Роми пам’ятають і бережуть спогади

27 березня в Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці пройшло відкриття виставки світлин „Діти війни – роми у Другій світовій війні” Запорізької ромської організації „Лачо Дром”. Відкрилася виставка Гімном України, який прозвучав ромською мовою.

 У виставковій залі на 4 поверсі представники ромської громади міста розмістили виставку фотографій та спогадів безпосередніх свідків Другої світової війни, а Центр національних культур ЗОУНБ „Сузіря” – книжки ромською мовою, видання про історію цього народу.

 

Керівник запорізького ромського товариства „Лачо Дром” Олексій Падченко, та його помічники – Артур Матюшенко та Анжеліка Кругляк  – розповіли, що зібрали свідчення запоріжців, які пам’ятають історичні події Другої світової війни. Зокрема, це спогади про запоріжців-ромів, які героїчно воювали на фронті, мали державні нагороди. Також зібрано спогади про трагічні події – ромська нація за планами фашистських окупантів мала бути знищена.

Керівник Центру національних культур ЗОУНБ „Сузіря” Ольга Назаренко повідомила, що наша бібліотека розпочала унікальну роботу із збереження спогадів про події Другої світової війни.   Учасники заходу відзначили, що в нашій області зберігаються дружні стосунки і порозуміння між різними національностями. Запорізький автор-виконавець Володимир Козеровський представив пісню, яку він написав на вірш ромською мовою.

Спогади Олександри Іванівни Домченко:
    „Ми з сім’єю жили в Лозовій, а коли почалась війна, переїхали у Мартинівку (Миколаївська обл.). Дядько пішов на передову, був контужений,  повернувся додому лейтенантом. Батько був слов’янської зовнішності, коли у дім прийшли німці, вивели його на розстріл (в одному спідньому). Дід знав трохи німецьку, він пояснив, що ми роми. Нас було багато в одному домі, декілька родин, з маленькими дітьми (в один дім нас зігнали німці), ми впали на коліна та благали їх не розстрілювати батька, і вони відпустили його.
    Потім ми переїхали з Мартинівки у Горлівку, нас поселили у залізничних будинках, знову ж, декілька сімей. Німці на наш будинок поставили кулемет. Ми сиділи за стінкою, не було води, до колодязя неможливо було вийти, постійно свистіли кулі, тому ми ставили відро біля хати і збирали дощову воду. Коли було затишшя, тітка моєї мачухи пішла до колодязя набрати води, раптово почали стріляти і вона загинула.
    В моєї мачухи було два брати, в одного дружина ромка, в другого-українка. Сім’ю другого брата вивели на розстріл, а українку залишили, але вона за своєю волею пішла на розстріл разом із своєю родиною.
    На Великдень бабуся хотіла пекти паски, поставила на піч тарілку з яйцями, та зайшов німець, вимагав, щоб бабуся йому приготувала їжу, вона зготувала яєчню та й поставила зі словами: „Їж, та дивись, не вдавися”. Пройшов час, прийшли наші, заходить солдат і каже до бабусі: „Дивись, бабко, скільки війни пройшов, та ще не вдавився!” З’ясувалось, що то був розвідник.

    Під час окупації приходили  вісті, що розстрілюють ромів, ми стали ховатися, переїжджали із міста у місто, на шляху німці забирали коней. Зупинилися на Кубані, закінчилась війна, батько пішов працювати до колгоспу”.

Спогади Олексія Кириловича Вербенко:
„Мати у 1941 році пішла жити до своєї сестри, бо в їх колгоспі не було німців. А всю сім’ю матері вбили німці (діда, бабусю, рідного брата), це було у Ростовській області. Тоді дуже знущалися з ромів, закопували живцем.
Батько пішов на передову, 5 років служив, повернувся майором.
Пам’ятаю, мати часто згадувала як годувала нас малих – саджали буряк, берегли його, натирали і в марлю клали, давали немовлятам смоктати. Усі інші продукти забирали німці, свого нічого не було. Худобу всю забирали, не можна було тримати для себе. Жили дуже погано, ледве виживали. Мати сушила сухарики, ховала у сундук і по одному видавала нам. А братик якось знайшов сундук, відкрив, та й пороздавав усім  – їсти хотілось. Мати довго плакала… а ми, діти, не розуміли, чому”.

