Любов Покотило: «Безмежно вдячна німцям, які власним прикладом поваги і любові до своєї нації та знанням своєї історії і опрацюванням її помилок мені подали урок, і я навчилась бути СВІДОМОЮ УКРАЇНКОЮ»

Любов Покотило: «Безмежно вдячна німцям, які власним прикладом поваги і любові до своєї нації та знанням своєї історії і опрацюванням її помилок мені подали урок, і я навчилась бути СВІДОМОЮ УКРАЇНКОЮ»

Українські активісти разом з німецькими однодумцями нагадали політикам ФРН про необхідність визнання Голодомору геноцидом, адже розгляд цього питання може відбутися в Бундестазі поточного року.

«Ми знову написали листа кожному члену Петиційного комітету щодо визнання Голодомору Геноцидом українського народу. Його підписали 137 українців і німців, які також підтримали нашу ініціативу», – повідомила одна з ініціаторів акції. Членкиня організації Ukraine Forum(Німеччина) Любов Покотило.

Лист надіслано усім 28 членам Петиційного комітету німецького парламенту, а також чотирьом урядовцям, які залучені до цього питання. У послання вкладено брошуру Українського Інституту національної пам’яті, яка німецькою мовою розповідає про Голодомор.

Як повідомлялося, рік тому петиція про визнання Голодомору 1932-1933 років актом Геноциду українського народу, ініційована Наталією Райфенстайн-Ткачук, набрала на сайті Бундестагу понад 56 тисячі підписів (при необхідних 50 тис.). Комітет із петицій німецького парламенту розглянув її публічно 21 жовтня 2019. При цьому проти визнання фактично виступає МЗС ФРН, а також Ліва партія та Альтернативна, які є підтримують політику РФ .

Комітет має ухвалити, чи виносити питання на розгляд до Німецького Бундестагу. З метою глибшого ознайомлення з тематикою на початок травня було заплановано триденний візит голови Петиційного комітету Бундестагу Маріана Вендта до України, однак через пандемію поїздку скасували. Посольство України сподівається, що вона відбудеться восени.

Шанси визнання Німеччиною Голодомору геноцидом зараз не дуже великі, оскільки ця тема залишається у ФРН маловідомою.

Але патріотично налаштовані українці Німеччини докладають всіх зусиль, щоб у цій країні таке визнання відбулося на державному рівні. Чому це дуже важливо? Про це наша розмова із ініціаторкою руху пані Любою Покотило.

 

  • Пані Любо, розкажіть, як Ви, опинившись у Німеччині, усвідомили себе українкою?
  • Вперше приїхала у цю країну у 1996 році. Це була приватна поїздка. Познайомилася з німецькими педагогами. Почали спілкуватися про системи освіти. Я закінчила Тернопільський педагогічний інститут, за фахом –  вчитель біології і хімії, тепер це університет ім. Я.Галана. Зрозуміла, що наші обидві системи відрізняються принципово. На цьому грунті вирішили зробити спільний проект «Порівняння шкільної системи німецької(берлінської) і української».  Німеччина – федеративна країна і в кожній землі системи освіти дещо відрізняються. Проект тривав один рік.  Його реалізацію вдалося зробити при допомозі підтримки Фонд Сороса, Гетте Інститут, Банки.  Це були величезні кошти на той час. Коли я привезла групу директорів, завучів зі шкіл Сокальського району, то в Німеччині був великий резонанс. Нас запросили до мера району Нейкельн, в Берліні, прибула преса, щоб брати інтерв’ю.  Цей проект приніс хороший результат: дві школи Берлінська і Сокальська школа з викладанням англійської та німецької мов розпочали співпрацю і до сьогодні щорічно відвідують одні одних. Українкою я була завжди, але не завжди свідомою. Ми вдома завжди спілкувалися українською, хоч в інституті мала утиск мови за своє прагнення говорити рідною мовою. Доцент п. Царьова не сприймала екзамен українською і занижувала оцінки. Дуже прикро знати, що її син був в команді Януковича і під час Майдану 2014 року покинув очевидно Україну. Такі люди прибули до нас з неповагою до нашої мови, культури і нації і не змінили своє ставлення до сьогодні. А ми, українці, не здатні оцінити Хто є Хто. Поняття ввічливості замінюється на покірність. Ми дозволяємо їм принижувати, зневажати і «ґвалтувати» нас чужою мовою – російською. Такий випадок не мав би місце тут у Німеччині. Жоден німець не дозволяє силоміцне нав’язування чужої мови. Я розумію це так: нам так довго «ґвалтували» мозки про українську мову як мову сільську і не перспективну, що прийняли. Ми настільки звикли до того, що повірили «гвалтівникові», а деякі почали переходити на спілкування російською, бо українською, мовляв, спілкувалися лише в селах, а значить не інтелігентні люди.
  • Це привело до того, що частина людей пристосувалась до «нових правил», інша – лиш в близькому колі розмовляла рідною мовою. Та й, мовляв, зручно, не треба ні з ким конфліктувати, доказувати… А насправді – це велика біда нашого українського народу. З втратою мови, втрачається і внутрішній стержень людини. І людина втрачає своє Я, свою впевненість в собі і силу роду, який її підтримує.

