«ВОЗНЕСЕНСЬКА ВЕЖА»: КРОК НАЗУСТРІЧ ГЛЯДАЧУ

«ВОЗНЕСЕНСЬКА ВЕЖА»: КРОК НАЗУСТРІЧ ГЛЯДАЧУ

     Інформаційна реформа в системі державного мовлення, яка триває в Україні, негативно відбилась на долях багатьох працівників телевізійних і радійних колективів. Когось крута хвиля оптимізації відкинула на узбіччя творчого життя, хтось залишився в новій структурі Суспільного телебачення та радіо і відчайдушно бореться з «нововведеннями» нової політики теперішнього керівництва АТ «НСТУ», аби відстояти інтереси регіональних ЗМІ. Мають надію зупинити невгамовний маховик змін, які, на жаль, нівелюють досягнення колись потужного творчого колективу – Запорізької обласної державної телерадіокомпанії. Проте літопис історії, зокрема, регіонального державного телебачення,  повертаючи нас у минуле – таке далеке і таке близьке, – нагадує запорізьким глядачам, як у вирі творчого життя на запорізькій студії телебачення створювались проєкти, що запали їм глибоко в серце. На зламі 90-х відкрилась нова сторінка, яка дала поштовх у роботі журналістам, режисерам, операторам, інженерам на понад два з половиною десятиліття. 27 років тому розпочалась нова епоха в телевізійному виробництві – електронного відео. На власному телевізійному каналі – «Запоріжжя».

     Натхненником та безпосереднім організатором телевізійного процесу  був Анатолій Станіславович Ставничий, генеральний директор ЗОДТРК, який понад сорок років свого життя присвятив улюбленій справі. 31 травня 2017 року він вийшов на небесну дорогу й помандрував, як вірили наші пращури, у Ирій. «А тут, на суєтній землі, – як згадують його колеги у книзі «Вознесенська вежа», – залишив нам спогади про один із головних сенсів свого життя – телебачення Запоріжжя, яке дбайливо вирощував,  доглядав; до своїх останніх земних днів хвилювався, щоб бува, недбайливі руки не занепастили спадок не одного покоління телевізійників, радійників; залишив нам у художньому слові свою закоханість до рідної землі, її долі.»

     «Вознесенська вежа – не просто технічна споруда. Це своєрідний дороговказ для людей, які обрали почесний, але надто неспокійний шлях служіння телевізійному мистецтву. Це маяк для суспільства у вируючому житті. Саме з цієї точки зору автор розповідає про своїх колег, які створювали і розвивали телебачення в Запорізькій області.»

 

      «У вікно вже стукала осінь дев’яносто третього. Коли вийдемо в ефір, не знав ніхто. Лякала навіть думка, бо стільки ще треба було організувати, вирішити, придбати, навчити, освоїти і ще, і ще багато чого зробити. Готувались. Щось додали із техніки, адже саме в цей період відбувався перехід від кіно до електронного відео. Виділили й обладнали приміщення для нових апаратних, навчали та налагоджували роботу в них працівників нової спеціальності – операторів відеомонтажу. Тут, звичайно, свій внесок зробив цех телебачення та група працівників, які пізніше увійшли до нової виробничої структури – відділу підготовки відеопрограм. Але справжнім ентузіастом, який буквально жив процесом створення телеканалу, був Юрій Вальдман. Високопрофесійний звукорежисер за посадою, був всебічно обдарованою людиною, ініціатором багатьох цікавих починань, що наближали час початку мовлення. Він знаходив у місті та приводив до телебачення здібних і небайдужих, навчав їх. Вони, як  і його донька Лариса, стали невдовзі асам у справі відеомонтажу.»

