22 БЕРЕЗНЯ – СЛОВ’ЯНСЬКЕ ЖІНОЧЕ СВЯТО

22 БЕРЕЗНЯ - СЛОВ’ЯНСЬКЕ ЖІНОЧЕ СВЯТО

Чи знали ви, що 22 березня, день весняного рівнодення, – це справжнє слов’янське жіноче свято? Це стародавнє свято слов’ян незаслужено забуте за хиткими перипетіями сьогодення. Політичні, економічні нашарування популяризують інші, чужі традиції. А традиції предків виявляються забутими. Давайте на один крок станемо ближче до наших витоків. Давайте зазирнемо в минуле: що це за свято і чому воно таке важливе для роду?

22 березня – день, коли сонце прокидається від зимової сплячки, коли зима біжить чимдалі з нашої землі. Це  день, коли приходить справжня Весна.  Ми кожного дня можемо спостерігати те диво, що бачили наші предки: світ навколо оживає. Але ми за поспіхом сьогоднішнього буття не бачимо в цьому дива. Автівки, робота, гаджети не дають побачити те, що справляло на наших предків надзвичайне враження: як повітря починає наповнюватись самим життям, як з маленької бурульки пробивається зелень, як промені проникають в землю, пробуджуючи її, як це тепло живить наші надії, наші мрії, наші сподівання. Це диво, в якого є свої закони, і є ті, кому ми маємо бути за це вдячні.

У день весняного рівнодення наші предки збирались, щоб шанобливо зустріти Богиню Весту, адже саме вона приносить хороші новини, приносить Весну.

Богиню Весту ще величали Покровителькою оновлення Миру, богинею, яка господарює на Землі з моменту потепління і пробудження Природи. Богиня Веста символізувала отримання хороших звісток і мудрості. З її приходом прокидається природа. Богиня Веста зустрічається в традиціях слов’ян, греків і римлян, але шанували її всюди по-своєму. Слов’яни на її честь влаштовували пишні, дуже «живі» гуляння, пекли млинці, які символізували Ярило – Сонце, бублики, пряники, жайворонків з тіста, печиво з різними символами. Це позначало  пробудження Землі після довгого зимового сну. Вважалось, що в цей день кожен представник свого роду має отримувати важливу звістку та мудре наставляння від предків. Якщо заслуговує, звісно.

Слов’янські традиції дуже давні і міцні  у своїй віковій пам’яті. Їх і в наших скупчених містах можна відчути через мову, яка є ніколи не пересихаючим джерелом знань про минуле, про корені.

Етнографи розповідають, що ім’я «Веста» іноді давали деяким дівчаткам. Але традиційно це ім’я потрібно було заслужити, до нього потрібно було підготуватися. У стародавні часи всі жінки вважалися жрицями. Вони ж бо здатні творити – нести диво народження, а значить і божих вістей. Таким здібностям – «нести вісті» –  навчалися всі незаміжні дівчата.

«Веста» – це дівчина, навчена всім премудрощам заміжжя, тобто відає/знає, в майбутньому турботлива мати, хороша господиня, вірна, мудра і любляча дружина. Тільки після придбання дівчиною таких знань у неї був шанс стати дружиною. «Невесту» заміж не брали, а якщо брали, то така справа називали «браком».

«Невестами» називали всіх дівчатками. Справа в тому що це слово означає «не вміє». Дівчина повинна багато чому навчитися, щоб бути прийнятною дружиною. І це не просто вміння готувати їжу, ткати і вести господарство. Слов’янські Вести – це фактично комплекс знань, які зазвичай передавали дорослі жінки в роду дітям і онукам… Передавали їх відунки.

Перед тим, як дівчину назвали б «вестою», вона мала довести, що гідна його носити, своєю мудрістю,  знаннями.  У майбутньому з «вести» виходили  найкращі дружини та матері – вірні і люблячі, турботливі. Вони вміли зберегти тепло як в домівках, так і в своєму серці по відношенню до чоловіка, з яким їм йти по життю, до родини, яку створювали. Така дівчина була бажаною і мала багато шансів вийти заміж. «Невести» ж до заміжжя не були готові, не мали зовсім або мали недостатньо  знань, тобто  не знали й не відали. Шанси «невест» вийти заміж були невеликі.

Як бачимо, 22 березня – день богині Вести мав велике значення, адже з ним були тісно зв’язане чудо відродження природи і його провісниця – жінка, «веста».  На відміну від багатьох сучасних свят його не можливо  уявити комерційним. Це ж не маркетингова стратегія для споживачів. А щире, чисте, поважне свято, що ґрунтується на знанні буття.  Це свято тих, хто прибуває в  мирі і гармонії з навколишнім світом. Адже нерозумно заперечувати, що наші предки були набагато чутливіші до навколишнього, розуміли природу, її таємниці, її секрети, її приховане багатство.

Навколишній світ можна уявити піснею. Вона ллється поза нашою волею. Вона звучить постійно и проникає усюди. І тільки від нас залежить,  чи потрапимо ми в ноти, чи будемо гармонійно звучати в хорі всього живого, всього існуючого, що виконує її.  Якщо раніше розуміння цього виховували з дитинства, то зараз усвідомлення приходить до кожного по-різному. Анатолія Тиховода цьому навчали ще батьки, дідусі та бабусі, відаючи друзі-наставники. Він переконаний, що ці знання – це ниточки, що зв’язують нас з минулим, з традиціями, з мудрістю предків, які потрібно леліяти, плекати, щоб вони міцніли і в жодному разі не обірвались. Він щиро бажає, щоб цей день – день слов’янської жінки  – приніс добрі вісті в кожен будинок, щоб тепло та любов зігріли кожне серце, а в кожної панянки, пані вистачало мудрості, щоб кожну мить робити світлішою та чистішою, щоб родини ставали згуртованішими, як в наших предків.