе тільки спостереження за реальністю, неможна зважати текти ані часові, ані подіям. Тільки дивитися та відчувати, та співпереживати персонажам та ситуаціям у кадрі. А той момент, коли потрібно натиснути на кнопку пуску, підкаже власне серце».
Епоха учнівства закінчилася 1999 року: Олександр Максимов надав свої твори на загальний огляд і обговорення у Запорізький фотоклуб. Вирок відомих запорізьких майстрів фотографії був одностайним: прийняти до Національної спілки фотохудожників України.
Перша персональна виставка пройшла у 2000 році і отримала безліч позитивних відгуків від глядачів. Ці відгуки вдячний Олександр зберігає й до сьогодення – як стимул до подальшої творчої роботи і як віра в самого себе, людину, яка відкрила розум, серце, душу своїй мрії – фотомистецтву.
Початок третього тисячоліття був трудним для Максимова: без роботи, без грошей, без популярності. Опинився під важкими колесами часу. Здавалося, в такій ситуації можна втратити віру в себе, зректися від бажань, від змін, від завтра. Зате Олександр був вільним для творчості. Багато часу приділяв старим батькам. І фотографував, постійно шукаючи теми і об’єкти для зйомки. Привабливою для Олександра стала церква: до церкви люди заходять з виразом закоханості на чолі, а виходять з люблячим серцем у руках. Сам фотомайстер згадує: «Там завжди таємниче світло, серйозні обличчя, це мені нагадувало картини старих майстрів. А ще поштовхом стала картина Іллі Рєпіна «Хресний хід у Курській губернії»: там безліч обличь, характерів, типажів. Тоді церква ще не була медійне відкритою, потрібно було шукати різні шляхи та знайомства, щоб дозволяли знімати у церкві. Їздив я і по сільських церквах, де мене гнали у шию». Церква надала для Олександра можливості шукати свій «біблійний сюжет», де божественне тісно переплетене з людським, і поміркувати про людські цінності взагалі (про Віру, Надію, Любов), оскільки у сучасному глобальному суспільстві, де звужуються простір і час та зникають кордони, цінності змінюються набагато швидше, і не завжди нові цінності пов’язані з Великою Книгою.
Олександр Максимов – з когорти плугатарів своєї долі. 2003 року він влаштував персональну виставку «Сонцестояння» , на якій показав світлини людей у різних життєвих ситуаціях та улюблені запорізькі пейзажі – з власним духом. Спокійно і наполегливо йшов фотохудожник до визнання, та й слава не пасла задніх: того ж року Запорізьке телебачення зняло про нього першу передачу «Людина з фотоапаратом», яка в рамках регіонального обміну розійшлася Україною. І це був тільки початок. В подальшому такі передачі стали традиційними.
Тісно зав’язаний Олександр на Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці, де неодноразово влаштовував свої виставки. Найбільш пам’ятною для нього стала виставка «Читаючи Чехова» (2004): Олександр до кожної своєї світлини сам підібрав потрібні цитати з Чехова. Кілька виставок були влаштовані на теренах Запорізької СБУ – до пам’ятних дат.
Світова спільнота великими кроками швидко пробігла відстань від індустріального суспільства через інформаційне і добігло до кіберцивілізації. Багато кому, хто не зміг пристосуватися до технологічних змін, залишилось лише згадувати «старі добрі часи». Цифрове фото, винтажний стиль – та ера, яка з майбутнього стала сьогоденням. Олександр не розгубився: освоїв нові технології настільки, що викладав фотомайстерність на курсах при ЗНТУ, при ТРК «Алекс» тощо. А ще нові цифрові технології дозволили зосередитися тільки на творчості, про що говорять виставки останніх років: «Дотики», «Новітні історії», «Чуття цілісності», «Обличчя та Лики».
Наступного року фотохудожник Олександр Максимов буде відзначати своє 60-річчя, з яких майже 55 років він присвятив улюбленій справі – фотомистецтву. Ціна його часу – визнання його таланту та його творів. Світлини Максимова вже стали тими пам’ятками, які будуть золотити в історії Запоріжжя його добу. Він – в когорті тих фотомайстрів, які високо несуть славу Запорізького краю в опорі на високу художність.
Кілька років тому американські дослідники повідомили, що створили камеру у формі людського ока. На думку розробників, нова технологія призведе до появи нового покоління фотоапарата, особливістю якого будуть чіткіші знімки і більший кут обхвату у порівнянні з більшістю сучасних існуючих камер. Думаю, що фотохудожник Олександр Максимов готовий до різких змін у фотомистецтві, тому що вже має своє власне «фотооко».