     «Так сталося, що офіційна дата першої появи телеканалу в ефірі визначилася сама собою. В листопаді за більшістю технічних параметрів і різних вимог ми впритул підійшли до цієї події, вже відбувались пробні покази в ефірі студійної картинки. Сформувався і початковий колектив редакторів, режисерів, операторів, багато з них з’явились у нас, так би мовити, «за останнім призовом». Певний брак досвіду у них «з горою» компенсувався великим бажанням  зробити щось своє, не тільки засвітитись, а й утвердитись на телевізійній стезі.

     Наприкінці жовтня на телебачення прийшов Володимир Миклашевський. До цього газетяр із солідним стажем, він з перших кроків виявив не тільки чудове знання української мови та її стилістики, а й добрий смак і хист  до редагування. А ще показав себе хорошим організатором. І мені було дуже приємно, що саме ця людина, саме такий фахівець очолив завершальний етап підготовки і дальшу роботу телеканалу «Запоріжжя».

     З приводу першого ефіру були різні думки, за основною з них  – слід усе розпочинати з нового року, з першого січня. Дату, зрештою, визначив настрій, що панував того часу в суспільстві. Після пам’ятного всенародного референдуму, що з такою силою першого грудня 1991 року підтвердив нашу незалежність, минув уже час, та Україна жила тією подією, наче сталась вона тільки вчора. Ситуацію підсилювала й надзвичайно популярна тоді щотижнева публіцистична програма Українського телебачення «Перше грудня». Отже, офіційний початок мовлення нового телеканалу відбувся в 1993 році в перший день зимового місяця. Це була наша своєрідна присвята видатній події в історії України.

     З приводу назви каналу, логотипа теж виникла певна дискусія. Пропонувались глибокі крилаті слова, як-от «Славутич», «Байда», «Славута», навіть «Чайка»(козацьке судно). Як на мене, то всі ці символи тут обов’язково мали бути присутніми. Але ж за назвою мусили вчуватись і місто, і край, адже йшлося вже про обласну державну телерадіокомпанію, якій належав канал. Так ми наближались до назви «Запоріжжя». І протягом першого року роботи в ефірі про це свідчив логотип – маленький квадратик у правому нижньому куточку екрана з вписаною в ньому літерою «З». Від того в народі та пресі нас так і стали називати – «Канал З». Але одна літера не могла нести необхідного змістового навантаження. І нас це, звичайно, не задовольняло. Багато думав, малював різні ескізи. Із них, як мені бачилось, найбільше пасувало зображення козацької чайки з повним руху синьо-жовтим вітрилом. Борт судна стилізованими літерами мав нести назву міста і Запорізького краю. Довершений варіант логотипа належить художниці Н. С. Амеліній. Відтоді той символ на телеекрані відомий не тільки в Україні.

     Програма каналу «Запоріжжя» будувалась за класичною схемою, тобто особливо не відступали від нашого звичного тематичного наповнення ефіру. Деякі відмінності все-таки з’явились. Скажімо, інформаційні випуски «Полудень» та вечірній «Сьогодні» були коротшим хронометражем, містили більше усних повідомлень, а більшість аналітичних передач тепер виходили в ефір наживо з використанням багатоканальних телефонів.

     Сама назва каналу, як і слід було очікувати, сприяла активізації спілкування і співпраці із владою міста. Це і спричинило появу щотижневої передачі «Ратуша», що покликана виявляти життєві проблеми громадян і залучати до їх вирішення владні структури…» «Протягом тривалого часу «Ратуша» вела надзвичайно популярну в запоріжців «житлово-комунальну лотерею», котра заохочувала городян вчасно і в повному обсязі сплачувати комунальні послуги. Програма була популярною серед городян ще й тому, що її вів енергійно, дотепно, з характерним тільки йому гумором актором Київського театру імені І. Франка Богдан Бенюк, який щомісяця приїздив на ефір.

