У Запоріжжі відзначили 207-му річницю від дня народження Кобзаря

У Запоріжжі відзначили 207-му річницю від дня народження Кобзаря

У Запоріжжі відзначили 207-му річницю від дня народження батька нації, видатного поета й художника Тараса Шевченка. З цієї нагоди біля погруддя Кобзаря в Шевченківському районі відбулись урочистості. Участь взяли письменники, представники влади, місцевого самоврядування, громадські активісти, зокрема просвітяни. Звучали вірші Тараса Шевченка у виконанні вихованців запорізьких навчальних закладів.

Голова Запорізької обласної організації Національної спілки письменників України Ольга Стадниченко й голова територіальної організації партії «Європейська Солідарність», голова Запорізької Просвіти  Ігор Артюшенко зазначили, що завданням усіх посадовців та представників громадськості є спорудження в Запоріжжі монументального пам’ятника Великому Кобзареві до 210-ї річниці з дня його народження. Адже вперше про це говорилося в Олександрівську ще в 1914 році, коли святкували 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка. З тих пір жодна влада не спромоглася цього зробити.

Учасники урочистостей поклали квіти до погруддя Великого Кобзаря.

Відкривайте й читайте збірки письменників Запорізького краю!

В урочистій, піднесеній атмосфері відбулася творча зустріч запорізьких письменників, членів НСПУ Тетяни Осінь, Лорини Тесленко й Пилипа Юрика із учнями 9-А класу (класний керівник Світлана Романцова) Запорізької загальноосвітньої школи №51 І-ІІІ ступенів. У заході, присвяченому 207-й річниці від дня народження Тараса Шевченка та Всесвітнього дня письменника, що відзначали напередодні, взяли участь також директорка школи Оксана Балдук, бібліотекарка Світлана Погоріла. Письменники читали свої вірші, розповідали про нові видання.

Шевченків край і запорізька груша

Пилип Юрик народивсь і виріс на Черкащині, в центрі України, в Шевченковому краю. Навчавсь у Звенигородському сільськогосподарському технікумі. А це ж, розповів митець, Шевченкові місця. Уперше в юності, а згодом ще не раз побував у Моринцях, Керелівці, куди переїхали батьки Тараса Шевченка й де він виростав, а неподалік – Будище з маєтком Енгельгардта, де Тарас служив козачком.

Письменник поділився своїми роздумами про те, звідки в Тараса Шевченка оцей бунтарський дух. У Моринцях Великий Кобзар народивсь у хаті народного месника Копія, якого заслали до Сибіру по етапу за месницьку діяльність. А його хату пан Енгельгардт віддав батькам Шевченка Григорію і Катерині. У цій хаті над крутим яром і народився Шевченко. На думку Пилипа Юрика, оті біоструми народного месника передалися малому Тарасику ще з колиски. Адже з багатодітної сім’ї Шевченків він єдиний став бунтарем, відтак – батьком нації, піднявши Україну з небуття, про яку вже почали забувати й уже називали Малоросією. Шевченко підняв і наше Запорозьке козацтво, прославив його у багатьох творах, зокрема в поемі «Гайдамаки» (там згадується і Хортиця, й запорожці).

Ушановуючи Великого Кобзаря, Лорина Тесленко розповіла про Шевченкову грушу, що на запорізькій Набережній Дніпра, а також про вірші, присвячені цьому пам’ятному дереву: свій, Віри Коваль і Валентини Хлопкової.

Під час перебування протягом двох тижнів у Запорозькому краї у серпні 1843 року Тарас Шевченко зупинявсь у тодішньому селі Вознесенівка в родині Булатів. Він відпочивав і навіть ночував під цим могутнім деревом, що росло на подвір’ї.

Любов до творчості Шевченка в Лорини Тесленко – з дитинства. Її дідусь тяжко працював, тож читати книжки не було в нього часу. Але на столі в світлиці лежав «Кобзар» – вірші Тараса Шевченка часто звучали в хаті діда. Поетеса прочитала вірш «Тарасова Груша».

«Я все встигну!»

Лорина Тесленко з 2010 року керує літературним об’єднанням «Пошук» імені Миколи Лиходіда. Вона розповіла про роботу з творчими людьми, які прагнуть писати якісні вірші, прозу, твори інших жанрів,  закликала школярів надсилати свої роботи, щоб отримати корисні поради щодо творчості. Зважаючи на вік присутніх у залі, вона прочитала вірш «Бранка» талановитої Марини Брацило, яка написала його в 15-річному віці.

