Над землею заплітаються холодні срібні коси січневої заметілі. А в тій оселі в селищі Залізничному, де мешкає нещодавно створена прийомна родина, тепло й затишно. У пічці потріскують дрова, господиня готує смачні страви. А біля неї клопочуться і дві дівчинки - підмітають, миють посуд, готують стіл, на якому невдовзі дихатиме смачний борщ. Заходжу до кімнати дівчаток, а там - книги, малюнки, іграшки… Радіє душа, що панує тут злагода. І тільки очі дітей досі не полишає якась невимовна тривога, і погляд їхній не по роках дорослий і серйозний. Ще не віриться їм, що минула та лиха пора, коли вони були розлучені і бідували зі своїми горе-батьками, які, зрештою, відмовилися від… власних дітей!
На вулиці - без батька, без матері…
Мешкала у нашому районі молода сім'я. Дванадцять років тому народилася в ній дівчинка Оксана, ще через чотири роки - Олена. Та батьки більше любили оковиту, аніж дітей. Не втримали доньки батьків і тоді, коли ті вирішили розлучитися. З дітьми вчинили просто - так би мовити, "поділили порівну": одна донька - матері, інша - батькові, при чому, роз'їхалися жити по різних селах. І знову розгульне життя, горілка, хати без їжі і тепла. На проблеми дітей уваги не звертали - вони тільки заважали, потрапляли "під гарячу руку"… Дівчатка ж не втрачали зв'язок між собою - знаходили спосіб побачитися, добиралися одна до одної від села до села! Зрештою, коли працівники відповідних служб району вже "дістали" чоловіка, з яким залишилася проживати старша донька, вимогами належно виконувати батьківські обов'язки, він вигнав дівчинку на вулицю з останньою фразою, кинутою їй у спину: "Ти мені не потрібна!", яку вона запам'ятає на все життя…
Так і опинилася Оксана на вулиці - без дому, без їжі, без батьків. Дізналася про те, що з однією ученицею школи сталася така прикра історія, її пожаліла прибиральниця. "Іди до мене жити!" - запропонувала жінка дівчинці і забрала у свою оселю і сім'ю…
Оленка, яка жила з матір'ю, теж "не входила у подальші плани" жінки. І хоч це звучить якось дивно, та, мабуть, порятунок дитини був у тому, що вона захворіла і потрапила до районної лікарні. Там знайшлися добрі люди, які доглянули її краще, ніж рідна мати, вилікували, виходили… Та, зрештою, постало питання, куди відправляти дитину після повного одужання? Від матері почули: "Я ще подумаю, чи вона мені потрібна!" Тому вихід був один - дитячий притулок.
У цей час вирішувалася доля й Оксани, адже за законом не можна їй було жити у чужій родині без наявних і документально затверджених на те підстав. Тому її теж були змушені відправити до Пологівського притулку для дітей.
Не ті, що народили…
Тоді Людмила Григорівна Костюк - жінка, яка й пригріла у себе дівчинку - прийняла непросте, але відповідальне рішення: створити прийомну сім'ю і взяти Оксану, до якої вже встигла прикипіти душею. Разом із чоловіком, Сергієм Івановичем, який працює водієм в одному з гуляйпільських товариств, пройшли навчання з підготовки прийомних батьків. А повернувшись додому, одразу - в дитячий притулок, забирати свою дівчинку! Тоді й дізналися, що в неї є рідна сестра. Розуміли, що розлучати їх не можна. Ось і взяли обох до себе.
Про цю родину відгуки у селищі, де вони мешкають, тільки позитивні. Виховало подружжя двох власних доньок. Одна навчається у медичному коледжі, друга - у професійно-технічному ліцеї.
- Ось наші доньки-красуні, - говорить, показуючи на фото на стінах і в шафі, Сергій Іванович. - І ось наші доньки! Знайомтеся - Оксанка (вказує на старшу - авт.) і Оленка…
Підхоплює на руки дівчаток, що радо його зустрічають уже на порозі:
- Ану покажіть, що ви сьогодні заробили у школі!
А діти ніби цього й чекали - вихоплюють з портфелів щоденники і одна поперед одної показують оцінки.
- Десять, одинадцять, дванадцять! - зачитує і хвалить дівчаток, звертаючись уже до мене: - Вони в нас розумнички, старанні і відповідальні!
- До того ж, малювати люблять, читати, плести, за квітами доглядають, - додає Людмила Григорівна. - Це - мої помічниці у хатньому господарстві…
Говоримо з подружжям про мотиви їхнього рішення створити прийомну родину, і чую у відповідь:
- Ми пообіцяли Оксані, що заберемо її й Оленку остаточно жити до себе. І просто хотіли, щоб дівчатка були щасливими, виховувалися у повноцінній родині, де буде мама й тато. І віримо, що мине час - загояться старі рани, вони довірятимуть нам і доля їхня буде світлою й безхмарною. Дочки щоранку прокидатимуться і з радістю й надією дивитимуться у вікно, плануючи свій наступний день…
І нехай ще не злетіло з вуст дівчаток святе слово "мама", нехай ще не зовсім звикли вони один до одного, але віриться, що в їхніх так рано сповнених болю і страждань серцях знайдеться місце любові, довірі й надії. Та й не важливо, як назвати ту родину, прийомною чи якось інакше, головне, що всі вони разом, у теплі, у затишку й турботі…
Коментар спеціаліста
- Рідні батьки дівчаток рішенням суду позбавлені батьківських прав, - говорить начальник служби у справах дітей Гуляйпільської районної державної адміністрації Олександр Копасов. - Прийомна родина Костюків створена в нашому районі 15 січня цього року. Подружжя пройшло необхідне навчання у Запоріжжі. Це ще зовсім малий термін, щоб визначати успішність функціонування новоствореної родини, але будемо сподіватися, що у цих людей, а головне - у дітей, все буде добре.
До речі, теж у січні було влаштовано ще одну дитину в одну з прийомних гуляйпільських родин. Загалом на сьогодні в Гуляйпільському районі створено шість прийомних родин, в яких виховується 12 дітей. На цей час проводиться робота зі створення ще однієї прийомної родини, на що, за словами Олександра Миколайовича, потрібен приблизно місяць.
м.Гуляйполе
Олена МУХА
