Спогади ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС

Спогади ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС

Микола Миколайович Бабко народився 24 червня 1949 року в селищі Кушугум Запорізького району. Після армії вступив до будівельного технікуму, по закінченні якого пішов працювати у Ремонтно-будівельному управлінні МВС. Свою професію молодий Микола опанував досить добре. Здавалося б, його життєвий шлях вже вирішене питання. Проте сталося, як-то кажуть, не так, як гадалося. Доленосним став 1980-й рік. Тоді Бабко як раз працював на будівництві дитячого табору «Дзержинець» у Бердянську. В травні його готували до відкриття. Саме тут Микола познайомився з Анатолієм Кириченко, який служив в Управлінні пожежної охорони. Після спілкування з вогнеборцем, Бабко зрозумів, чому хоче присвятити життя. Так, кілька місяців потому він приєднався до лав рятувальників. Перша його посада – інспектор СВПЧ-4 з охорони Шевченківського району. Молодий Бабко одразу відчув своє покликання, пожежна частина стала другим домом, а колектив – родиною. «Як зараз пам’ятаю той день, коли отримав звання старшого лейтенанта, – ділиться спогадами Микола Миколайович, – я був у відпустці. Сиджу собі вдома у спортивному костюмі. Тут за мною приїжджають з частини та так і забирають у чому був. Привозять на роботу, а там стіл накритий і всі колеги вітають мене. Начальником тоді у нас був Шугаєв Володимир Андрійович. Вручив мені погони. Чудовий видався вечір», – всміхається вогнеборець.
Душею і серцем прикипів Бабко до пожежної охорони, тому саме тут бачив своє майбутнє і не збирався зупинятися на досягнутому. У 1981-му пройшов курси у Ворошиловграді, де проходив навчання начальницький склад ПО. «Навчався разом із Кібенком, – сумно наголошує Микола Миколайович. – Хіба могли ми тоді навіть уявити, що через п’ять років одному з нас доведеться віддати життя, заради спасіння людей від наймасштабнішої катастрофи ХХ століття»…
У 1982-му почалося будівництво нової пожежної частини на Кузнецова, 38Б у Шевченківському районі Запоріжжя. Саме туди передислокували СВПЧ-4. Маючи будівельну освіту, Бабко брав безпосередню участь у зведенні на пустому місці нової частини, наразі ДПРЧ-4. «15 грудня 1984-го ми заїхали у нову будівлю, проте тут ще були голі стіни, як-то кажуть. А колектив у нас був злагоджений, небайдужий та досить творчий. Тому взялися за діло та своїми руками створювали настрій та придавали унікальність своїй частині», – розповідає рятувальник. Зусилля підрозділу оцінив і начальник УПО Микола Дмитрович Корищенко. «При окладі 110 рублів, я отримав ще 70 премії за краще у гарнізоні оформлення Ленінської кімнати, учбового приміщення та кімнати диспетчера», – з радістю згадує Микола Миколайович. Крім того, Шевченківський район – найбільший у місті та небезпека тут чатує на кожному кроці. Під пильним контролем старшого інспектора Бабко були найкрупніші підприємства району, 28 баз, автоколонни, складські примішення тощо.
Життя молодого Бабко било ключем. Улюблена робота, щаслива родина. На той момент Микола одружився та мав двох дітей… Йшов 1987-й рік. Техногенна аварія світового масштабу на Чорнобильській АЕС сталася рік тому. Проте ліквідація наслідків катастрофи продовжувалася ще довго. Зважаючи на неминучість отримання доз радіації на зараженій території, ліквідаторів направляли у зону відчуження на деякий час, а потім на заміну приходили інші. Таким чином, Микола Бабко потрапив до Чорнобиля влітку 1987-го. Прийшов наказ відрядити із Запоріжжя 10 чоловік. Вже у Києві йшов розподіл по обов’язкам. Бабко потрапив на будівництво при пожежній частині. «Зміна перед нами заклала фундамент, а ми – звели два поверхи. Перший відведено було під складські приміщення, а другий – житлові кімнати. А було нас десятеро з усієї України, переважно Західної. Із Запоріжжя – тільки я», – розповідає рятувальник. Працювали вахтяним способом: 3 рази по 15 діб. Жили у пожежній частині поряд з будівництвом.
