Справа життя і честі Галини Гончаренко

Справа життя і честі Галини Гончаренко

«Соціум утомився від війни. І це помітно. Але ми не маємо права забути  високу жертовність  тих, хто віддав за нашу незалежність своє життя. Вони наші  рідні люди»

 Галина Гончаренко,

волонтерка,  керівниця проекту «Солдатський привал» у Запоріжжі,

мати загиблого Героя Михайла Гончаренка

 

Наталя Зворигіна, «Запорізька правда»

Цілком поділяючи цю позицію відомої запорізької волонтерки Галини Гончаренко, беруся вкотре розповісти про її невтомність і заповзятість у виконанні  свідомо обраної місії – СЛУЖІННЯ нашим захисникам, які для нас «тримають небо» на Сході. На мій погляд, сьогодні це вкрай необхідно.

«Важливим є те, що ми з вами, друзі, допомагаємо нашим захисникам тримати фронт. Посильно (і навіть – понад те!), але постійно і відчутно! А крім матеріально помітної  допомоги, ми привозимо бійцям відчуття неподільної єдності і братерства. Старі друзі, нові знайомства, очі, обличчя, що світяться усмішками, розповіді та спогади … Ці люди прийшли захищати Україну і нас з вами, вони знають свою справу і воюють пліч-о-пліч. А ми підставляємо своє плече з тилу, і наша дружба давно випробувана війною, втратами, надбаннями, болем і радощами, а головне, спільною волею до Перемоги. На нашій землі ворог, який прийшов вбивати українців і брехати всьому світу. Кожен день – убиті і поранені. Ніхто з нас не поведеться на подану «народним масам з незрілими умами» і короткою пам’яттю нісенітницю про «позаглядывать в глаза, где мир любой ценой»! …поки ТАМ «не перестали стріляти», ми продовжуємо збирати, їздити і допомагати – так виглядає моя і ваша участь у війні, ставлення до життя і уявлення і про Громадянський Обов’язок, Честь і Справедливість…»,  – написала (https://www.facebook.com/people/Galina-Goncharenko/100004906455779) в одному  зі своїх постів на сторінці у соцмережі пані Галина після чергового «турне»  на передову.

Важливою є не тільки допомога, яку волонтерка надає бійцям на фронті. Сама її діяльність є наочним прикладом для  всіх нас – прикладом того, як пори всі складнощі поточного моменту знайти СВОЄ місце у лавах захисників кращого майбутнього для свого народу. Тож, зберігаючи наш бойовий порядок, тримаймо рівняння на пані Галину!

 

Довідка. «Солдатський привал» – хостел для бійців АТО, розташований за адресою проспект Соборний, 6к, Запоріжжя, відкритий 6 листопада 2015 року.

Заклад повністю виправдовує назву, адже створений для відпочинку учасників ООС і ветеранів АТО, мобілізованих осіб, призовників, які транзитом проїжджають через Запоріжжя, військовослужбовців і співробітників правоохоронних органів, які перебувають у відрядженні в Запоріжжі, а також родичів учасників АТО, які лікуються в місцевому військовому госпіталі і цивільних клініках. У центрі цілодобово чергують волонтери-адміністратори і працює військовий психолог. Відмінність волонтерського центру від інших полягає в тому, що кімнати відпочинку розташовуються не у вокзалі, а в окремій будівлі поряд. «Солдатський привал» розрахований на двадцять місць, тут є душові кабіни, пральня, доступ до Інтернету, а також смачна домашня їжа, яка збирає всіх за одним столом