 

За нашу мову, віру і незалежність багато людей у нас пішли воювати в УПА і загинули за нашу незалежну Україну в боротьбі з найлютішим ворогом України – Московією. Мій дідусь Андрій Покотило теж воював і був засудженим на 10 років каторги в Магадані, де і загинув. Родину признали ворогом і конфіскували усе майно.

Лиш після смерті Сталіна вдалося отримати нашу хату в користування. Такі трагедіі були не в одній родині на Західній Україні. І лише тому, що люди, живучи століттями на своїй землі, розмовляли рідною мовою, жили своїми традиціями, вірою і не хотіли прийняти насильної окупації більшовиків.

Усвідомлення себе Українкою чітко приходить тоді, коли ти живеш в чужому краю і бачиш, як інші народності відносяться до своєї культури, історії, мови, традицій та ідентичності. Цей досвід спонукав мене задуматися: Хто Я і чому у мене не має такої великої любові і шани до моєї ідентичності. Я зрозуміла, що відсутність знання історії України, правди про мою країну, її велику і багату історію та мій народ. Лише в зрілому віці, в часи вільної України я взнала про трагедію моєї родини і почала цікавитися історією України. Сьогодні я розумію, чому раніше в родині боялися розповідати родинну історію. І казали: «стіни мають вуха», це мовляв небезпечно.

У 1998 році я переїхала жити у Німеччину, в Берлін. Зразу ж вирішила займатися питаннями відношень Німеччини з Україною. 

Відвідувала різні тематичні заходи що стосувалися питань України. Знайомилася з багатьма німецькими політиками, які запитували про Україну, її історію. Бачила, що люди, не знаючи української мови та ніколи не відвідували України (західні німці), більше знали історію України, ніж я. Це було дуже соромно, що я у совєтській школі вчила фальшиву історію. З того часу я почала щоденно вивчати історію України авторів І.Крипякевича, А.Чайковського, В.Шевченка, та інші.

 

Мене запрошували до роботи в парламентську групу з парламентаріями України. Представлятися як Українка було важливо, але і відповідально. Багато цікавилися оцінкою сучасного розвитку України, питання мови, традицій, оцінку постаті Степана Бандери та інші. Я старалась розвіяти міф про «поділену Україну», про споконвічну двомовність України та її спорідненість з російською мовою. Але треба було мати знання і переконливі факти. Тому щоденно читала і вивчала нашу історію.

Мені доводилось спілкуватися з багатьма людьми різних національностей. Мене дуже вразило, що кожна нація надзвичайно щиро любить свою мову, історію, культуру, традиції, національний одяг. Кожен розказував з якою красивою країни він є і як так все гарно.

