У вогнях рампи: Не все те фантасмагорія, що фантасмагорією називається

У вогнях рампи: Не все те фантасмагорія, що фантасмагорією називається

Тала Бернар

“Сумний і невеселий” – таким словами починається кожна з 14 частин повісті Григорія Квітки-Основ’яненка “Конотопська відьма”. “Сумний і невеселий” – це те, що я можу сказати про виставу “Конотопська відьма” в постановці Тетяни Лещової у Запорізькому обласному академічному українському  музично-лраматичному театрі ім. Магара.

Ні, не все так погано, у виставі є вдалі моменти і навіть цікаві знахідки. Їх небагато, але саме вони і запам’ятовуються глядачеві.

Але, все ж, почнемо з цитати. Вірніше, з того, що написано в анотації до вистави на сайті театру ім. В. Магара.

“За жанром вистава «Конотопська відьма» є фантасмагорією – и для театру таке рішення є своєрідним експериментом і справжнім багатолюдним,  яскравим, пісенно-танцювальним, музичним видовищем для Вас, шановні Глядачі!”

Жанр вистави позначений як фантасмагорія. Вдале визначення, як на мене: щось йде не так – нічого страшного, це ж фантасмагорія! Здається, що в даному випадку автори постановки просто спробували виправдати все те сум’яття, яке відбувається на сцені. А між тим, фантасмагорія у мистецтві передбачає  нагромадження химерних образів, видінь, фантазій, гротеску. Якщо ж копнути глибше, то як жанр театральної вистави фантасмагорія виникла в Європі  у ХVIII столітті: тоді за допомогою “чарівного ліхтаря” на задньому плані демонструвалися скелети, демони, привиди. Та, на жаль, :нічого подібного у зазначеній  “Конотопській відьмі” немає. Всі образи в постановці – класичні. Навіть відьма. Адже це класичний персонаж українського фольклору.Демони і привиди, які супроводжують чаклунство Явдохи, теж не створюють враження чогось, що лякає,  або потойбічного. Просто красива ілюстрація чаклунства. Хоча їх плюшеві голови трохи все ж бентежать.

Багатолюдність і багатоликість, заявлені в афіші, даний спектакль взагалі тільки зіпсували. Адже сукупний образ жителів Конотопа або козаків на Січі створювали звичайні статисти. Тим більше, жіночої статі. З наклеєними вусами і в білих полотняних костюмах.

Що ж стосується пісенно-танцювальних сцен, то їх в двогодинній виставі можна перерахувати на пальцях однієї руки.

Так що “Конотопська відьма” в театрі  ім.Магара – це що завгодно, але тільки не фантасмагорія. Соцреалізм – так. Радянське стереотипне кіно про українців за українською класикою – так. Але не фантасмагорія. І мені навіть стало трохи прикро, що вічно актуальна і сучасна класика в такому прочитанні прозвучала моторошно традиційно і штамповано. При чому трафаретність ця виявлялася в усьому: в костюмах, в манері поведінки персонажів, в червоному кольорі, який заливав сцену в епізодах чаклунства Явдохи, і навіть в афіші. Що ми бачимо на постері? Правильно, кам’яну бабу. Але ж  тут і штамп, і нестиковка. Конотоп – це де? Це містечко в Сумській області. А це  не степова областт України. Кам’яні баби – це про степ, навіть не так – про Великий  прадавній степ. Саме там їх знаходили. До того ж баби – насправді не баби, а мужики. Та й до чого тут ритуальний бовдур взагалі?

Перша сцена, увертюра вистави, коли з’явилися безликі ляльки-мотанки у виконанні артистів театру, змусила затамувати подих. В такому б стилі витримати всі дві години – ось це б була фантасмагорія! Але ні, моїм надіям не судилося здійснитися. Яскрава картинка змінилася сірою битовухою,  виник дисонанс.До того ж не зрозуміло: чому на Січі козаки п’яні? (За це, як я пам’ятаю з різних етнографічних досліджень, жорстоко карали) чому вони в білих полотняних костюмах як селяни, а не в чому-небудь більш належному, ніж спіднє?чому вони жінки з наклеєними вусами? (Можливо, з балкона цього і не помітно, але з партеру груди третього розміру в козацькій сотні бентежить) чому вони босі?

