Сьогодні день народження Маестро.В’ячеслав Редя: «Жодного дня без оркестру!»

Сьогодні день народження Маестро.В’ячеслав Редя: «Жодного дня без оркестру!»

Перший досвід за диригентським пультом нині народного артиста України, а на той момент – студента Маріупольського музичного училища  В’ячеслава Реді викладачі оцінили на «трійку».

 

ДосьєЗП

В’ячеслав Редя ( народився 20 жовтня 1955Макіївка) — український диригент, народний артист України (1997), кавалер ордена «3а заслуги» ІІ та III ступеня і ордена Преподобного Нестора-літописця УПЦ, лауреат міжнародного академічного рейтингу популярності та якості «Золота фортуна». Член-кореспондент Петровської академії наук і мистецтв (м. Санкт-Петербург, Росія). Почесний громадянин міста Запоріжжя.

Народився у Макіївці. Закінчив Маріупольське державне музичне училище, згодом Київську консерваторію ім. П. Чайковського в класі Вадима Гнєдаша (у 1979 році — оркестровий факультет, у 1986 році — факультет оперно-симфонічного диригування). Стажувався в оркестрах: Державної телерадіокомпанії України, Великого театру Росії, оркестрі Північної Угорщини (під керівництвом Народного артиста Росії професора Юрія Симонова, 1996 р.). З 1987 року — художній керівник і головний диригент симфонічного оркестру Запорізької обласної філармонії.

Під керівництвом В’ячеслава Реді колектив став центром музичної культури Запоріжжя, завоював повагу як професіоналів, так і численних шанувальників музики. Цьому сприяли щедра музична обдарованість маестро, його високий професіоналізм, артистизм, організаторський талант, висока працездатність. За ініціативою диригента з 2000 року у Запоріжжі щорічно проходять Всеукраїнський фестиваль дитячого і юнацького мистецтва «Акорди Хортиці», міжнародний фестиваль «Бароко та авангард»; ним засновані концертні цикли «Нові імена», «На сцені — юні музиканти», «Відродження». Оркестр проводить велику музично-просвітницьку роботу серед дітей та молоді, даючи щорічно понад 40 концертів для цієї аудиторії, бере участь у відомих фестивалях в Україні і за кордоном («Київ Музик Фест», «Музична весна» в Угорщині, фестиваль оперної музики у Північній Кореї та інші), плідно співпрацює з українськими композиторами — проводить авторські концерти, виконує прем’єрні твори. У 2003 році колективу присвоєно звання академічного.

 

 

Традиційно у свій день народження Маестро В’ячеслав Редя дарує прихильникам симфонічної музики прекрасний концерт, програму якого складають справжні  світові шедеври. Зазвичай, бажаючих відвідати його не вміщує великий концертний зал Запорізької обласної філармонії. Тому іменинник вже кілька років поспіль, прагнучи задовольнити якомога більше шанувальників, проводить такий концерт двічі. Не виключення і нинішній – ювілейний день народження Маестро. Концерти відбудуться 20 та 21 жовтня з дотриманням  всіх засторог, пов’язаних із карантинними заходами.

Напередодні події В’ячеслав Редя поділився із нашими читачами спогадами про своє становлення як музиканта і диригента, розказав про сюрпризи  святкової концертної програми і повідомив про творчі плани.

 

В’ячеславе Васильовичу, як до Вас прийшло усвідомлення, що музика – Ваша доля, а бути диригентом – справа життя?

– Першими мій потяг до музики  помітили батьки. І я вдячний їм, що вони повели мене до музичної студії місцевого палацу культури. Тоді мені було лише п’ять років. І зрозуміло, я навіть і не думав про свою долю. А от  викладач у студії відмітив мій потяг до музики і порадив віддати мене до музичної школи. Я навчався там по класу баяна і згодом вступив до Маріупольського музичного училища. І саме там, опановуючи оркестрову справу,  вперше став за диригентський пульт і …був шокований.