 

Мені не давало спокою, чому в нас, українців, цього не має. І я зрозуміла, що нам систематично викорінювали цю повагу і гордість за свою країну з наших голів, з душ і з суспільства. Ця трагедія спостерігалася і в родинних колах. В цілях самозахисту, самозбереження та спроби пристосуватися щоб вижити, люди навіть свідомо забували свою історію. На жаль ніхто вже не вірив, що коли небудь це кріпацтво – більшовизм в Україні буде знищено.

Я нікого не засуджую, але мене це болить, бо багато втрачено. Але для мене це великий урок – ніколи, ні за яких обставин не зрікатися своєї спадщини, від покоління до покоління обов’язково передавати історію нашого сімейного роду, історію України, традиції, мову, пісню, любов до України. Я безмежно вдячна тому оточенню німців, які особистою повагою до своєї нації, знанням своєї історії і опрацюванням помилок своєї історії, мені подали урок, і я навчилась бути СВІДОМОЮ УКРАЇНКОЮ. Наголошую – свідомою українкою. В Німеччині кожне покоління вивчає факти другої світової війни і опрацьовують свої помилки.

 

  • Як сучасна визвольна війна на Донбасі відбилася на Вас, на Вашій родині, ваших друзях?
  • Війна з 2014 року поділила моє життя на «до» і «після». Це був найбільший шок для мене, який тривав близько року – з початку подій на майдані до кінця 2014 р. День починався лише з українських новин в Ютюбі. У нас немає телевізора. Дуже багато було розмов з клієнтами, друзями, знайомими. Особливо в 2014 році було не мало «друзів», які сприймали події, як «наведення порядку Путіним», ставали чужинцями і ворогами. Після таких слів я припиняла усяких стосунків. Це були переважно люди, приїхали з РФ чи й навіть з України. Так, з України, а це боліло дуже.

Я перестала спілкуватися російською мовою, з російськомовними клієнтами і будь з ким, з ким раніше розмовляла, бо так було зручно. Зручно – це підступна шкода для людини і веде до відсутності думати і творити. Людина швидко перетворюється на сприймання світу лише поверхнево і має тільки споживацькі потреби, які до інформації так і в побуті. Тому не треба прагнути до зручності. З моїм новим оточенням я розмовляю лише українською, німецькою або англійською.  З моїми дітьми я спілкуюся лише українською. 

У мене є багато німецький друзів, які стежать за подіями в Україні, запитують, просять оцінити зміни та підтримують нас. В Берліні є багато інших, які через велику кількість заангажованих медійних видань та журналістів, висвітлюють події РФ, питання Криму, російсько-української війни без критики, слово «війна» підмінюється на «конфлікт на Донбасі», слово «Анексія Криму» не вживається. Риторика дуже змінюється і політика РФ не піддається критиці. За офіційними даними Фонду Немцова понад 40 % людей з східної Європи слухають новинами в РФ (Россія сегодня, РТ, Російская газета, Спутнік ітд), на утримання яких РФ щорічно витрачає понад 340 млн. Евро в рік. Ці новини теж подають німецькою мовою.

Це велика трагедія. Проте Німеччина і надалі впевнена, що РФ є партнером. Останнім часом Україну в німецькому медійному просторі не згадують. Лише скандальні новини про імпічмент п. Трампу через розмову з п. Зеленського чи продаж захисних медичних масок на 1.2 млн. доларів в Німеччину. А ще гучні повідомлення: п. Сенцов відмовився прийти на отримання премії в кафе «Москва»,  посол України відмовився прийти на зустріч вшанування 8.Травня, чи посол України дав різку відповідь екс -канцлеру Шрьодеру щодо образи.

Останні повідомлення дійсно дуже надихають і корисні для Українців для піднесення нашого духу, розуміння того, що у нас є Українці, які вміють чітко дати відсіч і відстояти наші національні інтереси. Я дуже вдячна п. Сенцову за його вчинок і особисто подякувала п. Послу за такі сміливі відповіді і реакції. 