До слова сказати, всі чоловічі персонажі в постановці – завжди п’яні (ну, або майже всі). Навіть з ранку, відразу після сну, – п’яні. Причому, не на підпитку, а саме шаблонно п’яні – коли ноги заплітаються, їх хитає по всій авансцені, дикція пропадає. Мені насправді цікаво: звідки взявся такий образ українця – вічно п’яного любителя сала? Чому в українському академічному театрі спектакль пронизаний російською імперською пропагандистською риторикою?

Козаки –  взагалі, пародія на пародію. Так, їх Основ’яненко описував не лицарями духу, але ж і не так низько. Через цю пародійність знівельований весь конфлікт у виставі. Що відбувається і  головне – чому? А неясно. Неясно через перманентний п’яний чад на сцені. Неясно через жахливу акторську дикцію. Неясно через звукові перепади, адже деякі герої говорять в мікрофон, а деякі – без нього. Вухо постійно напружується, але так і не може вловити сенсу. Несмішні і провалені жарти взагалі позбавляють спектакль колориту. А провисають вони тому, що (це ж будь-який стендапер без акторської освіти скаже!) вимовляти жарт потрібно на повному серйозі. Як правду. Як істину. Ось тоді вона заграє.

Інсценізація “Конотопської відьми”, написана головним режисером театру, на мою думку, все ж невдала. Так, завдання перед Тетяною Лещовою стояло непросте: чотирнадцять розділів, написаних Квіткою-Основ’яненком, вмістити у двогодинне театральне дійство. Однак в цьому намаганні було упущено важливе для розуміння того, що відбувається, і відтворення ситуацій, які дозволяють назвати “Конотопську відьму” сатиричною повістю (саме так її трактував сам автор).

Сон Олени на початку вистави. Смислового навантаження він не несе, але і як режисерський прийом більше не повторюється. А адже я спочатку подумала, що цей хід у виставі потрібен для того, щоб створити враження, ніби вся історія – не більше ніж сон, який сниться героїні. Але, виявилося, що це не так.

Батько сотника Забрьохи – алюзія на тінь батька Гамлета. У якийсь момент я навіть подумала, що зараз нам покажуть історію на шекспірівський лад. Але знову ж таки: персонаж з’явився на сцені, вистрілив у свого батька і козаків і зник. Що це означає?

Або ось ще. Писар Пистряк не може підрахувати кількість козаків в підпорядкуванні Забрьохи: він робив зарубки на хворостина, але щоб внести її в хату Забрьохи, Пистряк переламав хворостина, а тому не може дорахуватися козаків. Сцена важлива для розкриття персонажів. Але сцена провалена і провисає.

Обидва актори – і Козьмик (сотник), і Косодій (писар) – грають усмерть п’яних. Причому Косодій ні на крок не відходить від своїх акторських кліше, а Козьмик настільки непереконливий, що говорити про глибину образів не доводиться. Через акторські недоробки конфлікт між писарем і сотником втрачається, стає незрозумілим і невираженим: чому Пистряк вирішує обдурити Забрьоху і отриманий з Чернігова наказ збиратися в похід читає невірно,  мовляв, наказано почати полювання на відьом. Так, я читала повість і розумію, що писар просто хоче підсидіти сотника, але в спектаклі якщо це і звучить, то побіжно.

Ще одна сцена. “Слава тобі, господи, что я не козак”. Так, саме так. Я не помиляюсь. “Слава богу, що я не козак”. Ні, не «не москаль», а «не козак”. Ця фраза звучить від Ніни Шинкарук, яка грає в спектаклі стару Льозніху. А адресований цей посил пані Манукян, яка в цьому спектаклі грає козака з видатними жіночими грудьми. Так, можливо, як міжсобойчик двох актрис, одній з яких пощастило більше, адже її не перевдягнулися в козака. Навіщо взагалі ввели цього персонажа, –  також для мене загадка. Відповідь, можливо, криється в тому, що треба ж було якось задіяти в спектаклі народну артистку України.

