Дмитро Бабчук: “Акторська діяльність – це моє неймовірне щастя”

Дмитро Бабчук: "Акторська діяльність – це моє неймовірне щастя"

У Запорізькому національному університет за ініціативи відділу доуніверситетської підготовки, профорієнтації та працевлаштування триває втілення в життя проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». До його реалізації активно долучаються представники різних факультетів вишу. Черговий матеріал цієї рубрики присвячений розповіді про студентські роки, досвід професійного становлення й успіху випускника факультету соціальної педагогіки та психології, а нині директора навчального театру ЗНУ Дмитра Бабчука.

У 2019 році він отримав магістерський диплом зі спеціальності «Сценічне мистецтво» (кваліфікація «Актор театру і кіно, викладач мистецьких дисциплін»), а нещодавно став викладати у рідному університеті предмет «Ритміка».

 – Почнемо із самого початку Вашого шляху до професії, Дмитре. Отже, про що Ви мріяли в дитинстві?

– Уже в дитинстві я мріяв про те, аби пов’язати своє життя із творчістю. До тринадцяти років не зовсім уявляв, ким саме можу стати. Однак несподівано потрапив до Балабинської театральної студії й там усвідомив, що сценічне мистецтво припало мені до серця. Я навчився співати, разом із колективом ми створювали театральні сценки, часто виступали перед публікою, і це мене захоплювало.

 – Чому вирішили вступати в ЗНУ?

 – Чесно кажучи, не думав, що навчатимуся в університеті, бо взагалі не мав уяви, куди б хотів потрапити. В останню мить подав заявку на ЗНО. А тут дізнався і про те, що існує факультет соціальної педагогіки та психології в Запорізькому національному університеті, там є кафедра акторської майстерності, де й готують майбутніх діячів сцени. Для вступу потрібно було пройти творчий конкурс: підготувати пісню, монолог, байку, етюд, танець і вірш. Попри те, що мені довелося самостійно розробляти програму виступу, я достойно склав іспит. Згодом побачив, що я – п’ятнадцятий у списку вступників, і тоді вже зрозумів, що мені все вдалося!

– Чим для Вас пам’ятні роки навчання в університеті?

 – Це можна порівняти з тим процесом, коли народжується маленька дитина, потім розвивається й починає бачити цей світ по-новому. Я потрапив на курс до Тетяни Дмитрівни Петрик та Олександра Петровича Короля. Без перебільшення, вони – неймовірні люди, які навчили нас по-іншому, творчо сприймати світ. На першому курсі в нас була постановка етюдів: безпредметна дія, тварини, цирк. Так склалося, що на іспит я вийшов з етюдами «Тюлень» та «Праска». Це були мої перші спроби з акторської майстерності. У тебе немає слів, а тільки тіло. Тіло актора – це інструмент, яким він повинен вміло володіти. А більш за все мені запам’яталася новорічна казка, яку створювали на третьому курсі. У мене тоді була роль батька, а ще тоді на початку вистави – я мав зображати клоуна. Це був мій перший виступ – перед маленьким глядачем. Усім відомо, дітей неможливо обдурити, отже, ти мусиш зіграти так, аби вони тобі повірили. Насамкінець п’єси ми з однокурсниками вирішили змінити пісню «Мері Поппінс», і вона зазвучала по-новому. І знаєте, тоді діти нам аплодували стоячи й залишали зал у піднесеному настрої – це було неймовірно, народжувало в нас ейфорійні відчуття! Саме тоді я усвідомив, що недарма живу на цьому світі. Через деякий час ми відвідали Угорщину із соціальним проєктом – виставою «Лелека». Разом зі своїм учителем вокалу я брав також участь у міжнародних та всеукраїнських конкурсах. У 2016 році отримав звання «Артист року ЗНУ». Наразі впевнений, що акторська діяльність – це моє неймовірне щастя, яке не завжди можливо отримати в іншій професії. Актор – це людина, яка завжди може переміщуватися в часі й просторі, постійно змінює образи і при цьому переживає усі події театрального життя по-справжньому. Врешті-решт, зачарований погляд глядача завжди надихає на нові здобутки.

– Із 2017 року Ви почали працювали художнім керівником у Балабинському будинку культури. Що надав цей досвід для Вашого професійного зростання?

– Будинок культури – територія, де пересічні глядачі отримують часточку щастя. Щоб подарувати людям радість, я писав сценарії на різні свята, організовував благодійні концерти за участю акторів та студентів ЗНУ. Адже ми співпрацювали із різними благодійними та громадськими організаціями, брали участь у різноманітних заходах. Наприклад, у «Сорочинському ярмарку» посіли перше місце серед фольклорних ансамблів. Нашому будинку культури немає аналогів в Україні, а ще – він спеціалізується на спорті.

 – Але це не все, чим Ви займаєтеся. Звідки у Вас береться час і сили на виконання всіх своїх обов’язків?

 – Якось улітку мені зателефонували й запросили на роботу. Через три дні знову дзвінок, у якому запропонували працювати вчителем музики в Балабинській НВК «Престиж». На обидві пропозиції я дав позитивну відповідь. Через кілька тижнів ще й Запорізька обласна філармонія ім. М. Глінки запросила у спектакль «Легенда про отамана». Я теж погодився і зрозумів, що маю чимало роботи на вересень. Крім того, я ще навчався останні півроку в магістратурі. Постало питання: навіщо мені такий насичений графік? Однак якось, переглянувши фільм «Завжди кажи “так”», усвідомив, що можу впоратися з усіма проблемами. Так і сталося! Робота стала для мене суцільним задоволенням.

– Згодом Ви стали керівником художнього навчального театру. На Вашу думку, у чому полягає особливість роботи зі студентами?

– Гадаю, передусім треба мати відповідальність перед самим собою. Викладач – це та людина, до якої завжди дослухаються. Ти даєш знання, які студент потім повинен застосовувати на практиці. Коли бачиш, що в нього все виходить, все вдається, це не може не тішити. Викладач повинен радіти здобуткам своїх студентів більше за власні.

 – Чи не шкодуєте, що обрали акторський шлях?

– Жодного разу не пошкодував. Акторська професія – це сенс усього мого життя. У жодній іншій галузі себе не бачу. Наприклад, перебуваючи на карантині, я встиг записати власну пісню під назвою «Анастасія». Одна з радіостанцій вже бере цю композицію в ротацію. Вже незабаром слухачі зможуть почути мій перший хіт. – Щоб Ви побажали молодим акторам, які зараз є студентами СПП? – Головне – не втрачати ентузіазму, думати позитивно й вірити в краще майбутнє. Ще хочу їм побажати, аби заняття приносили лише радість, а викладачі стали найближчими друзями та союзниками. Пам’ятайте також, що студентство – це чудова пора вашого життя, яка залишиться із вами назавжди!

 

 Олексій Корицький