 

Я розгорнула «цілу кампанію» з моїми клієнтами. Я працюю в нерухомості. Мої клієнти добре знають про Крим і російсько-українську війну на Донбасі.  З 2014 р. я відмовилася від співпраці з усіма клієнтами з РФ, хоч це коштувало до 40 % втрати заробітків. Це та ціна, яку європейці і я теж заплатили, і ще частково платимо, за соціально-ліберальну політику. Це веде до стирання границь між добром і злом, між поняттями ворог і друг.  Українці платять ще вищу ціну. Така форма пом’якшення контролю і відсутність чіткої політики веде до «какая разніца». В Україні це привело до втрати свідомо розуміння національної приналежності. 

Втрата мови чи небажання говорити рідною мовою, тут не зрозуміють цього! «Усі успішні нації розмовляють рідною мовою, лише колонії розмовляють мовою колонізаторів». Не має жодної німки, не залежно, в якій країні вона проживає, яка до свого немовляти розмовляла б мовою чужинця, а ще гірше мовою ворога. Українці мусять мінятися і переусвідомити себе.

Сьогодні є тому, що було Минуле. Доки ми не будемо знати, поважати Минуле і не усвідомимо помилки нашого минулого, до того часу у нас не може наступити Сьогодні. А Майбутнє прийде лише тоді, коли у нас буде свідоме Сьогодні.

 

  • Як вдалося у Німеччині зорганізувати українську спільноту на підтримку України? Яку саме роботу ця спільнота веде?
  • Війна змінила не лише мене, але усіх, хто тут є з України, і поділила на «за» і «проти». Дуже легко і швидко в розмові визначаєш Хто є Хто, а Хто «і вашим, і нашим», тобто зрадник. Лише активна діяльність і наші спільні українські біди почали нас, свідомих і вірних Україні українців, гуртувати і об’єднувати. Звідусіль появлялися люди, що мали таку ж громадянську позицію, як і я. Ми ділилися досвідом і обговорювали, що саме ми можемо тут робити і як допомогти Україні. Ми збирали кошти на Майдан, а потім на війну і передавали. Наше спільне завдання – визнання Голодомору в Німеччині – об’єднало нас дуже. Кожен вносив свою частину роботи в наше спільну справу.
  • Нам повезло з послом України в Німеччині паном Мельником. яким ми пишаємося, бо це вперше, що він має таку відкриту і чітку позицію та офіційно висловлює. Раніше такого не було. В питанні Голодомору ми маємо велику підтримку від українців у Німеччині. Неодноразово я звертаюсь до петиційної комісії, яка розглядає це питання. Нещодавно ми зібрали 137 підписників листа, що стосується процесу визнання Голодомору в Німеччині Геноцидом українського народу. Це складний і довгий процес. Але ми не відступимо і продовжуємо нашу роботу. Підключаємо істориків як Доктора історичних наук п. Дмитра Злепка, народжений в Німеччині, й інших науковців. Тут є українці, які працюють у свій вільний час для Україні. Україна у нас Одна! Ми постійно обмінюємося інформацією з друзями в Україні, з якими підтримуємо зв’язки. Це ми робимо через соцмережі, вайбер і вотсапп групи.  Ми гуртуємось навколо нашої хворої Неньки-України. Вона дуже в тяжкому стані зараз. Нам зі сторони добре видно, і це болить ще більше. Бо ворог не лише ззовні, але і в середині. Мені дуже хотілося, щоб українці в Україні теж приймали наш досвід. Якщо дивишся на проблему зі сторони, то є кращі перспективи оцінити її і зрозуміти всі ризики і можливості. Коли ж ти в системі, то дуже важко зорієнтуватися, бо величезний вплив через медіа і оточення, та й надзвичайно багато фейк-новин.

Наша громада має наступні цілі: підтримка і розвиток демократії в Україні; інтеграція українців в Німеччині (допомога, робота, підтримування з контактами, тощо); підтримка культури, мови, історії серед українців в Німеччині, культивування Українства, нашої пісні, наших національних страв, наших національних атрибутів та вишиванок в Німеччині; робота з молодим поколінням; інформування німців та населення Німеччини про нашу культуру, традиції, історію, підтримка її тут за кордоном; формування спільноти (зв’язки) для співпраці української не лише в Німеччині але й в світі; і, безпосередньо, визнання Голодомору геноцидом української нації та інформування якомога більше людей про цю трагедію нашої нації. Наша офіційна  сторінка в Інтернеті це в роботі.