Сорок п’ять хвилин триває перший акт, – і це тільки зав’язка історії! Ніякого розвитку дії – суцільна експозиція. А я дивлюся на всі “зайві” сцени, які не несуть ні смислового, ні емоційного навантаження, і думаю: невже ми не вміємо цінувати інших і їх час, адже кожна хвилина сучасної людини коштує грошей. Так чому ця людина повинна кидати ці гроші на вітер, намагаючись розібратися в кинутих сюжетних лініях, білих плямах на сюжетній мапі і загублених персонажах вистави?

Ірина Кохан, художниця “Конотопської відьми”, – молодець. Умовності, начерки і натяки – це добре. А ось декорації на помостах і подіумах – це навіщо? Щоб просто по ним ходили, і під вагою акторів все конструкції тремтіли? До слова, у виставі не розкрито місце дії, ні якихось атрибутів, які б допомагали зрозуміти, де знаходиться Конотоп, які тут порядки і підвалини, це взагалі село або місто. Локації не змінюються: ставок, будинок сотника, будинок відьми – все це одне й те саме місце на сцені, в  одних і тих же декораціях. І це при тому, що механіка сцени саме цього театру дозволяє обертати центр.

Жіночі образи у виставі. Наталія Зубик (хорунжівна Олена) жахливо переграє. В результаті замість чистої і відкритої дівчини виходить пропалена баба – груба і “досвідчена”. Актриса манірнічає, наслідуючи артисткам радянського кіно, які закатували очі і говорили тоненькими голосами.

А ось Галина Астаф’єва (відьма Явдоха) образ тримає добре. Правда, її молодий голос дещо не відповідає старечій масці і сутулій ході відьми. Втім, також як і модний манікюр на молодих руках актриси – блищить і відволікає. В цілому ж,  це міцна акторська робота в традиційному напрямку, але, на жадь, з неприхованим самозамилуванням, особливо в сценах, коли стара Явдоха перетворюється в молоду і привабливу панночку.

А знаєте, що насправді було добре? Остання сцена спектаклю. Дуже красива, гармонійна. Така, заради якої варто було додивитися виставу до кінця. Ляльки-мотанки і жінки танцють. Явдоха в образі молодої панночки танцює в центрі і при цьому співає про важку жіночу долю. Гарно співає. Грім і блискавки навколо. Рокове звучання мелодії і пісні. Дуже сильно. Ось тільки … не відповідає ця сцена загальній стилістиці постановки, вибивається вона з традиційних картин, які ми спостерігали всі дві години, і пісня Явдохи змушує задуматися: так про що все-таки спектакль?

Відповісти на це питання непросто: про те, як люди борються за владу? про нещасну жіночу долю? про гендерну нерівність і патріархат, в якому жінка не вільна вибирати? про те, що відьма буває кусючою тільки від життя собачого? про те, що потрібно боротися з пияцтвом і вчиться читати – особливо, якщо ти сотник? Проблематика так і залишилася нерозкритою. Хоча могла б вийти міцна драма про гендерні стереотипи та важливості боротьби з ними, про феміністок і жіночі рухи. Цей спектакль міг би прозвучати сучасно і по-новому. Але ні, нічог того не має. Баб просто топлять тому, що вони писарю не догодили. І все. Причому, поки одну топлять, інші просто стоять і дивляться, чекають своєї черги. А мораль де?

Останнє. Є кілька типів хороших вистав: зі слабким драматичним матеріалом, але сильною режисурою, яка все рятує; з хорошою драмою, але поганою режисурою, яка все ж не псує враження, а тому глядачі в захваті. Постановки, в яких хороший драматургічний матеріал супроводжений сильної режисурою, – це не спектаклі, а шедеври. “Конотопська відьма” – ні те, ні інше, ні третє. Але мені спектакль все ж запам’ятався. Ось тими декількома дуже вдалими сценами, які не вписуються в загальну канву дійства.