Кінооглядини-2

Україні-25, “Запорізькій сінерамі”-18. Про вітчизняне кіно говорять глядачі і експерти
(Кінооглядини-1 читайте на сайті та у номері “Запорізької правди” за 15 вересня 2016 року)

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Кінооглядини-1

 ЩО ХОЧУТЬ ГЛЯДАЧІ?
Глядачі хочуть цікавих вітчизняних фільмів українською мовою із зрозумілим для України сюжетом або ж дивляться світові блокбастери з субтитрами українською. Діти бажають історій і про “наших” звірят – Мурзиків, Пухнастиків, пізнавальні про світ, про Україну, про IT-технології. Дорослі дивляться різні сюжети, різні жанри, кажуть, що творці мають уважніше ставитися до естетичних і розумових вимог вітчизняного глядача. Чимало серед кіноманів України людей поважного віку, їм потрібні якісні душевні історії про кохання, про духовний зміст життя. Деякі запоріжці вважають, що владі треба бути уважнішою щодо заборони російської продукції, адже українські режисери і актори працювали у російській теле і кіноіндустрії до 2014 року, тому що не було орієнтування на розвиток своєї…  Особливі дискусії точаться навколо заборони в Україні фільму “Тарас Бульба” (реж. Володимир Бортко, виробництво Росія, 2008; задіяні українські майстри Богдан Ступка, Ада Роговцева, Лесь Сердюк, художник Сергій Якутович).
Також просунуті глядачі розуміють, що можуть допомогти створенню кіно навіть із своїх статків (пенсії, зарплатні тощо), і було б добре, якщо б в Україні як і в усьому світі був прийнятий Закон про меценатство (прописані податкові пільги для благодійників), люди хочуть достатньо заробляти, щоб ходити традиційно сім’єю “у кіно” і кажуть про те, що кіно об’єднує українців і людей всього світу, воно є важливим засобом комунікації.
Ось, наприклад, деякі думки запоріжців після перегляду документального фільму про життя трьох поколінь закарпатських вівчарів “Жива ватра” (реж. Остап Костюк):

Учениці загальноосвітньої школи “Основа” м. Запоріжжя (15 років):
Аріна:
– Я – гуцулка за походженням. Моя сім’я переїхала сюди до Запоріжжя. Для мене цеЙ фільм дуже зрозумілий, я розумію без субтитрів увесь цей діалект, на якій мові вони говорять. Фільм красивий і добрий.
Ксюша:
– А я ніколи не була у Карпатах, все, що я побачила, для мене було дивним: природа, краєвиди, побут, діалект.
Павло, мешканець Запорізького краю (до 60 років):
– Дуже приємний фільм, начебто ми погуляли по Карпатах, у горах. Мені багато розповідали про красу Карпат, але я за все життя був лише один раз на скелі Довбуша і все. Дуже хотів би побувати ще раз. Як мені покійний батько казав: покажіть мені вівцю – я руб дам. Я б теж хотів, щоб запоріжці мали змогу поїхати туди до Карпат, і люди звідти до нас також, на Запоріжжя. Це було б дуже добре.
Ніна, мешканка Запоріжжя, родом із Донбасу (до 50 років):
– Я вперше побачила, як працюють люди у Карпатах, щоб прогодувати свої сім’ї, це важка праця. Мені було цікаво подивитися про життя західних українців. І також у мене в роду є гуцули, тільки вони давно переїхали на схід України. Я фактично є напівгуцулка.
Мешканка Запоріжжя, етнічна росіянка родом з Поволжжя (до 50 років):
– Мені дуже давно хотілося подивитися побут Карпат. Мені сподобалось, що дітей привчають до такої праці, яка виховує людину, силу волі, витримку. Оці умови, в яких вони працюють, і їм треба кілька місяців бути у горах. І головне, що кажуть ці люди – це свобода. Це багато означає, але не кожний таку працю витримає, думаю так. Я буду тепер своїм дітям і онукам розповідати, щоб більше поважали гуцулів-жителів Карпат.
Марія, мешкає у Запоріжжі півстоліття, родом із Донеччини (до 75 років):
– Мені стало дуже жалко наш український народ. Тому що я все це пережила, тільки у Донецьку після Великої Вітчизняної війни. Те, що показали нам – це виживання людей. На Донеччині люди все життя працювали на шахтах або як я – у полі. Я з третього класу працювала у полі з 5-ої ранку і до пізнього вечора.

