.
  • .

Сто літ щастя і болю Ганни Кулик

Ганна  Кулик

Із усього життя Ганні Хомівні найбільше врізалося в пам'ять воєнне лихоліття. Її як дружину червоноармійця-офіцера влада "нового порядку", що встановилася з приходом у село окупантів, не просто переслідувала. Видали зайди паспорт, у якому на всіх сторінках стояв великий штамп: "Комуніст".

Це означало, що за межі Малокатеринівки вона не мала права виходити. Зустріне патруль - якщо не розстріляє, то відведе в "холодну". Щоденно, майже опівночі, повинна була прийти до колишньої сільради (там була комендатура) й поставити підпис про те, що нікуди не поділась, а в її хаті немає партизанів. Двічі не з'явилася, то відбувала покарання в підвалі, а поліцаї - свої, місцеві, ще й нагайками побили. Що ж, окупанти та їхні холуї щастя не приносять!

- Її життю ніхто не позаздрить, - каже дочка Ганни Хомівни - Ніна Миколаївна Рибалко, - бо жилося мамі несолодко. Наш батько, її чоловік, загинув на війні. Довелося їй нас трьох на ноги ставити, власними мозолями все здобувати, не сподіваючись на жодну допомогу.

Народилася Ганна Різник (у заміжжі - Кулик) у Малокатеринівці, де й прожила весь вік. Тут жили її батьки (Хома й Марія Різники), інша рідня. Дітей у сім'ї було дев'ятеро - три сини й шестеро дочок. Ганна - найменша, нині жива тільки вона. Дожила до сторічного ювілею. З цієї нагоди селищна рада на чолі з Людмилою Волик планує вшанувати ювілярку, живого свідка історії.

Ганні було всього 15 років, коли батько записався сам до колгоспу, що створювався, й записав усю сім'ю. Так почалася її трудова діяльність. Не навчалася в школі - не закінчила жодного класу, тобто, малописьменна. Але цінили її в колективі за самовіддану працю. Понад 40 років віддала колгоспові, з них 25 працювала дояркою. Була кілька років телятницею. Керівництво звернуло увагу на те, що її тварини вгодовані, чисті, аж блищать. Адже ставилася Ганна Хомівна до підопічних, як до власних - і нагодує, й напоїть вчасно.

Про добрі душі Ганни та її чоловіка Миколи Кулика й тепер розповідають односельці. Під час голодомору 1933 року померла старша сестра Миколи Васильовича. Перед смертю попросила брата, аби не віддавав до дитбудинку її маленького синочка, який ставав круглим сиротою.

- Він несміливий - його в інтернаті заб'ють-затопчуть! - казала.

Микола дав слово, що догляне племінника. Спочатку виховував сам, а коли одружився - разом із Ганною Хомівною. Пізніше народились у них дві дочки, але й Толя залишився з ними. І хоча були в хлопчика ще рідні дядьки й тітки, він обрав батьками саме Миколу й Ганну.

Почали Кулики вже будувати й нову хату. Але у двері наполегливо почала стукати війна. Сім'я залишилася в старій хатині.

Миколу Васильовича призвали в армію ще в 1940 році. Спочатку він як офіцер запасу навчав місцевих призовників (із Балабиного, Кушугума й Веселянки), відбирав майбутніх курсантів у льотне училище. А далі й сам пішов до війська. Його дружина копала окопи, працювала в тваринництві як за радянської влади, так і за німецької.

Лише в 43-му, перед визволенням Малокатеринівки, заскочив Микола до рідної хати всього на кілька хвилин (був у розвідці). Віддав Ганні якісь документи, щоб заховала й зберегла. На прощання сказав, що йде на таке завдання, з якого назад уже навряд чи й повернеться. Так і сталося - не повернувся. Родина не отримала похоронку, пізніше надійшло повідомлення, що пропав безвісти.

Ганну Хомівну підвела її неписьменність. Вона пішла до вчительки, аби та глянула й пояснила, що за документи доручив їй чоловік. І тільки сусідка почала проглядати папери, як до хати зайшов поліцай. Учителька встигла все вкинути в плиту й спалити. Потім уже пояснила, що якби те все потрапило до рук загарбників - вони розстріляли б не тільки Ганну, а й її дітей.

Далі була відбудова народного господарства, зокрема, й колгоспу. Державі трудівниця віддавала всі свої сили. Зате в її хатині взимку 1947 року завалився дах, упала частина стелі. На щастя, нікого не вбило. Серед зими сім'я фактично залишилася на вулиці. Іти було нікуди. Лежанку Ганна Хомівна топила кураєм, діти ледь зігрівалися. До школи не ходили - не було більш-менш нормального одягу й взуття - все рване.

Учителі писали кілька листів у Москву про горе, що спіткало родину червоноармійця, але відповідь звідти не надходила. Тоді їхньо-го листа відправив військовий кореспондент - син однієї з учительок. Одразу прибули троє військовиків, а з ними - й голова сільради. Ганна Хомівна була на роботі. Дітей розпитали про все, побачили умови їхнього проживання в розваленій хаті. Один із військових ледь не побив голову сільради. Наказав негайно надати житло й доповісти йому. Той розводив руками, мовляв, що я можу зробити?

- Хоч і до себе додому забирай, а діти не повинні страждати! - сказав офіцер.

Надали тоді Ганні Хомівні та її дітям кімнату в учительському гуртожитку.

- Найголовніше на світі - мир, - каже ювілярка. - Дуже хочеться, щоб війна на Донбасі якомога скоріше закінчилася. Це нещастя нікому не потрібне.

...Роботі, дітям, а потім і внукам віддала трудівниця свої сили, всіх поставила на крило. Ніна Миколаївна (дочка) дістала стару фотографію матері - передовика виробництва. Розповіла, що ця світлина висіла на дошці пошани в конторі колгоспу дуже довго, навіть після розпаювання господарства. А потім люди передали її Ганні Хомівні.

Запорізький район

Пилип ЮРИК

 Собака на 23 сентября

 

kot

 

Підпишіться на наш відеоканал