Заур Каргієв – людина з золотою тінню

Заур Каргієв - людина з золотою тінню

Кожна людина має фізичну тінь – ту, що на пляжі у сонячний день. Є тінь й психологічна – та, яка вбирає в себе дитячі травми і комплекси. А ще є тінь, яку називають золотою. Це та тінь, яку бачать сторонні, бо люди з золотою тінню не такі, як інші люди, і це відразу видно. А людям завжди подобаються дивовижні чоловіки, жінки, діти, оскільки золота тінь надзвичайної людини віщує про таланти, ресурси, здібності, які приховані і поступово розкриваються протягом усього життя.
Такого дивовижного чоловіка судилося зустріти і мені. Це Заур Каргієв, постать доволі відома в Запоріжжі, людина з активною громадянською позицією: він є головою правління обласної громадської організації «Осетино-аланське культурне товариство» та Ради старійшин Запорізької обласної асоціації національно-культурних об’єднань, тридцять шість років очолював профспілковий комітет ЗТТУ, за його ініціативи створений народний хор ветеранів «Світанок» та музей підприємства. Заур Каргієв нагороджений орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» першого ступеня, Почесною грамотою Верховної Ради України «За особливі заслуги перед українським народом», медаллю «За активну участь у ветеранському русі м. Запоріжжя». В місцевій пресі цього чудового осетина відзначають не інакше, як людину, насичену магнетизмом.
Золоту тінь Заура Каргієва я побачила, гортаючи сторінки його книги «Естафета пам’яті: 1932-2012» (2012), яка присвячена історії створення і розвитку підприємства «Запоріжелектротранс» протягом вісімдесяти років; збірки віршів «Чому душа плаче…» (2013) –пам’яті жертв Бесланської та Цхинвальської трагедій; матеріалів твору «Громадянин світу» (2014) –до 155-річчя з дня народження Кости Хетагурова, засновника осетинської літератури та живопису.
Золота тінь Заура Каргієва проявилася на мові захоплення ним інших людей: митець, занурений в творчу роботу, розкриває різні грані свого таланту – в літературі, белетристиці, живопису.
Але найбільше вразила людей з художнім смаком виставка дерев’яних скульптур «Хортиця очима осетина» (2018), на якій були представлені унікальні творчі вироби з коріння та гілок, зібраного на нашому славетному острові і відшліфовані Зауром Миколайовичем. Ця запорізька виставка побувала і в Херсоні, і в Києві, отримала безліч позитивних відгуків: « У творах прекрасно втілилась ваша ідея, ваш заклик берегти природу як саме життя», «З великою любов’ю творить Заур свої твори мистецтва: деякі з них закликають нас берегти екологію», «Дякуємо за вашу творчість, за можливість гармонізувати стан своєї душі, позбавитись зайвої метушні, подумати про прекрасні миттєвості», «Дякуємо за ваші талановиті світлі й своєрідні роботи і широкі, як ваша ясна душа: вони дарують людям радість і надію», «Дивує щира любов до природи і наштовхує на роздуми про нашу роль в ній», «Дивує і розмаїття, і вміння побачити в деревині це розмаїття і багатство тваринного світу. Символічно саме використання дерева як символу Світового Дерева», «Ми вражені надзвичайною фантазією -безкінечною- та неперевершеною майстерністю Заура Каргієва», «Хай стелиться ваша дорога до рідної домівки вишитими українськими рушниками», «Ще раз переконалися, що нас оточує прекрасний, дивовижний світ природи, побачили справжнє прикладне мистецтво, надихалися новими творчими ідеями» тощо. Серед відвідувачі – школярі, вчителі, професійні художники, поети, народні депутати.
Народився Заур Миколайович Каргієв 19 вересня 1939 року. Кавказькі гори бачили його дитинство в селі Карчіті-Кау (Південна Осетія), просте життя багатодітної родини, мудру любов до своїх дітей Миколи Кузьмича (1894-1984) та Еліси (1904-2007) Каргієвих. Прізвище Каргієв є самобутнім пам’ятником кавказької культури і означає благо (здоров’я, хоробрість, вдачу). Місцева легенда передає слова праматері роду – Дади: «Подивіться, якщо мої сини поранені у спину, це означає, що вони втікали, як боягузи, і хай молоко моє для них стане отрутою, а якщо мої сини поранені в груди – вони герої». Як кажуть, прізвище та ім’я зобов’язують.
Заур був другою дитиною , але найстаршим хлопчиком в родині. Тому батьки покладали на нього великі надії: ім’я Заур означає і «сяяти, як зірка», і «відомий, знаменитий, той, кому сприяє успіх і щастя», і «чудовий, той, хто має виключні якості, таланти». Зростав малий Заур на сонці, на чистому гірському повітрі, громадив в собі усю красу своєї країни. Ця любов вилилась згодом у його віршах: «Люблю свою гордую Ирыстон», «Моя Родина – Ирыстон!». Для Заура його гори – високі, височенні, казкові, країна – ласкава, мудра, горда, сильна, непохитна, життєстійка, вічна.
Скромний, як гірська непоказна квітка, роботящий (допомагав батькові, який втратив правицю в боях за Угорщину, доглядати худобу; допомагав матері випікати хліб, запах якого чути було в горах за кілька кілометрів і який відчуває й досі через роки тут, в Запоріжжі – запах щасливого дитинства), доглядав за шістьма молодшими братами та сестрами, джигітував на конях, любив свою хлопчачу радість – улюблену гру з м’ячем, мав третій розряд з боротьби, із завзяттям на уроках рідної літератури розповідав про прочитане, декламував вірші К. Хетагурова, малював олівцями шкільні стенгазети, – і завжди пам’ятав стару гірську приповідку: «Добре роби – добре буде». І перші зерня творчості гірського хлопця – від батьків: господарські речі робилися з високою художньою майстерністю (мотузки на арбу, різьблені меблі, кольорові килими). Потім художній смак Заура в різні часи проявиться в його мистецтві: в пейзажах, натюрмортах, вітражах, картинах на склі, в гіпсових скульптурах різних тварин, в розробці ескіза медалі товариства осетинів та ордену Співдружності народів Кавказу.
Свою улюблену картину – портрет Коста Хетагурова – Заур Миколайович подарував херсонській школі, а національному герою осетин присвятив свій вірш: «Я понесу до людей України / В наші поля і міста / Пісню чудову борця-осетина/ Сина Кавказу – Коста!».
Середню школу Заур закінчував в російській школі-інтернаті, що була в одинадцяти кілометрах від села. Тут познайомився з російською та зарубіжною класикою – творами Л. Толстого, О. Пушкіна, М. Лермонтова. О. Бальзака. Серед історичних діячів особливу увагу приділяв У. Черчіллю, діяльність якого поважає й до сьогодення.
Тут, в рідному осетинському селі, в якому мешкало 96 осіб і всі – осетини, хлопець вперше пізнав, що таке міжнаціональні проблеми і що таке панівна нація: невиправдане прагнення грузинської влади знищити самобутній народ, його культуру та мову боляче вражало молоде юначе серце. І ледь не розбилося серце Заура Миколайовича 2013 року, коли він, після тривалої відсутності, приїхав у рідне село і побачив та почув про наслідки грузино-осетинської війни 2008 року: зруйновані та спалені будинки, вбивство дітей та старих. Колись село, яке за чисельністю мешканців, за гірськими мірками, вважалося середнім, тепер мало лише трьох мешканців. Сльози струїлися з очей, серцевий біль ламав груди, потрясіння було настільки великим, що Заур Миколайович майже за одну ніч написав дуже емоційні вірші: «Цхинвал- начало войны. 2008», «Ночью, когда грянула война», «Война», «Геноцид», «На руинах родного села» та інші. Тому щодо врегулювання сучасного конфлікту в Донбасі Заур Миколайович має власну думку: тільки референдум. І мудрий осетин задає мені питання, як на мене, риторичні: «Чиї діти гинуть в Донбасі з обох боків?», «Хто забагачується на людській крові?» Зітхає поважний аксакал, якому болить за Україну, бо відчуває свою особисту відповідальність перед Україною, яка стала для нього другою батьківщиною.