МИТЦІ-ЕКСПЕРТИ ПРО РОЗВИТОК КІНОІНДУСТРІЇ В УКРАЇНІ
ІЛЛЯ ГЛАДШТЕЙН, програмний директор фестивалю “86”, директор прокатної компанії “86 прокат”, творець альманаху документальних фільмів “Український експеримент”:
– В Україні досі не було знято ні одного фільму, який би окупив би себе, навіть такий фільм як “Поводир” зібрав у прокаті менше грошей, чим було витрачено на виробництво, це тому, що ринок у нас “не заточений” під українське кіно. Зараз це тільки розвивається, і глядач став ходити на українське кіно. Також немає продюсерів, немає індустрії. Коли держава вкладає у виробництво кіно, то це знімає відповідальність у продюсера, Є митці, які все ж таки наближуються до самоокупності фільму. Найбільш здоровий варіант – це все-таки ринковий, на мою думку. Митець має заробляти.
ЛІНА КЛЕБАНОВА, журналіст, сотворець фільму “Зима у вогні”:
– Не треба тут, звичайно, видумувати колесо. Треба добре вивчити і застосувати до України досвід західних (Велика Британія, Німеччина, Франція) і пострадянських країн (Грузія, Естонія, Польща). Сьогодні є нагода і можливість створити таку царину, коли вигідно і цікаво було б приїздити до України. Якщо говорити про законодавчі ініціативи, про податкові пільги для меценатів, то на заході від 3 до 20 відсотків йде повернення внесків кінематографістів, які знімають на території країн. Власне, за цей рахунок піднялася Чехія. Зараз ті ж самі речі введені в Грузії, і кінематографісти з усього світу їдуть знімати туди. Діють так звані кінокомісії при великих містах- це якщо ми говоримо про децентралізацію. У них різні повноваження й можливості. Вони акумулюють кошти на створення кіно, наприклад- у Запоріжжі кіно про Запоріжжя. Десь вони адмініструють процес і дають преференції кінематографістам, які знімають на цій території, десь вони створюють свої інвестиційні компанії для виробництва кіно. Цей світовий досвід треба просто адаптувати до України.
Також щодо дії пропаганди російської на сході України, то якщо не змінювати ментальний фон, якщо не змінювати ставлення людей до подій, то люди самі прийдуть до цього, але якою ціною, коли це буде… Лише 10 відсотків – люди прогресивних поглядів, інші – відомі і цих людей треба вести. Це розуміють скрізь у світі, що треба вкладати у свої кіно- починаючи з Америки і Голівуду і завершуючи Росією.. В Україні зрозуміло, що є першочергові якісь потреби і мало коштів залучається, але можна було б, наприклад, створити преференції для тих кінематографістів, які працюють на сході України, запустити тут радіо по всій території. Держава може допомогти тут з ліцензіями, треба цим системно і серйозно займатися.
А Запоріжжя з його Хортицею та ДніпроГЕСом – прекрасна натурна локація для історичних фільмів і фільмів про радянське минуле, але й може бути у нагоді для інших фільмів, але тут треба спеціально вибудовувати такі ідеї і речі.
ЕДУАРД КУРГАНСЬКИЙ, співавтор фільму “Зима у вогні”:
– На Заході є така практика, що частину податків ти можеш перерахувати кудись на свій погляд. І мені здається, що якщо б таку практику було введено в Україні, то благодійники отримали б право фінансувати громадські організації. Проблема України в тому, що громадські організації сидять на західних грантах і орієнтовані на грантоїдство замість того, щоб орієнтуватися на проблеми українців. Люди в Україні гостро знають свої проблеми і розуміють, куди їм треба вкласти свої гроші. Нам усім треба створити самофінансоване громадське суспільство – ось наше завдання. Це було б альтернативою не ефективній витраті державних коштів.
ЦІКАВО ЗНАТИ
Для кращого розвитку культури в Україні потрібно прийняти Закон про меценатство – впевнені митці, представники влади і журналісти Запоріжжя, які підняли це питання на прес-конференції, присвяченій відкриттю 77-го концертного і 60-го симфонічного сезонів у Запорізькій обласній філармонії – у прес-центрі “Журналіст” 19 вересня 2016 року.
ВЛАДИСЛАВ МОРОКО, директор Департаменту культури, туризму, національностей і релігій Запорізької ОДА:
– На жаль, у нас в Україні не розроблене законодавство щодо меценатства. Більшість допомагаючих навіть воліє не говорити, що вони допомогли. Було б добре, якщо б ці люди – меценати звільнялися б від певних податків, щоб ця система була розроблена і працювала. Тоді б було багато меценатів, і не тільки тому, що мистецтво є цікавим… Те, що зараз є стосовно допомоги – має бути змінено. Ми маємо з вами – журналістами, артистами усе це робити. Люди є, які готові підтримувати, які готові надавати гроші. Ми хотіли би, щоб люди, які надають підтримку – робили це у рамках Закону про меценатство, щоб це було для них як соціальне меценатство.
Владислав Мороко висловив надію, що громадські дії запоріжців стосовно просування Закону про меценатство будуть оформлені і почуті Міністіром культури України. Можливо навіть, його найближчим часом запросять до Запоріжжя.
Повну версію статей Кінооглядини-1 і 2, а також усі матеріали “Запорізької сінерами”-2016 дивіться у Кінощоденнику на сайті кінотеатру імені Олександра Довженка м. Запоріжжя за посиланням http://www.dovzhenko.zp.ua/news/ (оновлюється).

Підготувала Олена Гулая
Фото – Олександр Прилепа