Оновлений календар допоможе суттєво зблизити Українську Церкву з Вселенським Православ’ям

Встановлення державного свята на День католицького Різдва 25 грудня – один із потужних кроків на цьому шляху.

Костянтин Лямцев, голова Парафіяльної ради церкви «Покрови Пресвятої Богородиці

 

З давних давен для людей календар був на небі. За календар слугували астрономічні явища: місяць і його фази, сонце та його основні цикли, з якими пов’язували пори року. Для наших пращурів-землеробів сонячне осяяння та його циклічні зміни були вирішальними. Через це вони були «сонцепоклонниками» і мали свій сонячний календар, та святкували основні фази сонячного циклу: зимове сонцестояння – Різдво, весняне рівнодення – Нове Літо, літнє сонцестояння – Купала, осіннє рівнодення – свято Врожаю. Найбільш шанованими святами були Різдво (25 грудня) та Нове Літо (Великдень – 21 березня – весняне рівнодення), коли сонце повертало на літо і оживала природа.
Ідеальних календарів не існує через те, що астрономічні явища: доба, місяць і рік не є кратними поміж собою. У Давньому Римі у VIII ст. до Різдва Христового, римляни користувалися календарем, в якому рік, складався лише з 10 місяців і містив 304 дні. У VII ст. до Р. Х., була проведена реформа римського календаря і до календарного року було додано ще два місяці: одинадцятий і дванадцятий. Кожне чотириріччя складалося з двох простих років по 355 днів і двох подовжених по 377 і 378 днів. Середня тривалість року в такому чотирирічному періоді складала 366,25 дня, тобто була на цілу добу більше, ніж насправді. Щоб ліквідовувати розбіжність між календарними числами і явищами природи, доводилося час від часу прибігати до збільшення або зменшення тривалості додаткових місяців. Право змінювати тривалість додаткових місяців належало жерцям, які часто зловживали своєю владою, довільно подовжуючи або укорочуючи рік. Це призводило до хаосу у громадському житті. Так, свято жнив іноді доводилося відмічати не влітку, а взимку.
Аби покінчити з календарним безладом Юлій Цезар приймає сонячний 12 місячний календар, який розробив астроном Созіген. Лік нового календаря починався з неділі 1 січня 45 року до Р.Х. Весняне рівнодення припадало на 21 березня.
Юліанський календар простий за своїм змістом, але виявився неточним. Рік мав 365 днів, а кожний четвертий (високосний) – 366, середня тривалість року складала 365,25 доби. За кожні 128 років набігала різниця в 1 день, бо тривалість тропічного року дорівнює 365,2421988 доби, що призводило до відставання від істинної тривалості року. У 16 сторіччі відставання складало вже 10 діб, і весняне рівнодення припадало не на 21, а на 11 березня, що викликало занепокоєння у католиків. (У 2100 році Юліанські Новий Рік і Різдво зсунуться ще на один день – на 15 і 8 січня відповідно). В реформі календаря брали участь фізик і астроном Алоіз Лулій та астроном Христофор Клавій. Було запропоновано за 400 років визнавати високосними не всі 100 років, а тільки 97, для чого не вважати високосними сторіччя, які не діляться на 4. Похибка в один день набігає приблизно за 10 тисяч років.
У лютому 1582 року папа Григорій видав Декрет про те, щоб після четверга 4 жовтня 1582 року наступний день вважати п’ятницею 15 жовтня. За Григоріанським календарем весняне рівнодення припадає на 21 березня, а Різдво на 25 грудня. На Григоріанський календар у тому ж році перейшли Італія, Іспанія, Португалія і Польща, а згодом на цей календар перейшли усі країни Європи та більшість країн світу.
У 1583 році Григорій XIII направив Константинопольському патріархові Ієремії II посольство з пропозицією перейти на Григоріанський календар. Константинопольський собор 1583 року відкинув пропозицію, що календар, ніби, не відповідає канонам святих Соборів, а послідовники Григоріанської Пасхалії, як і послідовники Григоріанського календаря, були прокляті.
1923 року Вселенський Патріарх Мелетій IV скликав «Всеправославний конгрес», який прийняв Новоюліанський календар, розроблений професором математики й небесної механіки Белградського університету Мілутіном Міланковичем. Новоюліанський календар заснований на більш складному, 900-річному циклі. Протягом цього періоду скасовуються 7 з 9 вікових високосів. За високосні приймаються ті вікові роки, при діленні яких на 9 у залишку залишається 2 або 6. Починаючи з 2000 року це: 2000, 2400, 2900, 3300, 3800… роки. Похибка в 1 день в ньому буде накопичуватися по закінченні більш ніж 40 000 років.
Підсумковим рішенням конгресу став узаконений перехід Православної Церкви на Новоюліанський календар. Упродовж ХХ століття на новий календар перейшла переконлива більшість Помісних Церков: Вселенська (крім Афону), Грецька, Антіохійська, Олександрійська, Кіпрська, Болгарська, Румунська, Польська, Албанська. Фінська церква відзначає Різдво Христове і Великдень за Григоріанським календарем. Отже, переважна більшість Православних Церков відзначають Різдво разом з Католицькою Церквою.
