Моя хата – Україна

А ви знаєте, що… У Запоріжжі бездомні сироти печуть хліб для тих, хто цього потребує і служать в АТО? Михайло Петров свої юні роки провів у люку в самому центрі Запоріжжя – в районі універмагу “Україна”. Жив там, де було доступно, оскільки житла від держави круглий сирота і вихованець інтернату не мав і не має досі.

Міша
– Я – Петров Михайло, 1989 року народження, мені 26 років. Я народився у Запоріжжі, виховувався в інтернаті, але це було уривками, тому що я втікав звідти як з в’язниці. Мені хотілося свободи, щоб бути собі хазяїном. Так, я значну частину життя прожив  на вулиці, точніше так: з 6 до 17 років – на горищах у перервах з інтернатами, а з 18 до 22 років – в люку (ред. стаж життя на вулиці близько 16 років: з перервами 1995-2011 рр.).

У мене сім’я неблагополучна, мама і папа пили, пропили три квартири і будинок пропили… Нам з братом нічого не залишили. Били нас з братом, примушували гроші просити. Коли мені було 9 років – померла мама, а потім в 13 років – папа, обоє від п’янки і туберкульозу. Усі будинки – усі пішли в невідомість.

Я дуже люблю свою бабусю, вона багато зробила мені добра, але, теж вийшло не по тверезому, що документи на рідну домівку віддала комусь на джипі… Нас п’ятеро в сім’ї, але знаю я тільки двох – сестру і брата. З бабусею живе сестра, а ми з братом виховувалися в інтернаті і на вулиці.

Міша провчився в інтернаті 7 років – кожен клас по півроку, розповідає, що в 17 років потрапив у хороший притулок – православний дитячий будинок “Надія”, з якого, правда, теж втік вже за звичкою. Все ж закінчив училище. Він має такі спеціальності: водій, будівельник і нещодавно – пекар. Як сам говорить, “як став дорослішати – став за голову братися”. Але спочатку працювати було складно, тому що не навчений був у дитячих будинках працювати і тому не звик.

Любов у люці
З 18 років перейшов жити в люк постійно – на універмазі “Україна” в Запоріжжі. Це центр міста. Зараз там заварили вже цей люк, поставили кришку, щоб ми там не жили. Там я і з Машею познайомився (ред. Маша Кеніг – дружина Міши) – на вулиці. Я її давно знаю, Маша теж з неблагополучної сім’ї, наполовину сирота, ось я її і привів у своє житло, яке мав… Ми дружили і спілкувалися, а потім вирішили жити разом, – поділився Міша. У Маші є мама і згідно із законом – частина татової квартири, в якій живе мама. Тато помер. За словами дівчини, її мама (у якої 5 дітей!) намагалася продати квартиру з прописаним в ній онуком Давидом. Угода не відбувся, але документи на квартиру зараз у нотаріуса, а ось якого – невідомо. Жити у мами неможливо, вона виганяє дочку і конфліктує.

Поневіряючись без будинку, Маша завагітніла – від попереднього хлопця, про якого розповідати не хоче… Її з люка вагітну соціальні служби забрали в притулок. Народився Давид – без однієї почки. Зараз хлопчикові вже 9 років, але і досі мати не може оформити на нього інвалідність. Говорить, що дізнавалася, відповідь була: “Не належить”. Михайло і соціальні служби – Ми з Машею і братом через таке пройшли, що вже нічого не страшно. Я можу захистити себе і нашу сім’ю, якщо буде потрібно, – розповів Михайло Петров. – Я добрий, але на вулиці доброта вважається за слабкість. Якщо ти показав доброту – то тебе одразу використають, тому добрим на вулиці бути не можна. Я доброту свою на вулиці не показував. Але як у звичайному житті зараз – так я допомагаю людям, як можу. Але половина моїх друзів сидять…

Михайло не скаржиться на соціальні служби або міліцію, які в дитинстві ловили його і “в принципі хотіли зробити з мене людину”. Говорить, що зрозумів, що важливо вчитися, жити по-людськи. Тільки не хотів він жити в інтернаті, а хотів нормальної сім’ї – де не п’ють. Колі зустрів Машо, то зрозумів, що треба обігріти дівчину, яка настраждалася, як і він сам. Заради неї і вже двох синів – прийомного Давида і рідного Домініка змінив все своє життя. Допомогла зустріч з добрими людьми і через них – з Богом.

Олена Гула