Сама Лорина Діодорівна свої перші вірші створила ще в четвертому класі. Писала лише для себе, а серйозно її захопила в полон поезія вже в 50-річному віці. У юності майбутня поетеса любила твори Олександра Блока. Потім відкрила для себе поезію запорізьких поетів.

– Наша запорізька поетична школа – неймовірна, – відзначила вона і, щоб продемонструвати яскраві тропи поетичного мовлення, зачитала вірш Олександра Стешенка. – А які образні твори в Анатолія Рекубрацького, Петра Ребра, Генннадія Літневського, Григорія Лютого, Василя Діденка (пісня на його вірш «На долині туман» була відома на увесь Радянський Союз).

На запитання: «Який ваш девіз по життю?», поетеса відповіла: «Комп’ютер зі мною щодня вітається: Я все встигну!».

На Пилипа Юрика вдома чекав сюрприз

Під час зустрічі зі школярами письменники читали свої твори, зокрема й із нових збірок: Лорина Тесленко – зі збірки «І дивиться душа на білий світ…», Тетяна Осінь – із поетичної збірки «Рахманне передмістя».

Пилип Юрик спочатку прочитав ліричну поезію «Мамин хліб», відтак – твір громадянського звучання «Кінь Сагайдачного», співзвучний із нинішнім часом, і розповів, що під час виступів перед українськими захисниками на передовій і в госпіталі завжди його виконує.

– Щоразу, коли бачу наших бійців, не покидає думка: якби не вони, то й нам би довелося ховатися від куль і снарядів у підвалах, – сказав поет. – Я їм безмежно вдячний.

Прочитав він також сатиричні й гумористичні твори («Чергування», «Дояр», «Ваші права», «Свинарчукам», «Даремний переляк», «В Едемі»). Зокрема, він презентував збірку байок «Городні дебати», прочитавши байку «Митці й шакали».

Цікаво, що коли повернувся додому, на нього чекав приємний сюрприз: диплом за цю збірку байок – він став лауреатом літературної премії імені Леоніда Глібова літературної спілки «Чернігів» та редколегії журналу «Літературний Чернігів».

Лорина Тесленко також прочитала кілька гумористичних віршів («Я випадково зустріла… маніяка…», «Червона шапочка»).

Торкнулась поетеса також і теми нинішньої російсько-української війни:

– 30 років тому я написала триптих «Біженка», що увійшов до збірки «Світе, не суди!..» Я ніколи не могла подумати, що це колись торкнеться й України. 2014 року  працювала в одній із громадських організацій із прийому біженців. Було неймовірно страшно спілкуватися з ними.

Побажав ще симпатичнішої долі

Тетяна Осінь дуже любить степ.

– У новій збірці «Рахманне передмістя», що нещодавно вийшла, багато віршів саме про степ, – розповіла її авторка. – Я народилася на окраїні Запоріжжя – там, де нині Зелений Яр, був степ (тепер це Шевченківський мікрорайон). Це було рахманне передмістя – спокійне, лагідне. Таким воно залишилося в моїй пам’яті. Але скрізь вирувало життя.

Поетеса дуже любить Хортицю, коли йде кілометр за кілометром і не відчуває втоми – Хортиця підживлює, дає наснагу, теми для нових віршів.

Крім вірша «День рахманний», Тетяна Осінь прочитала твір із першої своєї збірочки «Таврійський степ», також поезії про кохання, колискові.

– Коли в мене донечка була маленькою, – поділилася секретами творчості поетеса, – я їй писала дитячі віршики, колискові співала, а тепер написала й назвала цикл «Колискові для чоловіка».

В одному із сонетів Тетяни Осінь є такі рядки:

Злітаймо над безоднею буття,

минаючи і згризені асфальти,

й заводів чад (легень похриплі альти…),

і легкодухість, втому і ниття!

Її запитали, як це – злітати над безоднею буття, бо непросте ж зараз життя.

Тетяна Осінь відповіла:

– І буття непросте, і життя, але ж поет бачить не тільки дійсність, те, що навкруги, а мрії вкладає у свої поезії. Про це, зокрема, йдеться у вірші «Критику». Треба завжди відчувати себе молодим, іти в ногу з часом – це мій девіз.