Спогади Вероніки Петрівни Сліченко:
„Коли почалась війна, мені було чотири з половиною рочки. Ми народились та жили під час війни у Запоріжжі. Коли німці прийшли, почали спалювати будинки. Коли прийшли палити наш будинок зі смолоскипами, мати зібрала наші документи й вивела нас, та прийшов поліцай і сказав, що мирне населення не можна чіпати… і нас залишили.      
Батько був на війні, служив у Білій Церкві, наприкінці війни потрапив у полон – його послали перевірити міст,  там його й забрали німці. Коли батько потрапив у полон, ми отримали телеграму, що батько пропав безвісти, а потім дядько дізнався правду і ми чекали… Чотири місяці батько був у полоні в Австрії, звільнився у жовтні 1945, повернувся додому з подарунками.
    Після війни був страшний голод, дуже тяжко жилось, батько отримував 400 грамів хлібу на нас чотирьох (мама, тато, я і сестра). Тяжко було аж до 1948 року.
    Мати померла у 55 років від раку, працювала на базі, постійно у підвалі, війну пережила всю з нами, коли батька не було поруч…”

Спогади Марії Андріївни Семак:
    „Коли почалась війна, мені було 3 роки.  Мі батько, Падченко Андрій Григорович, був інвалідом, тому його не було мобілізовано, він заготовляв  коней для армії.
    Події 1941-1943 років пам’ятаю фрагментарно. Пам’ятаю, як фашисти зайняли правий берег Дніпра, а наші війська  знаходились на лівому березі. В кілометрі від нашого будинку гатила німецька артилерія (а жили ми в районі Малого ринку, вище Кривої бухти). Потім Запоріжжя було окуповане німцями.
    Моя мама згадувала, що в нашому будинку був німецький штаб, а в одній з маленьких кімнат – камера для полонених.
    Оскільки мої близькі не встигли завчасно евакуюватись, їм довелося переховуватись, щоб не стати жертвами переслідування ромів з боку фашистів. Біля будинку був  підкат, в ньому – піч, а за нею на землі лежав великий залізний лист, під яким була яма. В ній переховувалися мій батько, його брат із дружиною, батькові тітка та сестра. Моя мама мала слов’янську зовнішність, потреби переховуватись в неї не було, вночі вона носила родичам їжу, чисту білизну, підгодовувала полонених.
Я дуже добре пам’ятаю 14 жовтня 1943 року. Було свято Покрови, вранці моя бабуся молилась та просила Святу Покрову про захист і допомогу, а ввечері місто було звільнене від загарбників. Люди виходили на вулицю, плакали, обіймали один одного, вітаючи із визволенням Запоріжжя”.

Спогади Раїси Олексіївни Білошенко:
„Коли почалась війна, я була ще немовлям, тому розповім зі слів свого батька… Коли йому було сімнадцять років, до його села прийшли німці і забрали багато молодих людей на примусові роботи у Німеччину, працювати на фабриках і заводах. Але мій батько не захотів працювати на ворога, і коли поїзд з людьми відправили, він вистрибнув через вікно і завдяки вдачі і м’якому насипу біля колії, зміг ухилитися від німецьких куль. Кілька неділь він переховувався від німецьких шуцманів, після чого вступив до  лав Радянської армії. Через декілька місяців його розвідгрупа натрапила на маленьку базу німців. У той день у ворогів було свято і німці були п’яні і небоєздатні. Мій батько і його розвідгрупа захопила військову базу без втрат і добули важливі відомості. За це він отримав бойову нагороду. Далі служив у Будапешті – до 5 травня 1945 року, коли отримав кульове поранення в ногу. У госпіталі пролежав два місяця. Коли батько одужав, то приїхав у рідне село Охримівка (Запорізька область).