Чому безвладна «четверта влада»?

До таких концептуальних роздумів мимоволі підштовхнуло повідомлення про листопадове сторіччя «Запорізької правди» із наступним набуттям нею незалежного статусу. Що, згодимося, – дуже відповідальний, життєво важливий крок. Пропоную поміркувати над ним, починаючи з першооснов газетярського ремесла. На що маю моральне право, з’ївши не один пуд солі з украй неспокійним і не вельми вагомим, але щемко смаковитим куснем репортерського хліба…

Між свободою та відповідальністю
Світова вага засобів масової інформації загальновідома. Згадаймо хоча б вирішальну роль американських ЗМІ в «Уотергейтській справі» – скандальній відставці в зеніті слави миротворця-президента США Річарда Ніксона або те ж саме з боку ісландських колег щодо популярного тамтешнього прем’єра, звинуваченого в офшорному «панамагейті». Недарма пресу частенько величають четвертою владою, котра, мовляв, стоїть на одному щаблі з першими трьома – законодавчою, виконавчою та судовою. В Україні ж стосунки між ними більше нагадують паралельні прямі: одні пописують, інші почитують, а справа – ані руш. З однаково згубними наслідками для громадського авторитету обох сторін: доведений до відчаю народ, зрештою, може показати першій владній трійці кулак, а четвертій їхній посестрі – спину… Гірка іронія: за радянсько-тоталітарних часів важко було винести на газетні шпальти керівні, особливо компартійні, негативи. Але, «пробивши» їх, був певен стосовно наступних позитивних зрушень. Тож у газети мішками надходили листи, відгуки, пропозиції читачів, котрі небезпідставно вважали нашого брата-журналіста своїм захисником. Нині ж в умовах, здавалося б, незрівнянно більшої свободи слова і волевиявлення, зворотне реагування часто-густо наближається до… нуля. Як же зламати згубну «фігуру умовчання»?
Вважаю, слід встановити безвиняткове правило: кожен критичний виступ ЗМІ на адресу юридичної чи фізичної особи, котра представляє державу, потребує або визнання справедливості висунутих претензій і наведення порядку по суті справи, або спростування висунутих звинувачень. Третього – відмовчування керманичів при звинувачувальному рейваху преси – просто не дано: геть вичерпався ліміт часу на «розкачку». Що ж перешкоджає нібито очевидному кроку? Як не дивно, перехід суспільства на… демократичні засади: разом з відмовою од вольових методів управління стало не обов’язковим відповідати на публічну критику. Чого, до речі, не вимагає й «відомче» законодавство («Про інформацію», «Про друковані ЗМІ»), водночас передбачаючи низку заборон для першодруків. Зокрема, на поширення секретних відомостей, закликів до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності країни, пропаганди війни, насильства та жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі тощо.

Чиновник і журналіст: антагоністи чи партнери?
Тож доведеться самим діяти, не чекаючи, поки у надміру заполітизованих парламентарів дійдуть руки до «прози життя». Конкретно: чому б Запорізькій обласній раді не розробити і не затвердити угоду між нею та місцевими ЗМІ, де чітко визначити взаємні зобов’язання стосовно принципової критики? Скажімо, розворушив часопис (байдуже, якого гатунку – «радівський» чи «незалежний») гостру соціальну недугу, назвав її розпорядчих винуватців – мовчання останніх повинно кваліфікуватися однозначно: ВИННІ! З подальшими невідворотними оргвисновками з боку вищестоящого керівництва або й судових органів, коли справа набуває кримінального характеру. Для чого при кожному органі самоврядування достатньо виділити працівника з числа найбільш інформованих, котрий би за сумісництвом реєстрував критичні газетні виступи, доводячи їх до адресатів із зобов’язанням тих давати належну й своєчасну відповідь, аналогічно офіційній скарзі. І навпаки: для авторів та замовників публічних звинувачень кожне оприлюднене слово також повинне мати відчутну ціну. Як те прийнято у розвинених країнах – орієнтирах нашого реформування…
Ось повчальна історія. Якось американський журнал «Плейбой», порівнюючи фізичні параметри двох кіноакторів-«суперменів» – Сталлоне та Шварценеггера – випадково применшив усього на двійко сантиметрів обсяг біцепсів першого. Не варта уваги дрібниця? В неньці ж бо на політичних опонентів регулярно вихлюпуються «кілометри» друковано-візуальних домислів, відвертих фейків – і нічого. У «них» реакція виявилася миттєвою й жорсткою: Сталлоне звернувся до суду за відшкодуванням йому моральних збитків в обсязі… двох мільйонів доларів. По мільйону – за «недорахований» сантиметр. І, уявіть собі, виграв тяжбу! То де ж процвітає справжня бульварщина – на «загниваючому Заході» чи на рідній відродженсько-інформаційній ниві?