Новоюліанський календар до 2800 р. буде повністю співпадати з Григоріанським.
Відгукнувшись на рішення «Всеправославного конгресу» 1923 року, Московський Патріарх Тихон спробував запровадити його і в Російській Церкві, про що 15 жовтня видав особливу Постанову про запровадження Новоюліанського календаря. Однак, вже через 24 дні, був змушений відмінити своє рішення як «невчасне». Клір та паства дуже неохоче приймали такі кардинальні зміни.
Нині Російська, Українська, Єрусалимська, Грузинська і Сербська Церкви, а також Афонські монастирі користуються Юліанським календарем, аби святкувати Різдво не разом з католиками.
Календарна реформа папи Григорія XIII у 1582 р. була реформою Пасхалії (Великодня), зміна ж календаря – лише наслідки. Папська комісія вирішила відновити ті астрономічні реалії, які лежали в основі Олександрійської Пасхалії, – 21 березня – дати астрономічного весняного рівнодення, астрономічної дати повного Місяця (14 день після молодика) і Пасхальної межі: 22 березня – 25 квітня. Ці зміни зруйнували структуру 532-річної Олександрійської Пасхалії, заснованої на Юліанському календарі. Пасху за Григоріанським календарем нині здійснюють католики, протестанти та Фінська Православна Церква.
На Константинопольській нараді Православних Церков у 1923 р. разом із введенням Новоюліанського календаря було вирішено здійснювати Пасху (Великдень) за формулою: «перша неділя після першого повного місяця, після весняного рівнодення», де усі компоненти повинні були визначатися не за даними 532-річного циклу Олександрійської Пасхалії, а чисто астрономічно на широті Єрусалиму (як і у католиків). Проте це рішення не було досі реалізоване, тому Новоюліанська реформа залишилася половинчастою: більшість автокефальних Церков здійснюють Пасху за Олександрійською Пасхалією, що ґрунтується на Юліанському календарі, а нерухомі свята – за Новоюліанським календарем.
Згідно постанови першого Нікейського собору (325 р.) відбулося відділення від іудаїзму і роздільне святкування Пасхи, вихідним днем було визнано неділю замість єврейської суботи (дні тижня єврейського, Юліанського і Григоріанського календарів співпадають). Пасху визначають за Правилами Олександрійської Пасхалії: у першу неділю після першого повного Місяця, що настає після весняного рівнодення. За весняне рівнодення приймається календарна дата – 21 березня. 21 березня за Григоріанським і Новоюліанським календарями співпадає з астрономічним, а за Юліанським календарем відстає на 13 діб. Разом похибка нині сягає 18 діб. чЧерез відставання Юліанського календаря від астрономічного, у 3874 році Православна церква буде відзначати Пасху 21 травня, тобто не після першого і не після другого повного Місяця, а після третього, що не припустимо.
Найбільш затятим противником переходу на новий календар є Російська Православна Церква Московського Патріархату. На засіданні Священного синоду у грудні 1998 року схвалена така постанова: «Свідчити, що у нашому церковному середовищі Юліанський календар (старий стиль) ототожнюється з частиною національної духовної традиції, відданість якій стала нормою релігійного життя мільйонів людей. У зв’язку з цим робити заяви, що питання про зміни календаря у нашій церкві не стоїть».
Слід нагадати, що після гоніння більшовиків проти церкви у передвоєнні роки Православна Церква практично припинила своє існування. У вересні 1943 року Сталін відновлює Православну Церкву під назвою «Руська Православна Церква Московського Патріархату», поставивши її під повний контроль НКВД (КДБ). Не дивно, що і сьогодні, РПЦ МП проводить державну імперську політику Росії.
А тим часом, роз’єднання християнського світу складає загрозу всьому цивілізованому світу.
Найважливіше питання, що стоїть нині на порядку денному духовенства та мирян України, є потреба створення єдиної Помісної Православної Церкви. Питання впровадження нового календаря сьогодні не є настільки болючим та нагальним. Однак перехід на новий стиль, особливо ще до часу отримання нами канонічної автокефалії, зможе суттєво зблизити Українську Церкву з Вселенським Православ’ям, серед іншого й тим, що остаточно відірве Київське Православ’я від Московського церковно-політичного впливу. Треба бути послідовним і домагатися впровадження в церковне життя рішення Константинопольської наради Православних Церков від 1923 р. щодо Пасхалій. Справжні Християнські Церкви мають сповідувати екуменізм (рух за об’єднання Християнських Церков), а не сіяти церковний розбрат. Треба жити за Христовими Заповідями, прагнучи до Миру, Злагоди і Любові. Доречно було б, на нашу думку, у перехідний період відзначати Різдво Христове у церквах як 25 грудня, так і 7 січня.