Всіх завжди цікавить питання, а як же ліквідатори захищалися від радіації? «Та, ніяк!», – голосно відповідає Микола Миколайович. А потім пояснює: «Маска у нас була, зветься «лепесток», подібна до марлевої пов’язки, але ж захист від неї практично дорівнює нулю. А ще й влітку на будівництві й так не солодко, а вона ще дихати заважає. Знімали їх та й годі. У 1987-му вже ніхто не видавав кожного дня новий одяг. Та й, навіть, нормальних дозиметрів у нас не було. Якісь накопичувачі. Що і як вони там міряли ніхто не знав. Від’їжджачи додому ми їх здавали, спеціалісти знімали з них дані, по поверненню видавали знову». В офіційних документах у Миколи Бабка зазначено опромінення 4,4 бер. Він – чорнобилець ІІ категорії. Сам же Микола Миколайович скептично відноситься до цих даних. До речі, як і всі ліквідатори…
Повернемось до перебування у Чорнобилі. Окрім будівництва, доводилось Миколі й на гасіння пожеж виїжджати. Так, брав він участь й у ліквідації загорання адміністративної будівлі у Припяті. Була 2-га година ночі. Будівля повністю з дерева, у підвалі – 42 газових балони(!!!), а поряд – сухий ліс!!! «Пекельна видалась ніч, – згадує вогнеборець, – на гасіння задіяли чоловік 30-40. Тушили до 6-ї ранку. Діяли у кількох напрямках: заливали вогонь, виносили на руках балони, щоб вони не рванули, та намагалися локалізувати таким чином, аби полум’я не перекинулося на верховий ліс». Неабиякими зусиллями їм все це вдалося! Вже після повної ліквідації пожежі, рятувальників «вимірювали» та записували дози отриманої тут радіації. Отже, тільки тієї ночі Бабко отримав 2,8 рентген.
На питання про що думали, перебуваючи у зоні відчуження, Бабко відповідає коротко: «Як вижити!». Проте, дуже сильний та позитивно настроєний чоловік, додає: «Не все так погано. Ми ж молоді були. Тому встигали й розважатися. Артисти до нас приїжджали, на екскурсію до Славутича (60 км від Чорнобиля) возили катером. Побував я на кордоні трьох держав: України, Білорусі та Росії. А одного разу, навіть на «Ягуарі» генерал-майора Десятникова покаталися. Він до Чорнобиля приїздив, а ми вмовили його водія нас покатати трошки. В ті роки ми таку машину ніде б більше й не побачили!».
Як повернувся до Запоріжжя, Бабко одразу потрапив до госпіталю МВС на обстеження. Виявили гастрит, а рік потому різко погіршився зір і молодий чоловік вимушений був надіти окуляри. З роками й інші хвороби атакували. Щорічне обов’язкове обстеження проходить до сих пір. Але про свої недуги Микола Миколайович розповідати не любить. Говорить, що все залежить від стану душі: хворіє той, хто вважає себе хворим. Ось такі вони сильні чоловіки з нелегкою долею…
Після Чорнобиля Бабко повернувся у рідну частину. Згодом став заступником начальника. Та й не збирався він ще уходити, проте здоров’я не дозволило продовжувати працювати у пожежній охороні. У 1995-му Микола Миколайович пішов на пенсію. За роки служби має безліч нагород, в тому числі й орден «Герой Чорнобиля». Наразі Микола Бабко у званні полковника внутрішньої служби.
Все життя особливим захопленням Миколи Миколайовича була фотографія. Перший фотоапарат йому подарувала мати на 12-й день народження. Другий він купив вже за свої зароблені гроші. Наразі має відеокамеру. На сьогодні в колекції Бабка близько 40 тисяч фото! Розповідає, бувало таке, що за ніч друкував по 400-500 кадрів. Фотографував, звичайно, й у Чорнобилі тоді та у подальші роки, коли їздив на екскурсії. «Пожежна частина, де ми жили, так і стоїть. Зведено пам’ятник ліквідаторам. Більш за все вразило, що крізь напівзруйновані будинки ростуть дерева», – говорить Бабко.

Олександра Друян