     Для нового каналу мовлення важливим було залучити молодь до вивчення рідної мови. Насамперед шукали варіанти передачі. Яка б зацікавила невимушеною, динамічною формою, обов’язково була пізнавальною за змістом, а для учасників передбачала реальні стимули. На наше запрошення до співпраці дуже зацікавлено відгукнулась кафедра української мови та літератури Запорізького національного університету. Спільними зусиллями декана філологічного факультету О. Д. Турган, групи науковців і нашого відділу художнього мовлення(О. Б. Гладій) і народилась передача «Мудрагелі». До участі запрошувались випускники середніх шкіл, які у студії змагались між собою. Спеціально розроблена для цього система завдань тестувала їх на знання української мови та літератури не тільки за шкільною програмою, а й включала елементи редагування, стилістики, містила запитання на кмітливість тощо… Переможців телеконкурсу зараховували без іспитів на перший курс філологічного факультету.»

     «У 1997 році продовженням традиції різнопланових багатокомпонентних програм Запорізького телебачення великого 120-хвилинного хронометражу стала щонедільна програма «Ранкова лінія», а згодом і щоденна «Вечірня лінія». Назвами були зобов’язані появою у нас  багатоканальної лінії зв’язку з глядачами. Сюжети програми, інтерв’ю, репортажі, прямі подієві включення, короткі інформаційні повідомлення стали своєрідним відбиттям часу, в якому живемо, і дуже цінно, що весь ефір відбувався на тлі неквапної зацікавленої розмови з глядачем на життєво важливі теми. Люди телефонували навіть, щоб отримати звичайну пораду: як бути, як вчинити тощо. З цього приводу пам’ятається випадок під час надзвичайної події, що виникла у Новобогданівці (Мелітопольський район) у зв’язку з вибухами на військових складах боєприпасів. У перші години ситуація була справді критичною: багато людей, зокрема, діти, були терміново евакуйовані до інших населених пунктів, про що служби не встигали повідомити близьких і рідних. «Вечірня лінія», ведучою якої була Оксана Гладій, з 17 до 22 години того дня забрала на себе весь вечірній ефір, стала своєрідним мостом зв’язку і між самими потерпілими, і запоріжцями, які пропонували їм допомогу. Це був перший випадок у країні, коли телебачення у прямому ефірі почало інформувати глядачів про ситуацію в районі трагічних подій.»

     «Телеканал «Запоріжжя» став творчим майданчиком і вікном у світ для багатьох програм. Крім уже згаданих – це і «Літературна вітальня», «Полігон» (військово-патріотична тематика), «Термін відповіді – сьогодні», «Мікрофон», пізніше – «Контекст», « По суті». Від весни 50-річчя Перемоги був започаткований благодійний телемарафон «Пам’ять».»

    «Окремо варто розповісти про культурно-мистецький проект – фестиваль дитячого естрадного мистецтва «Азовські вітрила», засновником якого виступила обласна державна телерадіокомпанія. До його початків найбільше причетні двоє наших молоденьких тоді працівників – асистент режисера Олена Шевчук і телеоператор Юрій Горошко (був учасником АТО, на жаль, передчасно пішов із життя). Якось після зйомок у дитячому таборі «Чайка» трансформаторного заводу, який з початком літа відкрився на Хортиці, вони зайшли до кабінету і навперебій стали розповідати про надзвичайно обдарованих дітей, вокальні та хореографічні групи що діють у таборі, про них готують розширений сюжет…

  • Усе дуже цікаво, обов’язково перегляну ваш матеріал. Але хіба для цього ви зайшли, – ніби між іншим запитав.
  • Справді, не для цього, – відразу ж підхопила Олена. – організуймо дитячий

фестиваль. Наш. Обласний. Учасників – і музикантів, і танцюристів, і співаків, навіть вокальних ансамблів – чимало, хоч ми ще й не починали…

     …Ідея підкупала, бо й сам багато про це думав. Адже подібна акція сприяла б, звичайно, розвитку дитячого мистецтва – виявленню юних обдарувань, створенню нових творчих колективів. Але для нас не менш важливим було  наповнити телеканал «Запоріжжя» із його «морем» ефірного часу нашими передачами.»

