.
  • .

"Моя душа, що рветься в небо…"

Два роки тому, дев'ятого лютого, пішов із життя Віктор Чабаненко. Відомий лексиколог, мовознавець, фольк-лорист, доктор філологічних наук, професор Запорізького національного університету, заслужений діяч науки і техніки, член Національної спілки письменників України…

Але не за "титули" поважали й цінували Віктора Антоновича земляки й колеги-науковці. Уродженець села Єлизаветівка (Балківська сільрада Василівського району), яке, немов Атлантиду, поглинули хвилі Каховського водосховища, він усе життя "піднімав зо дна" духовні цінності українського народу. Його душа у віршах і в науці "рвалася в небо". Про річницю зо дня смерті Віктора Чабаненка нам нагадав лист краєзнавця Олександра ЄМЦЯ із Пологівського району…

СІЛЬСЬКИЙ ХЛОПЕЦЬ ІЗ ВАСИЛІВЩИНИ

Так сталося, що я ніколи не був учнем Віктора Антоновича Чабаненка. Мені не довелося слухати його лекції, бо я не навчався в Запорізькому педінституті. Але попри все, завжди вважав і продовжую вважати його своїм Учителем.

Тому й виникло бажання згадати в ці сумні й трагічні для нашої України часи про людину незвичайної творчої щедрості. Про його дивну доброзичливість, зацікавленість долею інших людей, про невситимий інтерес до всього, що було пов'язано з рідним словом, українською літературою, історією.

Важко писати про Віктора Чабаненка в минулому часі. Особливо коли згадую моменти нашого нетривалого знайомства і з якоюсь навіть побожністю перечитую давні листи і замітки, зроблені під час спілкування з ним.

Віктор Антонович згадував своє дитинство, звідки, власне, й бере свій початок його любов до рідного слова. Про середовище, в якому зростав, яке змушувало сільського хлопця задумуватися над багатьма "проклятими" питаннями. Уже тоді в його чутливому серці відлунювали пісні-плачі солдатських удів, шум Великого Лугу і глухий стогін, що виходив із Гайманової могили, і не давали йому спокою. Саме тоді вчулася Вікторові Чабаненку "нетутешня, чарівна музика рідного Слова", після чого він несміливо, обережно спробував "зв'язати кілька слів у заримовані рядки".

Досить логічними стали наступні кроки Віктора Чабаненка: філологічний факультет Запорізького педагогічного інституту (нині - Запорізький національний університет), кандидатська дисертація, присвячена живому мовленню земляків, докторська… Він завжди благоговів перед рідним словом. "Коли звертаюся до поезії, на допомогу приходить досвід мовознавця-дослідника, а коли беруся за наукову розвідку - досвід сякого-такого практика-віршописця", - зізнавався Віктор Антонович.

РОЗПЛАТА ЗА ВЛАСНУ ДУМКУ

Про Чабаненка я вперше почув задовго до нашого знайомства - завдяки словнику місцевих говірок, який видали у Запорізькому педінституті. Тепер уже важко пригадати подробиці першої зустрічі з Віктором Антоновичем. У пам'яті зберігається приємне враження від зовнішності вченого, в якій відбилися його інтелігентність, уміння спілкуватися, глибина національної свідомості. Усе це змушувало співрозмовників і самим ставати іншими, ніби "вищими", поруч із цією людиною.

Розмовляючи про формування національної самосвідомості, ми згадали 1968 рік, що назавжди лишився сумним рядком у біографії науковця. Поет Микола Холодний згодом оприлюднив стенограму тодішньої дискусії в Запорізькому педінституті. Найбільше вразив мене виступ виконуючого обов'язки доцента кафедри української мови Віктора Чабаненка. Не боячись впасти в немилість, він чи не єдиний знайшов у собі сміливість не просто мати власну думку про "Собор" Олеся Гончара, а й висловити її вголос. Принципова позиція молодого кандидата філологічних наук не могла не привернути увагу "органів": незабаром Чабаненка звільнили з посади викладача, позбавили можливості займатися улюбленою справою.

Ось це усвідомлення себе не ґвинтиком, а людиною, для якої головним було служіння своєму народові, Віктор Антонович Чабаненко проніс через усе життя. Він не боявся любити Україну та вболівати за її долю!

ЙОГО ВИХОВУВАЛИ… ВОРОГИ

Якось я поцікавився, хто брав участь у формуванні свідомості майбутнього вченого-мовознавця. На перший погляд, його відповідь здалася мені дивною і навіть… дикою. За словами Віктора Чабаненка, його національну свідомість ще в студентські роки "збудили й формували вороги мого народу". Він відчував, як намагалися затуманити його розум фальшиво-інтернаціоналістськими химерами. Та це тільки зміцнювало спротив сільського хлопця. Щира любов до всього українського викликала підозру в "товаріщєй із органов", які допитувалися в його шкільних учителів: "Откуда у нєво зараза?". Але, як зізнався Віктор Антонович, у відповідь йому хотілося розсміятися і гукнути: "Не там шукаєте, шановні!"

Уже тоді Віктор Чабаненко вважав себе людиною, яку неможливо поневолити духовно. Й у творчому плані лишався розкутим і вільним. Жодного рядка не писав на так зване "соціальне замовлення".

Останнім часом найбільше викликав тривогу Віктора Чабаненка стан національного відродження в Україні. Іноді йому здавалося, що процес пішов у зворотному напрямку. Казав, що сумно спостерігати, як, обклавшись жовто-блакитним прапором і портретом Тараса Шевченка, у кріслах наших "вождів" розкошують вороги українського народу. Тоді вченому вірилося, що переведеться стара "номенклатура" - й Україні стане легше. Чабаненко не очікував ще трагічніших випробувань, коли на зміну партноменклатурі прийшли доморощені олігархи, для яких узагалі немає нічого святого.

Хочеться, аби час і війна не вбили в нас пам'ять про таких людей, як Віктор Чабаненко. Уже два роки його немає поруч із нами. Він помер так несподівано, що в його смерті відчувається якась несправедливість. Хочеться знову почути його голос: "Коли бачу, як тяжко працюють мої краяни, як їх усяка погань обдурює, як над ними збиткуються всякі негідники, - мені хочеться вити зі злості і від свого безсилля чимось їм допомогти… Тут у мене лишається одне: Слово! Може ж, колись його Господь почує?!"

Олександр ЄМЕЦЬ

 Собака на 23 сентября

 

kot

 

Підпишіться на наш відеоканал