  • Пані Галино, проєкт «Солдатський привал» – що він для Вас: підприємство, робота, хобі, дім, родина?
  • Це – не підприємство. І не місце роботи… Це – мій внесок в нашу спільну справу. Це – моє розуміння того, що потрібно і можливо робити, коли йде війна. До речі, не лише моє. Під нашими прапорами зібралися  люди, які так само думають  і роблять, що їм по силах і навіть більше. Вони не можуть взяти до рук зброю і піти воювати. Але вони прагнуть нашої Перемоги і докладають для цього всіх зусиль. За освітою я педіатр – дитячий лікар. Тепер за фахом не працюю, бо мусила цілком зануритися у волонтерську роботу. Втім, професійні знання і навички  стають у нагоді і тут, у  «привалі», і там –на фронті. Як бачите, цей проєкт вимагає повної віддачі.
  • Якщо говорити про результати його діяльності на сьогодні –які вони?
  • Підсумки з висновками? Цікаво, що коли ми його тільки замислювали, гадалося: обмежимося самим пунктом підтримки для бійців на їх шляху з фронту додому і у зворотному напрямку. Принаймні, на той момент такі пункти вже відкрили на залізничних вокзалах у всіх прифронтових регіонах. Ми щодня приймаємо у хостелі  військовослужбовців… і навіть тепер, коли карантин, у таких наших послугах є потреба. У нас побували тисячі  українських воїнів. Інформацію про наш «привал» вони передають один одному.  І про нас вже знають  повсюди на фронті. Знають, що цілодобово знайдуть тут не тільки притулок, але й теплий прийом. Але за роки свого існування наш «привал»  розрісся – став масштабнішим, ширшим, вагомішим. Нині це – справжній епіцентр волонтерської допомоги «Запоріжжя – фронту». Така собі волонтерська тусовка, яка об’єднала не лише суто запорізьких друзів, але й волонтерів з усієї України. Коли, скажімо, «західняки» везуть свою допомогу на Схід, вони завжди можуть у нас зупинитися, перепочити, підремонтуватися, якщо потрібно. Ми їх довантажимо тим, що самі зібрали для бійців. Буває, що з різних куточків України до нас стікаються потічки допомоги. І вже ми самі вивозимо все це на передову. Окремо варто сказати і про нашу міжнародну співпрацю.  Вже маємо своїх «резидентів»  в Ізраїлі, Німеччині,  Швейцарії, Італії, Іспанії, Франції, Сполучених Штатах, Канаді  і навіть у далекій Австралії. З австралійцями була ціла історія. Австралійський режисер українського походження Стефан Бургін зняв документальний фільм «Матері війни» (одна з новел стрічки присвячена  саме пані Галині, яка втратила на цій війні свого сина Михайла – авт.). Його показали в діаспорі. І дві пані з Австралії – Люба і Стефа – прилетіли до нас у Запоріжжя і цілий місяць працювали у «привалі» волонтерами. Для них це було вкрай важливо – вони  прагнули зробити свій внесок у нашу справу. З того часу підтримуємо зв’язок. Допомогу надають і наші діаспори в світі, і просто різні люди через особисті контакти.
  • Коли з’явилася ідея створення «привалу», часи були нелегкі. Як вдалося вирішити проблеми – організаційні, фінансові, матеріально-технічні, людські? Щоб реалізувати таку задумку, як «Солдатський привал», потрібна команда. Хто ці люди, які щоденно наполегливо, системно і неухильно виконують свою копітку волонтерську роботу?
  • На диво, якихось відчутно суттєвих проблем тоді, наскільки я пам’ятаю, і не виникло. Наш проєкт став прикладом об’єднання і єдності громади і місцевої влади. Пропозиція створити привал прозвучала на засіданні волонтерської громадської ради при облдержадміністрації. На той час її очолював Григорій Самардак. Питання з виділенням приміщення вирішили на «найвищому рівні» – в ЗОДА домовилися з «Укрзалізницею», нам віддали територію лінійного відділення міліції, яке на той момент вже розформували. Волонтери виконали проект реконструкції під хостел. Зробили водовідведення і водопостачання. Оперативно провели ремонтні роботи. Колектив сформувався сам по собі – підтяглися небайдужі люди. Всі працювали не за зарплату. Серед нас різні люди – і пенсіонери, і ті, хто має постійне місце роботи, а до нас приходить у свій вільний час. Ми різні за віком, за фахом, за соціальним статусом.  Але всі ці довгі роки війни ми разом. Нас єднає жага Перемоги.
  • «Солдатський привал» народився на тлі Вашої особистої трагедії – Ваш син Михайло загинув на війні… розкажіть про сина, як ростили його, про що мріяли, чи готові були до того, що він піде на війну?

 

Досьє ЗП. Миха́йло Андрі́йович Гончаре́нко (19.02.1991–23.07.2014) — старший солдат Збройних сил Україниучасник російсько-української війни, народився 19 лютого 1991 року в м. Запоріжжі. Призваний на військову службу Комунарським РВК м. Запо­ріжжя в квітні 2014 року, у кінці травня з 93-ю окремою механізо­ваною бригадою відправився до зони АТО.

23 липня біля села Лозове, неподалік Артемівська, із засідки терористи обстріляли колону української військової техніки. Куля, що пробила бронежилет Михайла, стала смертельною.

Поховали Михайла Гончаренка 25 липня 2014 року в м. Запоріжжі. Указом Президента України № 873/2014 від 14.11.2014 року, за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного сувере­нітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі М. А. Гончаренко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).Нагороду героя вручили матері – Галині Гончаренко.