     «…Так розпочав свою ходу «Фестиваль дитячого естрадного мистецтва «Азовські вітрила». Започаткований у Запоріжжі, на Хортиці, своєю назвою недвозначно нагадував, що постійне місце його проведення – Азовське море, м. Бердянськ.»

     «Вісімнадцять разів щоліта сурми «Азовських вітрил» скликали юних друзів з усієї України на велике свято музики і пісень. Через російську агресію на Сході України востаннє це відбулося в червні 2014 року.»

     «Телеканал «Запоріжжя» став кузнею телевізійних кадрів. Досвідчені фахівці В’ячеслав Грипич, Наталія Федорова, Віра Митник, Людмила Тарасенко, Ірина Надєєва передавали секрети майстерності тим, хто свідомо обрав телевізійний неспокій, серед них: Світлана Кочкарьова, згодом головний режисер телебачення, режисери Людмила Яценко та Ольга Ларіонова, яка пізніше стала редактором, автором телевізійних нарисів, багатьох програм краєзнавчої тематики, редактори Регіна Чердиріна, Ольга Івахова-Вакало, Ольга Дроздовська, Олена Шепотіло-Ревенко, Ігор Підкович, Павло Вольвач, Володимир Москаленко, Антоніна Кравчун-Богуславська, Наталія Алексеєнко-Чикулова, Олександр Коваленко, пізніше деякий час працював генеральним директором телерадіокомпанії, Яків Носков, наполегливий, безкомпромісний, що невдовзі був призначений головним редактором інформаційних програм. Михайло Ревенко, керівник відділу спортивних програм, заслужений журналіст України, у групі українських спортивних коментаторів брав участь у висвітленні трьох Олімпійських ігор, виховав плеяду відомих спортивних журналістів України серед них – Роберто Моралес. Після навчання в підготовчій групі, яку вели ветерани телебачення Анатолій Онищенко та Владислав Нетета, приступили до праці молоді телеоператори: Геннадій Корчененков, Олег Мовчанюк, Олег Павлюченко, Юрій Горошко, Павло Макаренко, Олексій Ремньов, імена яких промовлятимуть потім із титрів численних наших програм. Поповнився фахівцями і телецентр, з-поміж них – інженери Олександр Марков та Володимир Циганов,  які згодом були призначені головним інженером і заступником генерального директора з техніки відповідно.

     Плідна співпраця з передавальним центром, якою були позначені дев’яності роки, сприяла розширенню території прийому сигналу телеканалу і, відповідно, зростанню глядацької аудиторії… Програми телеканалу «Запоріжжя» могли переглядати близько вісімдесяти відсотків глядачів області. Сигнал приймали жителі низки районів Херсонської, Дніпропетровської, Донецької областей (це був найкращий показник в Україні).»

     «У період між дев’яносто п’ятим і дві тисячі п’ятим Запорізька ОДТРК неодноразово виходила переможцем на різних фестивалях телерадіопрограм. Можна сказати, що то був щасливий час, коли критична маса творчих можливостей колективу сягнула своєї зрілості, коли журналісти, режисери, оператори були одержимі в пошуках тем, героїв, драматургії, щоб до свята видати потім своє творіння. Наші творчі групи щоразу привозили нагороди. До цього почали потроху звикати уже й наші конкуренти – колеги з інших областей. Приїхавши на фестиваль, найперше цікавились: а що ж там привезли запоріжці? … Такі розмови … можна було почути влітку двотисячного року на міжнародному телефестивалі «Мій рідний край». Тоді у Судаку Запорізькій державній телерадіокомпанії обидва журі – і телевізійних, і радіопрограм – віддали перші місця.»

     «Так, ми – запоріжці – на тому фестивалі стали іменинниками, до нас була прикута увага майже всіх засобів масової інформації.»… «У мене з’явилась чудова нагода розповісти, як саме створювався фільм «Берег мій, берег лагідний…», що став переможцем конкурсу.