 

  • Чому для Вас і ваших друзів так важливо, щоб у Німеччині офіційно визнали Голодомор і публічно  засудили його організаторів?
  • Голодомор це трагедія не лише української нації, але й світова та і Європи, зокрема. В той час, коли ми, українці, помирали з голоду, Сталін продавав пшеницю, продовольчі товари за кордон. Є достатньо багато архівних матеріалів – доказів, що про цю трагедію писали в газетах Європі. На жаль, це не було сприйнято тоді належним чином, радше – проігноровано. А ще в Європі велася політика «замирення» з таким неоднозначним і жорстоким диктатором як Сталін. Така політика дала змогу безсоромно і нахабно розправлятися з українських народом. Але давайте будемо щирі і пригадаємо:1919 р.- українці втомилися від війни і не хотіли більше воювати. Сімон Петлюра, який був впевнений і рішучий вистояти нашу Незалежність, був ганебно принижений і політика «ми втомилися від війни», перемогла. Окрім того українці ще прийняли більшовицьку, чужу, не українську владу, яка обіцяла індустріалізацію і нові робочі місця. Жодна чужа влада не може бути доброю для України, тому принесла колективізацію, Сибір, заслання, ГУЛаг і Голодомор. Це був роковий вибір українців. Історія не терпить помилок і повертає як бумеранг з новими випробуваннями.

Лікарі запевняють, що найстрашніша смерть – це смерть з голоду. Якщо ми будемо послідовні і не залишимо цю тему на призволяще, бо втомилися чути «ні», то маємо шанс на визнання цієї трагедії в світі. На сьогоднішній день лише 27 країн визнали Голодомор Геноцидом українського народу. На жаль, ми спостерігаємо, що українці можуть «втомитися» –  як приклад 2019 р. – втомилися від війни. Тому нам треба ніколи не забувати це і продовжувати нашу послідовну боротьбу.  Ми не маємо права втомитися чи опустити руки. Петицію на визнання Голодомору в Німеччині ми подаємо уже вдруге!  Тому ми будемо боротися і будемо передавати нашу боротьбу нашим дітям. Таке забути ми не маємо права.

Ми, українці, мусимо навчитися об’єднуватися навколо нашої України і не забувати, що Це Наше і ми не маємо права забути. Заради майбутнього України, наших дітей і в пам’ять загиблих від голодної смерті українців на такій родючій землі, яка в той час годувала Європу, не можна забути.

 

  • Яку допомогу Ваша організація надає Україні, українському війську нині? З ким саме в Україні Ви співпрацюєте?
  • Допомогу Україні ми надавали систематично. Ми не маємо в Україні визначених партнерів. Ми підключаємося до кожної акції, які є в Україні, де йде мова про суверенітет, мову, цілісність України. Це грошова допомога.
  •  
  • Які плани у Вашої організації?
  • Ми маємо великі плани. Це стосується і звернення до Президента України з питань протидії переслідуванням патріотів, добровольців, опозиції. Цю роботу ми мусимо продовжити, оскільки спостерігаємо, що ситуація з демократією в Україні погіршується. І ми проти спроб побудови в Україні тоталітарного режиму. Іще передбачаємо регулярні заходи щодо визнання Голодомору. Це такі гарячі питання. Є багато інших ініціатив, які ми розглядаємо спільно з іншими громадськими організаціями в Німеччині, в Україні і співпрацюємо. Охоче будемо співпрацювати з Вами і вдячні Вам за таку можливість донести нашу роботу до Вашого читача. Я дуже дякую що ВИ Є і ви робите таку важливу роботу!
  • Важливо усвідомлювати, що Щось корисне зроблено для України. Це дає силу, віру і надію. Є багато Українців які готові працювати задля України, Правди, Свободи, Честі і Гідності! СЛАВА УКРАЇНІ!

 

Розмову вела Наталя Зворигіна, «Запорізька правда»