Любити Україну. Ярослав Мотрич

Любити Україну. Ярослав Мотрич

Олександр Максимов

Чи знаєте ви, що спільного у таких відомих українцях, як Любомир Гузар, Степан Бандера, Роман Шухевич, Квітка Цісик?  Любов до України! Так, звісно. Але є ще  дещо, що всіх їх єднає. Виявляється,  всі вони у дитинстві були членами скаутської організації «Пласт». Ця організація  була створена у 1911 році, тобто більше, ніж 100 років тому. Її метою є гармонійне та патріотичне виховання дитини, створення відчуття національної ідентичності, виховання  людських чеснот у дусі християнської моралі.

Можливо, ми у власному повсякденні мало що знаємо про скаутську організацію «Пласт», але напередодні нового року запоріжці змогли  познайомитись з одним із напрямків її діяльності. Це символічне дійство, яке розчулить душу кожної небайдужої людини, а саме –  доставка та передача Віфлеємського вогню всім, хто цього потребує.

Вже три роки поспіль Запорізький осередок «Пласту» очолює щира людина,  з великою душею,  палко закохана в Україну – Ярослав Мотрич. Родом із Дрогобича, за фахом вчитель музики, 20 років  тому   за несподіваною примхою долі  разом із дружиною і сином переїхав до Запоріжжя.

 Ярослав розповів про своє здивування, відчуте у Запоріжжі: «Перший  час почував себе тут  досить незвично. Дуже важко було, адже  відчував, наче  ми  не в Україні, бо всі навкруги спілкуються російською мовою.  Як же так , хіба Запоріжжя – це не  козацька столиця?  Я навіть згадав  випадок, коли  мене призвали до армії і ми їхали потягом, то я  вийшов на якійсь станції, кругом російська мова. Потім виявилося, що це Харків, а тоді  я не знав, де ми. Підійшов до людей спитати,  мабуть це вже  Росія?  Кажуть, ні -це Україна.  Оце я був спантеличений,  що навіть не розумів, де ми знаходимось».

У Ярослава дружина та троє дітей: Старший син 28 років, донці-18 і молодшому сину 11. Певний час працював екскурсоводом у музеї Запорізького козацтва. С початком війни волонтерив, возив бійцям на передову смаколики та інші потрібні речі. Але припускаю, що  його  головне покликання  все ж таки пов’язане з «Пластом».

Запорізький осередок «Пласту» Ярослав очолює близько трьох років. Про існування скаутів  дізнався від священика, коли шукав гідну спільноту, аби дати виховання молодшому сину. На той час існував у місті  невеличкий гурток «Пласту»,  там були здебільшого дівчата. Потім дітки взагалі розбіглися, розповів Ярослав: « Але син мене запитував-тато, коли ми підемо на «Пласт»?  Оце  і був  вирішальний поштовх, аби  приєднатися  до організації.  А  після того як я відвідав перший  табір «Пласту», то в мене  вже не було ніяких сумнівів, що ця організація потрібна дітям. Я  займаюся цим для того,  аби моя дитина жила  у здоровому суспільстві.  Тобто не тільки свою дитину треба виховувати, але й виховувати інших дітей,  аби мої діти спілкуватися з іншими, близькими по духу.  « Пласт» виховує лідера,  дає дитині стрижень,  це не  спортивний гурток   для виконання якихось  фізичних вправ. Це виховання,  яке  робить з дитини  доброго громадянина». 

 Підгрунтя «Пласту» – це положення  християнської моралі.  Закони за якими живуть пластуни перегукується із заповідями Божими, викладеними у  зрозумілій для дітей формі.

Як вчитель музики за фахом, Ярослав використовує у роботі з дітьми власні знання та любов до етнічної музики: « Навіть придбав собі дримбу і  трембіту,  але ще не встиг навчитися  на них грати.  Також у мене є різні барабани і таке інше, але це не  тільки для себе, але здебільшого для дітей, щоб їм було цікаво. Ось на  Великдень приїжджали з  «Академії лідерства», проводили спільні ватри,  отоді я  приніс трембіту, і   їм було це дуже цікаво. А  якщо дитині буде цікаво, то їй не буде лізти в голову всякі дурниці на кшталт  «піти  покурити».  Ми співаємо пластові пісні, пісні духовного змісту, історичні пісні,  пісні УПА,  українські пісні.  Ми на цьому зосереджуємо увагу.  У нас в організації  всі спілкуються українською мовою, навіть  діти з російськомовних сімей».

На запитання, що саме треба зробити  суспільству, аби Україна перемогла, Ярослав відповідає не замислюючись: «Насамперед любити Україну.  Якщо людина буде любити Україну, то буде все робити,  щоб Україна існувала, щоб не  була колонією або губернією,  аби вона була незалежною. Не чекати допомоги і не сподіватися що хтось за нас це  зробить. Робити потрібно самому, не  чекати що  прийде  добрий  дядя побудувати якесь захмарне майбутнє.  Праця з молоддю – це робота на майбутнє.  Дітям потрібно розказувати про справжню історію. Коли я навчався в школі, нас вчили одне.  Але я виріс у сім’ї, де в моєї  бабці  сестри та брати служили  в УПА.  Мій батько, який жив у ті часи, він 1935 року народження,  і був спостерігачем  всіх цих подій, тож  він мені все це розказував. Тому  я знаю історію яка була насправді,  тож зараз і  дітям це переповідаю».

Зараз, на Різдво,  у пластунів є почесний обов’язок – передавати священний вогонь, привезений із Віфлеємського храму, із міста, де народився Ісус Христос.  Ця традиція започаткована у 1986 році австрійською телерадіокомпанією, аби дати людям, які з певних життєвих обставин не можуть відвідати церкву, доторкнутися до цього вогника і відчути його благодатну дію. Потім це  починання підхопили австрійські скаути, і  починаючи з 92-го року, завезли Віфлеємський вогонь до нас в Україну. Зараз це стало традицією. У Відні,  у кафедральному соборі  його передають скаутам з інших країн, а  скаути розвозять його по своїх країнах.  Цього року у Київі його  передали у Михайлівському соборі, і звідти скаути  розвезли  по всіх куточках нашої  країни.  В цей день  запорізькі пластуни  передали  його усім конфесіям у місті, також  капеланам,  до «Солдатського  Привалу»,   а 29 грудня вогонь  передадуть  у 55-ту артбригаду. 

Той, хто бачив цього дня передачу Віфліємського вогню скаутами в церкві  Покрови Пресвятої Богородиці, що на острові Хортиця, той назавжди запамя’ятає це прекрасне символічне дійство. Мерехтливі вогники свічок у темряві церкви, віддзеркалення вогників  у дитячих очах, спільна пісня та спільна молитва , а ще спільна надія, що «Все буде –Україна».