«Так склалася моя життєва стежка, що я, осетин за народженням, знайшов другу свою батьківщину, родину, покликання на гостинній та щедрій українській землі», – говорить Заур Миколайович, кристалізація кавказької мудрості якого відбулася на основі великого життєвого досвіду.
Заур Миколайович згадує свої дві юнацькі мрії на порозі великого життя: мрія дослужитися до генеральського чину, стати професійним військовим, або отримати художню освіту в Цхінвалі – у Південно-Осетинському художньому училищі імені Махарбека Туганова. Обидві мрії так і залишились в пам’яті яскравими зірками – доля Заура вела його в Україну, а дорогу прокладав Микола Гоголь та його «Тарас Бульба». Так поєдналися Україна й Осетія в одній людині, два краї, оплутані легендами.
Вперше почув Заур-підліток про Тараса Бульбу, коли навчався в російській школі і коли до їхньої родини приїхав брат батька з дружиною-полтавчанкою. Розмови про козаків, Запорозьку Січ, Тараса Бульбу (особливо його героїчна загибель) справили таке велике враження на хлопця, що він собі присягнув обов’язково побачити знаменитий острів Хортиця: його душа перелинула через гори, уявляючи собі козацьку землю.
Хлопця холодила лише двадцята гірська зима, коли він вирішив розсунути свої гірські обрії та побачити великий світ: на порозі життя в кожного юнака юрмляться почуття, думки, прагнення, наміри. Старше покоління села – рада старійшин – завжди передає наступному своєрідну магію, втілену в гірське виховання. Таке напучування отримав і Заур: «Хай честь і правда будуть завжди з тобою; мудрий сам творить своє життя і щастя; щастя – в праці; вчи багато мов –так пізнаєш культуру різних народів; люби людей; в пам’яті людей про тебе має бути тільки добра згадка».
І ось Запоріжжя. Заур Миколайович гортає свої дні, роки, прізвища й імена: Іван Букулов – працівник вогнетривкого заводу, Катерина – дружина Сергія Кузьмича Каргієва, Дряєв – водій тролейбуса, Василь Клєвцов – слюсар, сотні інших мешканців нашого міста. Вони допомагали морально і матеріально, поки хлопець став самостійним, допомагали жити сьогоденням, а не минулим. Вони вели його шляхом від простого працівника до лідера великої профспілки.
Здавалось, Україна, Запоріжжя – чужа й далека земля для осетина, земля зі своїми традиціями та мораллю, зі своїм життям, але українська земля завдяки цим людям, щирим та сердечним, не дали Зауру перейматися смутками чужини. Йшов Заур дорогою окремої своєї української долі, окремої осетинської духовності, що берегли його. З юначим завзяттям творив власне життя, тут зустрів своє єдине кохання – дівчина Галя з русявим волоссям здобула його серце. Ця дівчина в своїй особі замінила Зауру усіх інших жінок протягом сорока років, і він, щасливий у шлюбі, мав красиве подружнє життя з особливо глибоким взаєморозумінням. Чесно гідно виховала родина Каргієвих двійко дітей. Після смерті дружини у нього залишились краса цього кохання, гармонія, суголосність. Горе не вибило з життя, Заур не втратив крила: його дружина перетворилась на спомин, ніжний та трохи сумний. А ще його золота тінь нагадала про себе: є мета, краса і смисл у творчості, і це є багатство, яке не зруйнує ані час, ані власне горе.