     …Залишалось з півтора місяця до відкриття фестивалю, а цікавих пропозицій від редакцій не надходило. Несподівано виручила нагода. У столичному палаці «Україна» відбувався велелюдний з’їзд різних громадських організацій, скликаний, як у нас водилося, у зв’язку з черговою виборчою кампанією. Сталося так, що в перерві між засіданнями я випадково опинився в колі делегації від нашого обласного болгарського товариства, яку очолював його голова В. В. Мітков. З богарською громадою наші редакції співпрацювали давно, мабуть, від початку телебачення на Запоріжжі.  Розговорились. Кажу, що героя для передачі шукаємо.

  • А ви розкажіть про нашого Штірліца.

У моєму погляді, мабуть, чинилося запитання, бо Мітков і ще хтось з учасників розмови в один голос тут же додали:

  • Так-так, про Зиновія Христова. Штірліцем називають, бо життя його дуже схоже з

долею легендарного розвідника з відомої кінострічки. Поїдьте до Ботевого, там про нього в музеї розповідається…»

     «Негайно визначили творчу групу. Оскільки часу на збір матеріалу для написання сценарію вже не було, вирішили одночасно без будь-якої підготовки проводити зйомки. Експозиція в ботієвському музеї виявилась невеличкою: Зиновій Христов під час війни виконував секретне доручення штабу Чорноморського флоту на території Болгарії. Що ж, підтвердилось. Принаймні, для нас це був оптимістичний початок. Дізналися, що тривалий час Христов із сім’єю мешкав і працював у Миколаєві, там уже й похований. Далі – знайомства з синами, їхні розповіді про батька, про його спогади, якими скупо ділився попри заборону, адже саме йшлося про розвідницьку роботу радянського резидента. Виявилося, у Болгарії, на відміну від Союзу, ім’я Зиновія Христова було широко відомим і відкритим. У Софії навіть створили про нього фільм… Студія ігрового кіно Болгарії випустила 7-серійний художній фільм «Гори, аби світити»…»

     «У підсумку створили власну оригінальну відеоверсію про життя та подвиги нашого земляка, побудовану на суто місцевому матеріалі, що пронизаний неповторним приазовським колоритом і щемними богарськими пісенними мотивами….»

     «Під час урочистого відкриття фестивалю голова Верховної ради Автономної республіки Крим оголосив, що крім офіційних нагород, авторам робіт, які посядуть перші місця, будуть вручені путівки на двох осіб для відпочинку в санаторіях Південного берега. У завершальний день фестивалю свято прийшло на обидві наші вулиці – телевізійну і радійну. Найвищі нагороди отримали Олена Ревенко за відеофільм «Берег мій, берег лагідний» та Наталія Нескородова за радіонарис «Лаваш на добро», героями якого були представники вірменської громади Запоріжжя.»

     «… У створенні документального художнього твору завжди домінував герой із його історією, життєвими принципами, вчинками, справами заради країни та суспільства. Були випадки, коли сама справа, якій людина присвятила своє життя, просто вимагала екранного втілення. Скажіть, хіба виведення шляхом багаторічної селекції нової у світі зернової культури з дивовижними якостями не надзвичайно важлива для людства справа? А створення в акваторії Азовського моря і Молочного лиману нового виду риб – хіба не є вирішенням багатьох людських проблем? І в кожному з цих випадків творцями виступали наші земляки, начебто такі, як усі. А насправді – незвичайні, щедрі душею і так захоплені справою свого життя, що йшли до неї попри мислимі й немислимі незгоди

 

     Книгу Анатолія Станіславовича Ставничого «Вознесенська вежа» його дружина – Валентина Андріївна Ставнича – подарувала Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці, Запорізькій обласній бібліотеці для юнацтва та бібліотекам вишу – Запорізького національного університету та Запорізького Національного університету «Запорізька політехніка». Земляки мають знати історію свого міста та людей, хто стояв у джерел.

 

Публікацію підготувала Ольга Дроздовська, тележурналістка