На мене нахлинула справжня потужна лавина різних звуків, які навіть за приблизними мірками важко було назвати мелодією. Але підкорюючись диригентській паличці,  ця какофонія перетворилася на чудовий твір музичного мистецтва. І мене це перетворення буквально зачарувало. Гадаю, саме тоді я й відчув перший поклик до справи свого життя. Потім з третього курсу училища у нас почалося викладання диригентської справи. І мене це захопило. Я придбав першу  у своєму житті партитуру  Симфонії №1 «Зимові мрії» Чайковського  і намагався  слідкувати по ній  за виконанням по телевізору  цього твору Московським державним симфонічним оркестром під управлінням народного артиста СРСР Євгена Світланова.  Але нічого не міг зрозуміти.. Бо там є і вертикалі, і  горизонталі… я не розумів, що з цим всім робити. Тож звернувся по допомогу до викладача. Потроху розвиднювалось. Щоб краще  розбиратися, домовився із двома студентами-піаністами, вони грали  мені в чотири руки. А я пробував диригувати. Мені здавалося, що вже опанував справу. Але на першому іспиті з диригування викладачі поставили мені… «трійку». Тоді я зрозумів, якщо хочу стати диригентом, треба багато і довго  вчитися. Саме цей іспит із такою занизькою як для мене оцінкою став тим переламним моментом, який спонукав  серйозно задуматися про подальшу долю. Тому й вирішив вступати до Київської консерваторії на оперно-симфонічний факультет. Але туди приймали лише з вищою музичною освітою. Тому змушений був спочатку закінчити факультет оркестрових народних інструментів по класу баяна, потім  відпрацювати за розподілом, відслужити в армії і тільки тоді здобув право вступити на омріяний фах. Втім отримати право вступити і реально подолати вступний бар’єр – це різні речі. Але мені це вдалося. Я попав у клас  видатного Майстра – головного диригента  оркестру Українського радіо і телебачення, народного артиста УРСР, професора Київської консерваторії   Вадима Гнєдаша. На факультеті нас було тільки двоє учнів. Він є представником видатної диригентської школи. І мені пощастило, що моє фахове становлення проходило під його керівництвом. Його заповітом для мене стало напуття «Ні дня без оркестру!». Тож я практично весь свій вільний час проводив на репетиціях чи концертах симфонічних оркестрів,  прагнув переймати майстерність у провідних диригентів того часу. У нас на гастролях виступали такі майстри як   Маркевич, Мравинський, Світланов, Сімонов, Рождественський. Я із запалом відвідував всі ці концерти. Мені навіть пощастило попасти на виконання опери Шостаковича «Катерина Ізмайлова». На прем’єрі був присутній сам Дмитро Дмитрович, геній ХХ сторіччя.

Одним із видатних диригентів того часу був і  Фуат  Шакірович Мансуров. Окрім того, він був і надзвичайно талановитим  у багатьох інших сферах. Зокрема, знав чимало іноземних мов, і гастролюючи по світу, проводив свої репетиції на мовах країн перебування. Всі музичні твори, які диригував, він  знав напам’ять. Практично ніколи не викладав на диригентський пульт партитури. Тому коли він одного разу вів репетицію з симфонічним оркестром у Туреччині, багатьох здивувало, що зрідка він все ж звертався до якоїсь чималої книги на пульті. Після репетиції з’ясувалося: то був російсько-турецький словник. Одного разу він перебував із гастролями у Києві. На репетиції  відпрацьовував з оркестром  симфонію  Густава Малера. Я за звичкою сидів на цій  репетиції у першому ряду глядацької зали. На жаль, цей музичний твір виявився дуже рідкісним, тому я не зміг здобути його партитуру і змушений був час від часу заглядати Майстру під руку, щоб подивитися у ноти. Він помітив це і спитав, чому я так роблю. Коли я пояснив, він подарував мені цю партитуру із власним автографом.

Мій майстер Вадим Гнєдаш, сприяючи моєму фаховому розвитку, створював чимало можливостей напрацювати власний  диригентський досвід.  Він брав мне на репетиції свого оркестру, на записи,  стимулював мої спроби диригувати. Зокрема, у період, коли класична симфонічна музика була особливо затребувана на радіо і телебаченні. Мова про той час, коли у Радянському Союзі через смерть своїх попередників дуже часто змінювалися генсеки. Тоді ця музика мала звучати у прямому ефірі  чи не цілодобово. І мій професор  дозволяв мені диригування у прямому ефірі. Адже на радіо не видно, хто саме стоїть за диригентським пультом. Кращої практики годі було й бажати!

Після завершення навчання у 1986 році я потрапив на роботу за розподілом  до Запоріжжя, а в січні 1987 був призначений головним диригентом нашого симфонічного оркестру.

 – У ті часи у нашому обласному центрі  симфонічна музика була непопулярною. Тепер у це важко повірити, але часом слухачів у залі опинялося в рази  менше, ніж виконавців в оркестрі на сцені. Як Вам вдалося кардинально змінити ситуацію?