Чи не найцікавішим було запитання: «А чому псевдонім Осінь?»

– Тут коротко не відповіси, – розпочала розповідь Тетяна Осінь. – Коли я була 12-річною дівчинкою й навчалася в школі, то ходила до клубу поезії. Тоді ще не було належних знань, почуттів. Якось прийшла на презентацію книги Петра Ребра. Після того, як він прочитав нам уривки з книги, що презентував, поставили якусь платівку з музикою. Петро Ребро підійшов і сів позаду мене. Запитав:

– Пишеш?

– Пишу

– Прочитай!

Я знітилася, але прочитала чотири рядочки російською (писала тоді українською і російською). Він мені каже:

– Пиши українською, в тебе вийде!

Підписав мені книгу, а перед тим як підписувати, запитав:

– Кому підписати?

– Тетяні.

– А прізвище?

У мене тоді в родині були негаразди, і я сказала:

– Просто Тетяні.

– А що ти любиш найбільше?

– Осінь люблю.

Він і написав: «Тетяні Осінь, землячці, дуже симпатичній із побажанням ще симпатичнішої долі». Я була дуже розчулена. Потім довго не писала. Коли знову почала творити й публікувати поезії (20 років тому) я залишила собі цей псевдонім.

Митцю літати треба якнайвище

Школярі, які прийшли на зустріч із письменниками, виявили неабияке зацікавлення до творчої праці. Запитували, звідки письменники черпають натхнення, із чого починати писати роман, які поради могли б дати тим, хто хоче займатися письменництвом, який у них девіз по життю, твори яких письменників найулюбленіші.

Багато запитань поставили Пилипу Юрику. Зокрема, чибули в нього колись проблеми з публікацією гумору й сатири через цензуру. На що він відповів, що в часи до Незалежності України письменники навчилися самоцензурі: самі визначали, що пройде, а що ні. Потім розповів історію написання байки «Свинячі бригади» і додав:

– У книжечці «Городні дебати» я зібрав усі байки, що писав протягом багатьох років. Езоповою мовою щось тоді проходило. Люди розуміли, про що чи про кого йшлося.

Зацікавило учнів, із якого віку Пилип Юрик пише.

Митець розповів, що пробував писати в п’ятому класі, а в технікумі за епіграми на своїх однокурсників отримав перші гонорари: один однокурсник давав йому «солдатської картоплі», а однокурсниця викрутила великого пальця.

Коли надіслав перші спроби гумористичних творів у журнал «Перець», отримав відповідь, що не годяться, треба ще попрацювати. Але минули роки, набрався досвіду, став краще писати – надрукували й не раз. Пилип порадив приносити свої проби в Літературне об’єднання імені Миколи Лиходіда, яким керує Лорина Тесленко. Але найголовніше – гарно вивчати мову й літературу.

Відповідаючи на запитання про улюблені книжки, Пилип Юрик розповів про знакову в своєму житті зустріч із Павлом Глазовим, за творами якого вчився писати гумор і сатиру:

– Це сталося 1979 року. Павло Прокопович був перший письменник, який узяв у руки мою писанину. Дещо підказав мені. Я йому досі вдячний. Серед улюблених письменників – Степан Олійник, Степан Руданський. Перечитав усього «Кобзаря» Тараса Шевченка. Якщо ж брати поезію Ліни Костенко, то вона вище за поетичною майстерністю. Але Великий Кобзар – це наш фундамент як літератури, так і державності. Люблю історичні романи Володимира Малика «Таємний посол» – чотири книжки. Цікаві книжки у Віктора Суворова – це для розвитку, для знання, про те, як розпочиналася й ішла Друга світова війна. Багато книжок перечитав, але ці, мабуть, найцінніші.

А девізом по життю письменника можна вважати рядки з байки «Митці й шакали»:

Митцю літати треба якнайвище

У спеку і в мороз,

                і якщо вітер свище,

І в день ясний, і коли сонця мало…

Щоб не дістали навісні шакали.

Завершилася зустріч прекрасними словами директорки школи Оксани Балдук:

– Якщо душа болить і серце плаче, то тільки поезія може нас урятувати. Діти, коли вам хочеться і коли тяжко на душі, відкривайте й читайте збірки письменників Запорізького краю!

Віра Середа