Все у нас є, але ми про це не знаємо

Зимові сутінки. Мороз, сніг. Біля „Вічного вогню” гріється безхатченко. Не буду „давити на жалість”, не буду моралізувати. Не буду навіть цинічно жартувати з приводу недоробленої декомунізації – хоч якась користь від неї. Людина має проблему (змерзла), людина її вирішує (гріється). Але…
Якщо вона вирішила так жити, так грітися – я поважаю її вибір і не маю права заважати. Якщо людина не знає, що можна погрітися у наметах МНС, поїсти у „Червоному Хресті” чи при запорізьких церквах – це проблема недостатньої інформованості окремого прошарку населення моєї держави. Бомжі не читають газет, не мають Інтернету. Чому немає „бігмордів” з інформацією – де можна зігрітися, де можна поїсти, де можна помитися? Я знаю, що грошей на це має вистачати, якщо вони є на встановлення наметів, на гарячі обіди, на пункти санітарної обробки. Так, у безхатченків є „сарафанне радіо” і воно працює бездоганно. Конкретно ця людина знала, де можна поїсти.
Але проблема „недоінформованості” стосується не лише таких проблем, вона, на жаль залишає без уваги людей чимало прекрасних, радісних подій. Скільки чудових творчих подій – конкурсів, оглядів, фестивалів – проходить за пустих чи напівпустих залах. А там, до речі, можна б було й погрітися… А скільки болючих проблем! Якщо розмірковувати далі – скільки інвалідів не знають, що на складах лежать засоби допомоги для них? Але це – вже інша тема…