Як Закон про мови України змінив долю Лариси Коваль

Як Закон про мови України змінив долю Лариси Коваль

Творча зустріч та презентація восьмої ліричної збірки «На прощальний танок запросив листопад» запорізької поетеси, члена Національної спілки письменників України, лауреата премії імені Миколи Нагнибіди Лариси Коваль у Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці стала знаковою для авторки. Саме цього дня депутати Верховної Ради України ухвалили законопроект 5670-д «Про забезпечення функціонування української мови як державної».
Цікаво, що Лариса Коваль до 17 років послуговувалась і писала вірші російською мовою. Із прийняттям Закону «Про мови в Українській РСР» у жовтні 1989 року перейшла на українську мову в професійній, а згодом і літературній діяльності.
На зустріч із вишуканою поезією завітали учасники літературного гуртка «У світі книжок». Барди Володимир Козеровський і Тетяна Богданова додали гарного настрою, виконавши низку своїх пісень на вірші поетеси.
Поетичні збірки Лариси Коваль – «Повернення до себе» (1996), «Від болю до весни» (1997), «Сполох осінніх айстр» (1998), «Озори, мою душу, надіє» (2000), «Шляхами піднебесної» (2001), «Світлини долі» (2003), «Вибране» (2005).

«Я дуже вдячна своїм студентам, що вони мене зрозуміли»
Що ж могло статися, що пані Лариса спочатку круто змінила мрію стати мовознавцем, а потім через 30 років здивувала всіх, повернувшись у світ української поезії.
– Народилась я далеко від України – в Омську, – розповіла Лариса Анатоліївна. – У Запоріжжі закінчила середню школу №15 із російською мовою навчання. Вірші писала з дитинства, тож вирішила вступити до Дніпропетровського університету на спеціальність «російська філологія», але не пройшла за конкурсом. Це мене неабияк зачепило, і я повернула на 180 градусів, вступивши до Запорізького машинобудівного інституту (нині – Національний університет «Запорізька політехніка») на факультет електронної техніки. І припинила писати вірші.
Працювала конструктором на виробничому об’єднанні «Гама», відтак – старшим викладачем у радіоелектронному коледжі: викладала «Інтегральні схемі й мікропроцесори та основи їхнього проектування». Потім у Запорізькому національному технічному університеті (1999 -2001) викладала «Фізико-теоретичні основи конструювання електронних апаратів» та «Системи автоматизованого проектування радіоелектронних апаратів». Назви предметів, що викладала майбутня поетка, викликали бурхливу реакцію присутніх у залі бібліотеки.
28 жовтня 1989 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про мови в Українській РСР» – перший в історії України закон про правовий статус і порядок використання української мови та інших мов у республіці, що набув чинності 1 січня 1990 року. А вже наступного року Україна здобула незалежність. Ці події неабияк вплинули на пані Ларису.
– Я ще не говорила українською, – продовжила розповідь поетеса. – Ознайомившись із законом, подумала, чи зможу свій технічний предмет викладати українською. Ціле літо сиділа й перекладала зі словником конспекти. Декілька разів проговорювала текст. А 1 вересня я прийшла в аудиторію і сказала: «Добрий день!» Студенти попросили: «А можна на русском?» Відповіла їм: «Я 27 років викладала російською, а тепер прийшла до вас із нашою рідною українською мовою». Я дуже вдячна своїм студентам, що вони мене зрозуміли, підтримали й були моїми першими слухачами.
«Батько подарував мені «Кобзар» – можливо, це якийсь знак!»
Що ж надихнуло Ларису Коваль написати перший вірш українською?
– Десять років поспіль я їздила відпочивати в Східницю, що на Львівщині, – продовжила вона розповідь. – Там спілкувалась із людьми. Я ще не говорила українською, бо вдома було російськомовне середовище. (Правда, в дитинстві, коли йшла в перший клас, батько подарував мені «Кобзар» – можливо, це якийсь знак!) Прийшла я до першого джерела в горах – смереки, скелі, жебонить мінеральна водичка, поруч – повалений стовбур дерева. Сидить старенький дідок у вишиванці, грає на старовинному інструменті й співає таких пісень, яких я ніколи не чула. Це так залягло мені в душу, що я написала перший вірш українською.
«Повернення до себе»
Цікава розповідь прозвучала з вуст Тетяни Вукович:
– Ми навчались із Ларисою (тоді ще Житник) в одній школі, відвідували літературне об’єднання. Там бували знані письменники Олександр Стешенко, Василь Лісняк, Петро Ребро, Михайло Ласков, Іван Кашпуров… Писала вона російською мовою. Їй навіть Володимир Фірсов – редактор відділу поезії у видавництві «Молода гвардія» – під час одного з приїздів до Запоріжжя запропонував вступати до Московського літературного інституту імені Горького. А вже в 90-ті роки минулого століття ми якось розмовляли з Ларисою у неї вдома, і вона мені показала зошит з українськими віршами. Я коли його розкрила, в мене очі на лоб полізли: «Ларисо! Чому вони в тебе лежать удома?» Вона лише посміхнулася. Віднесла я твори неперевершеному майстру поетичного слова Анатолію Рекубрацькому, і він сам знайшов спонсора для видання в 1996 році першої збірки Лариси «Повернення до себе».
Як зазначила сама авторка, це було повернення до свого національного коріння: від болю за долю України – до весни.
«Вироста поезія з любові»
«На прощальний танок запросив листопад» – восьма книга Лариси Коваль.
– Я давно хотіла видати збірку в такому форматі, – розповіла Лариса Коваль. – Це книжка однієї теми – кохання. У ній – доля жінки, її життя. Лірична героїня закохується і зраджує, в неї закохуються і теж зраджують. Зустрічі й прощання, зрада й прощення – отакий телесеріал несподіванок, що називається життям. Назву збірці дав рядок із ізовірша, що має форму кулі, тобто кожний наступний рядок на два склади більший, а потім зменшується. Це як посудина, в якій сконцентрована тема кохання і життя.
Протягом мистецького заходу в авторському виконанні прозвучали вірші зі збірки. Наприкінці Лариса Коваль подякувала бібліотеці, організаторам, друзям, усім присутнім за чудове поетичне свято.

 

Віра СЕРЕДА (текст і фото)