Прочухан за… правдиву сенсацію
Насамкінець, кілька міркувань з приводу майбутнього виходу «ЗП» у вільне плавання. Автору довелося перепробувати всякого масмедійного хлібця – радівського, партійного, відомчого, приватного. З однозначним висновком: ніде немає реальної незалежності! Міняється лише об’єкт та форма її закамуфльованого «під волю» антипода – політичного, службового, корпоративного чи фінансового. Два приклади. На самому початку свого газетярства у владивостоцькому пароплавському виданні «Дальневосточный моряк» випадково надибав надзвичайний сюжет-«бомбу» про кричущу безгосподарність портової служби Находки в обслуговуванні суден-контейнеровозів. Там, бачте, «упустили» своєчасну підготовку спеціаліста для налагоджування закупленого в Японії вартісного контейнерного термінала. Закономірний результат – на усунення навіть незначної поломки пішло три доби (поки не прибув електронник-японець), а на рейді скупчились аж сім контейнеровозів. І кожна година їхнього простою обходилась у два-три десятки тисяч доларів. Загальні збитки – понад 30 мільйонів «баксів»! Уже не кажучи про «підмочену» довіру збоку зарубіжних партнерів… Словом, сенсація стовідсоткова, і я виявився її першовідкривачем. Та, на жаль, «бомба» у вигляді уїдливої кореспонденції, з котрою, сяючи від передчуття похвал, з’явився наступного ранку в редакцію, обернулась… добрячим прочуханом від редактора. Мовляв, не потикайся, куди не слід: від такого «вибуху» знеславлене пароплавське керівництво всипле не лише жвавому репортерчику – всій редакції…
Зауважите: так то ж була «кишенькова» листівка, безсила перед чиновницьким диктатом! Інша справа – вільне видання: що хочу, те й «ворочу». Якби ж то так… Пам’ятається, наймаючись редактором рекламного тижневика, заснованого приватним підприємцем, вислухав наступне повчання: пиши на свій розсуд. Аби лиш прибутково і… без проблем з владою, бо якщо постраждає мій бізнес через позапланову перевірку крючкотвора-інспектора, вилетиш з «вовчим білетом». Пізніше усвідомив недоторканість ще однієї «священної корови» – самого бізнесу. Особливо великого, що виступає незамінним годувальником-рекламодавцем. Спробуй тут зачепити котрогось важковика-капіталюгу, а завше всесильного олігарха – з торбою по світу пустить. Ось вам і вся «свобода слова»…
 Втім, унезалежнюватися друкованим органам влади все-таки треба. Інакше не бачити нам омріяного «цивілізованого світу», ніби власних вух. Тільки в який спосіб? Оптимальна модель – акціонування з максимально широким колом співвласників, що унеможливить ЦКВ (цінні керівні вказівки) «впливових осіб» на курс видання в бурхливому морі сьогодення. Ось тоді поняттю «правда», винесеному в назву газети, дійсно нічого не загрожуватиме.
Може, хтось дотримується іншої думки?

ЮРІЙ СКИБА,
журналіст-пенсіонер, м. Дніпрорудне