ДЛЯ НЬОГО ТЕАТР – ЦЕ ПРО СЬОГОДНІ

ДЛЯ НЬОГО ТЕАТР – ЦЕ ПРО СЬОГОДНІ

портрет режисера заслуженого діяча мистецтв України Віктора ПОПОВА

Зосереджений на акторах і просторі вистави, енергійний на репетиціях і дещо іронічний у кабінетах – таким режисера Попова я побачила дев’ять років тому, коли він ставив «Фараони» в театрі Магара. Пригадую прем’єру. Вона починалася з тиші. З далекої ніжної пісні й голосів літньої ночі. Це було чуттєво, атмосферно, і… приголомшливо. Як, звідки виникла та магія? Хтозна. Участь у постановчому процесі і знання вистав «зсередини» не розкрили таємниці, а кожна нова його робота наново бентежить красою, неповторністю і глибиною.
Змалку Віктор був зачарований кінематографом і акторською грою. Настільки, що за день до подачі документів на істфак сів на літак, щоб вступати до «ЛГІТМіКу». Несподіваний провал на останньому турі акторських іспитів (через банальну ангіну) не зламав юнака і рік видався ірреально щасливим. Омріяне місто, гори театральної літератури, щовечора вистави, і головне – спілкування з Георгієм Червінським та участь у театрі-студії Генрієти Яновської «Синій міст».
А за рік – майже авантюра: без освіти і, вважай, досвіду Віктор вийшов на акторську біржу. Й одразу – на професійну сцену. Ще за два сезони, почувши про набір акторів у Театр юного глядача, він прибув до Запоріжжя. Ви знаєте, яким буває наше місто на межі зими й весни? От і молодому актору воно видалося «не дуже». Але Хортиця закохала його в себе: травень, ніч над Дніпром, 22-й день народження, туман, чари й божевілля… І відчуття, що це і є те місце, яке він шукав. Згодом саме на Хортиці «оселиться» його театр і житиме його натхнення.
Працюючи в ТЮГу, Попов навчається на заочному акторському в «ГІТІСі», а в 1985-му знайомиться з КЛІМом (В. Клименком), що ставить у Запоріжжі свою дипломну «Скуті одним ланцюгом». Андеґраунд і експеримент захоплюють Попова. Він з однодумцями їздить до КЛІМа брати участь у його майстер-класах, проводить аналогічні тренінги в Запоріжжі, починає репетиції вистав. 1991 року виходить перша з них – «Четвертий стілець». Через рік – «La vie» за поемами Ріцоса. Фактично, ця вистава стає початком нового театру і 1992 року дає йому назву – театр-лабораторія «VIE». «Життя» з французької. І тут воно вирує: ентузіазм, пошук, нова драматургія, «нерегламентовані» репетиції, вільна творчість, спільні проекти…
Репетиції ідуть за зразком майстерні КЛІМа: обов’язковий тренаж, потім – особлива технологія роботи з текстом. Магічна атмосфера, стильний костюм і лаконічний простір, уповільнена динаміка й філософічність характерні для вистав цього періоду. Вони відрізняються від постановок репертуарних театрів Запоріжжя та Дніпропетровщини, жваво обговорюються художньою елітою. Театр стає явищем мистецького простору. Він взаємодіє з українським і російським авангардом, бере участь у фестивалях «Античність і ми» (Санкт-Петербург, 1993) і «Мистецьке березілля» (Київ, 1996), не раз стає лауреатом «Доброго театру» і «Січеславни», засновує власний Відкритий фестиваль сучасного театру і кіно «Золота Хортиця» (2005-2010). У середині 90-х театр отримує статус муніципального. З першим репертуарним сезоном у власній будівлі його можливості розширюються, та принципи й стилістика зберігаються.
А в 2010-х виникає відчуття, що театр «VIE», яким був задуманий, вичерпався. Попов вирішує поставити крапку і спробувати себе як вільний режисер. Запрошення надходить із Запорізького академічного театру імені Магара. Сказати, що цей театр за доктриною протилежний лабораторії – це нічого не сказати. Проте, тодішній директор Валентин Слонов ризикує і, разом з головним диригентом Олександром Сурженком, пропонує Попову великі музичні проекти. На жаль, їм не судилося втілитись. Зате у світ виходять вистави, що круто змінюють уявлення про українську муздраму в Запоріжжі: «1830», «Тев’є-молочник», «Україна назавжди – свобода навік», «Жага екстріму», «Любов у стилі бароко», «Позамежжя/Запределье», «Іван Франко. Дон Кіхот» й інші.
Завантаженість трупи і сцени не дають режисеру репетирувати в звичному режимі. Але саме тут напрацьовані прийоми роботи стають у нагоді. І він з головою поринає в процес. Працює з художниками, використовує переваги великої сцени, вибудовує світлові картини, відслуховує «кілометри» музики, занурюється в літературу, шукає оригінальний реквізит. Словом, Віктор Попов під час роботи – сама енергія. Вулканічна, здатна надихнути або вилитися гнівом… Адже Попову в роботі важливе все: від концептуального рішення до ґудзиків на костюмі. А особливо – акторські роботи і внутрішній світ персонажа. І головне його режисерське щастя, здається, – це знайти саме таку акторську енергію та «вписати» її в саме такий простір.
Власне, дар знаходити й відкривати глибинне – це одна з тих речей, які заворожують у роботі Віктора Попова. Він уміє бачити в людях їхній потенціал. У буденних ситуаціях – небуденну красу. У сучасній Україні – її споконвічне єство. Бачити, відчувати, осмислювати. І передавати мовою театру так, щоб кожен раз це боліло й надихало водночас.

Кілька фактів про режисера:
Створив понад 60 драматичних вистав і опер. Лауреат Гран-прі фестивалю-конкурсу на вищу театральну нагороду Придніпров’я «Січеславна», премії ім. І. С. Паторжинського Українського фонду культури, Міжнародної театральної премії ім. В. Блавацького

14-03-2019
Ігнатьєва Наталія,
театрознавиця