Назавжди улюблене місце – Хортиця, там він споглядає, шукає тему, обдумує, відкидає зайве і удосконалює вираз ідеї твору. Його роботи створюють настрій, ми відчуваємо авторський голос, авторські думку та характер. Він за допомогою простих інструментів грає можливостями, які надає йому природа у корінні та віттях, тут він йде шляхом і до свого власного задоволення. Зауру Миколайовичу як людині, яка глибоко відчуває і схоплює тонкощі відносин між людьми, легко жити природним уявленням: він, як алхімік, перетворює прості речі на чудові речі. Коріння зазнає різець майстра, природний колір підкреслюється невидимим лаком. Він залюбки виставляє свої роботи для дітей, школярів, щоб у вихованні молодих не відчувалась втрата безперервності: саме молодь – високоякісний людський капітал.
Активне громадське життя не заважає Зауру Миколайовичу працювати над своїми творчими проектами. В його планах – зібрати матеріал і видати книгу про видатних керівників ЗТТУ, починаючи з 1932 року; показати ідейний зв’язок Коста Хетагурова і Тараса Шевченка у своєму майбутньому прозовому творі («Пісня його із піснями Тараса / Голос могутній сплела,/І над степами моїми звелася/ Сину Кавказа хвала…»- з вірша Заура Каргієва українською мовою). На березень 2019 року запланована його друга творча виставка – адже острів Хортиця ще не вивчений до кінця.
Ми живемо в часах національної напруги в різних регіонах: Україна-Росія, Грузія – Осетія й Абхазія, Ізраїль – Палестина… Заур Миколайович не може повернутися до своєї рідної Осетії. Але він сам є – Осетія.
Заур Миколайович став Людиною, яка має широке мислення і незалежні погляди, яка все бачить, все розуміє і не боїться сказати. Він сягав своєї мети і завжди думав про чесний шлях її досягнення. Він ніколи не вважав себе самотнім на Запоріжжі, бо в його жилах тече кров тих , хто повторювався в ньому – його предки з високою мораллю. Такий заповіт вклали у серце, і не смів він зламати їхнього слова. А ще безсмертний дух Тараса Бульби і славетної Хортиці формували його світогляд. Протягом усього свого довгого життя душа Заура Миколайовича ніколи не стомлювалася творити добро й красу, сумлінна праця на благо людей вела його вічно вперед, він міцно тримав свій прапор пориву, шукання, творчої спраги.
Так чесно й живе на козацькій землі вже шістдесят років Заур Миколайович Каргієв, джигіт з козацьким завзяттям і запорозькою душею, людина з золотою тінню.

Тамара Пішванова