На будинку, де народився герой, відкрили меморіальну дошку. Меморіальну дошку на честь героя встановлено і на КПУ, де він закінчив юридичний інститут ім. Сташиса.  Іменем Михайла Гончаренка названо вулицю у м. Запоріжжя ( колишня вул.Панфіловців)

9 листопада 2016 року старший солдат М. А. Гончаренко наго­роджений орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» III ступеня (посмертно). Також його нагороджено  орденом «За оборону країни»( посмертно).

 

 

  • Мій синочок Мишко з дитинства не боявся постояти за себе. Я його навчала: якщо потрібно, бийся. У нього було завищене почуття справедливості. І він кидався на захист того, хто цього потребував, навіть якщо завчасно бачив, що сили нерівні. Просто інакше він не міг. А коли розпочалася війна, не зміг відсидітися вдома. У нього була потреба захищати, допомагати. У душі він був лицарем і воїном. Він таким виріс. Я не сиділа над ним і не надиктовувала йому програму життя. У березні, коли кинули клич, – піднімали добровольців на захист України, я пішла до військкомату і записалася у Нацгвардію. Я ж медик, і мої професійні знання стали у нагоді.  Він про це дізнався і собі пішов до військкомату. Мене просто поставив перед фактом. І це було нормально. Але тоді ми ще не уявляли, що це – ВІЙНА. Потім мене питали, чому, мовляв, я не відкупила дитину…Що тут відповісти? Не могла я  все життя прожити одним чином, а потім вчинити  по-іншому. Він потрапив до 93-ої бригади. Взяли його до загону швидкого реагування, на який покладався також і розвідувально-диверсійний функціонал. Тоді 93-я увійшла на бойові в сектор «М» – у донецькому напрямку. Вже потім його командир мені сказав: нам би зо 200 таких хлопців, як Ваш, ми  вже давно Донецьк відбили б. І загинув він, не ховаючись за спинами побратимів. Коли їхній загін потрапив у засідку, синок отримав смертельне поранення, бронежилет Мишка не витримав прямого влучання, бо він  викликав вогонь на себе, чим  і затримав ворога, надавши хлопцям можливість врятуватися. Синочок завжди у мене в серці. І все, що зараз  роблю, вивіряю, щоб не соромно перед пам’яттю сина було.
  • Волонтерство, в цілому, не однорідне середовище. Час від часу ми стаємо свідками внутрішніх конфліктів, які вириваються назовні. На Вашу думку, чому так відбувається? Якої позиції Ви дотримуєтеся за таких обставин?
  • Участь не беремо. І самі не стаємо джерелом конфліктів. Приводів не подаємо. А навпаки – намагаємося народ мирити. Моя позиція у цьому питанні: такого у волонтерському середовищі не має бути. Людина може відчувати  втому, біль, смуток. А від того – злість, образу. Але за все це можна перепросити і пробачити. Я за те, щоб ми підтримували одне одного, щоб пробачали собі і своїм друзям певні слабкості. Адже прагнемо єдиної спільної мети – нашої Перемоги.
  • Чим сьогодні живе «Солдатський привал» і пані Галина Гончаренко?
  • Зустрічаємо захисників. Вдень їх тут немає. Адже всі у справах розходяться. Збираються надвечір. Ми їх тут розраджуємо, смачненько пригощаємо, спілкуємось на різні теми. Вважаємо важливим допомогти їм соціалізуватися. Бо їх воєнне життя дуже відрізняється від нашого – мирного. А ще працюємо на допомогу фронту. Попри все, що вже було зроблено для української армії, наші захисники все ж потребують нашої допомоги. Вони телефонують і інформують нас про свої потреби: десь потрібні запчастини для військової техніки, маскувальні сітки,  десь – оптика, десь – аптека, будівельні матеріали, господарчий інструмент – бензопили, електрогвинтокрути, тощо, а  десь –  елементарні речі для побуту – пральна машинка, мікрохвильовка. А десь – просто питної води немає, а зараз же спека. Тому треба провести безліч зустрічей,  перемовин, щоб зібрати все необхідне, а потім організувати доставку на передову. А потім за всі використані матеріали і кошти треба звітувати. Наш головний ресурс – це довіра.
  • Яку заповітну мрію плекаєте?
  • Чесно кажучи, я вже довгенько про мрії навіть не задумувалась. Просто не маю часу.  А от зараз спитали – і я подумала: насправді, це дуже важливо – мати мрію. Про що можу мріяти саме я? Можливо, це – банально, але мрію, щоб мої рідні люди були здорові і щасливі. І щоб війна закінчилася нашою Перемогою.

 

Фото з архіву Галини Гончаренко

 

 

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews

.