– Перше, що я зробив, запропонував відмовитися від абонементів, а продавати квитки у вільному доступі. Тоді ж як було: абонементи розповсюджували на підприємствах через організаторів слухачів-глядачів, і працівникам заводів легше було придбати ці квітки, вони коштували копійки, а на концерти не ходити, бо не було зацікавленості. Тому зали були порожніми на концертах. Наступний крок – відмінили норми концертів. Просто неможливо було якісно підготувати повноцінні концертні програми на ту кількість концертів, яка нормувалася симфонічному оркестру  на місяць. Важливе значення мала й широка популяризація симфонічної музики – ми виступали з концертами на майданчиках  у парках, скверах, на  площах нашого обласного центру і виїжджали із гастролями  по області. У Запоріжжі ми були частими гостями, зокрема,  у парку «Дубовий гай». Також я запропонував запрошувати на виступи до Запоріжжя провідних майстрів загальнодержавного рівня і закордоння. Окрім того, стали готувати прогами із творів наших  сучасних видатних композиторів. В їх числі – Євген Станкович,  Мирослав Скорик-нещодавно  творча громадськість оплакала його смерть, Олександр Костін,  Андрій Ешпай, В’ячеслав Овчинніков. Готували і концерти з програмами із творів запорізьких композиторів. Також чималу увагу приділили музичному вихованню дітлахів і молоді. В оркестрі провели низку реформ. Почали набирати артистів оркестру за конкурсом. До нас поїхали талановиті виконавці з різних куточків Радянського Союзу- з Уфи, Омська, Північного Кавказу, Білорусі. Конкурс сягав 8 здобувачів на місце. Також змінили репертуарну політику. Почали експериментувати – включали  у програму окрім творів класичної симфонічної музики  ще й естрадну,  популярну, тощо. Водночас важко було зрушити  ситуацію з мертвої точки. Але потроху вона почала змінюватися на краще. Сьогодні наш результат не може нас не радувати.

– Пане В’ячеслве, з висоти вашого творчого фахового досвіду скажіть, диригент – це хто?

– Певною мірою режисер. Фактично саме він, реалізуючи власне бачення,  визначає, як звучатиме той чи інший твір. Зрозуміло, що класична музика має виконуватися за сталими канонами. Але завдання диригента, знаючи традиції, надати таким музичним творам  нового, свіжого  звучання. Якщо готується до виконання твір сучасного композитора, намагаюсь поспілкуватися з автором  особисто, з’ясувати його бачення. Але все ж дозволяю собі привнести і щось своє. Зазвичай, композиторам такий підхід до душі. Особлива роль – у виконавців. Ми обговорюємо окремі штрихи. І вони  в обумовлених межах можуть додати щось своє. Але при всьому тому,  головний в оркестрі – диригент!

Зазвичай Ваші концерти наповнені різноманітними музичним сюрпризами. Чим здивуєте слухачів цього разу – на ювілейному виступі «Маестро запрошує»?

– Це дуже відповідальний захід. Адже  приходять не просто шанувальники симфонічної музики, а  справжні знавці і поціновувачі. Їх здивувати і надихнути вже не так то й просто. Тому програму готував  дуже ретельно і прискіпливо. У першій частині традиційно – популярна класика. Родзинкою стане виконання найкрасивішої частити Симфонії № 2 Рахманінова. Також традиційно у концерті беруть учать видатні музиканти світового рівня. Мої друзі. Нині  народна артистка України Богдана Півненко (скрипка) виконає «Рондо Капричіозо»  Сен-Санса, заслужений артист України Олександр Рукомойніков (саксофон) – «Самбу» запорізького талановитого композитора Дмитра Савенка і «Танго-клаб» італійського композитора Малінеллі. З арією Цариці Ночі із опери Моцарта «Чарівна флейта» виступить солістка Харківського державного академічного театру опери і балету  Юлія Антонова (сопрано). Запоріжці вже полюбили цю співачку із дивовижним голосом широченного діапазону. На підтвердження пані Юлія виконає вокальний твір  Леонарда Бернстайна «Колись», який свого часу був хітом Барбари Стрейзанд. На концерті передбачємо і справжні сюрпризи. Богдана Півненко представить свою ученицю – лауреатку багатьох міжнародних конкурсів і нашого «Акорди Хортиці» юну скрипальку Сандру Василькову. Окрім того,  презентуємо наш новий проект – поєднання симфонічного оркестру і електронної музики. У концерті ми виконаємо один із творів «Вільні крила»  сучасного молодого українського композитора  Кирила Остапенка. Переконаний, такий експеримент дійсно здивує нашу публіку.

– Дійсно, програма ювілейного концерту вельми оригінальна. І всім, хто бажає стати учасником цієї події, раджу завчасно потурбуватися про квитки, бо  кількість їх обмежена. Але з цим концертом Ваша творча діяльність, пане В’ячеславе, вочевидь не завершується. Що далі?

– Хоч коронавірус і вніс чимало поправок, все ж життя триває. Мусили змінити дати наших  міжнародних конкурсів-фестивалів «Акорди Хортиці» та « Овації семи континентів». Останній   планували організувати для вокалістів спільно з італійськими колегами. Також готую нові програми із творів Моліпьєро, Шнітке, Стравинського.  Ще стільки чудових творів ми передбачаємо виконати для нашої найкращої у світі публіки!

 

Розмову вела Наталя Зворигіна