ЗУСТРІЧ ВИПУСКНИКІВ: А  НІБИ  ТО  ВЧОРА…

ЗУСТРІЧ ВИПУСКНИКІВ: А НІБИ ТО ВЧОРА…

У визначений час,  в один із днів кінця червня, на подвір’ї Комунального закладу «Олексіївського опорного закладу загальної середньої освіти Смирновської сільської ради Більмацького району Запорізької області» поодинці, парами та групами почали збиратися ті, хто закінчив його ще тоді, коли він носив назву Олексіївська середня школа. Було це у вже далекому 1981 році  ХХ століття. Минуло вже 40 років, а нібито вчора. Зустріч розпочалася із привітань, обіймів та поцілунків. Свого часу серед наших однокласників було створено чотири сімейних пари. На зустріч приїхали із Запоріжжя, Донецька, Маріуполя… А ось деякі із тих, хто мешкає у навколишніх селах і навіть поряд зі школою – не прийшли. І не приходили на попередні зустрічі. Деякі з присутніх не бачилися із випускного вечора. І ось яку історію вони розповіли.

Ранком, у день нашої зустрічі, у автобус, маршрутом «Запоріжжя-Титове» сіли поряд дві пасажирки на 12 та 13 місця. Привітали одна одну та всю дорогу до міста Пологи розмовляли про все загалом і ні про що конкретно: про погоду за вікном, про політику, а куди ж без неї, про ціни, що постійно ростуть вгору, і про багато чого, про що розмовляють випадкові попутники у громадському транспорті. Коли ж у місті Пологи всі пасажири вийшли, а їх місця зайняли ті, що їхали до села Кінські Роздори, то одна із жіночок спитала в іншої куди та прямує. Вона відповіла, що в село Олексіївку. «І я туди ж», – сказала попутниця. «Я на зустріч випускників», – додала перша. «І я на зустріч», – повідомила друга. «А випуск якого року?», – запитала перша. «1981 року». «І я 1981 року!», – вже вигукнула перша, та так голосно, що навіть ті з небагатьох пасажирів, які ще не вийшли на своїх зупинках, обернулися. Але наші жіночки не звернули на це ніякої уваги, бо пильно вдивлялися в риси обличчя одна одної. Але ні, нічого не пригадалося. Все наче стерлося з пам’яті про шкільні роки, навіть обличчя своїх однокласників. І тоді одна із них сказала першою: «Я, Наташа А. з А класу». «А я Валя П., теж із А класу! Як же ми довго не бачились!». Залишок часу в дорозі до свого села вони провели у запитаннях та відповідях.

Заступник директора опорного закладу Тетяна Іванівна Калашникова від імені керівництва привітала колишніх випускників із ювілеєм та провела змістовну та неймовірно цікаву екскурсію класними кімнатами та навчальними приміщеннями, відповіла на безліч запитань присутніх. Деякі із моїх однокласників побачили у фойє, на численних фотознімках, спортивних нагородах та відзнаках за відмінне навчання й активну участь у художній самодіяльності фото та прізвища своїх онуків, племінників, похресників та сусідів… Їм це було приємно.

Екскурсія розпочалася з краєзнавчого музею, який тепер знаходиться у приміщенні, де колись ми вивчали будову тракторів сільськогосподарського призначення. І тоді, коли ми переходили з одного класу в інший, звучали такі слова: «А при нас це був клас…». Все змінилося кардинально. Але ж і минуло вже 40 років. Ми навчалися в умовах зовсім іншого виховання. А зараз і виховання школярів, і їх ставлення до навчання, і назви предметів – все нове. Час іде й несе за собою зміни. Як позитивні, так і подекуди негативні. Обійшовши всі приміщення й зазирнувши у всі закутки нашого навчального закладу ми розпрощалися із його стінами до наступної  зустрічі. На східцях випускники зробили пам’ятне фото на добру згадку. Всі присутні подякували Тетяні Іванівні за цікаву і пізнавальну екскурсію й вручили їй квіти та подарунок.

Потім ми завітали до затишного кафе «Вечірня зірка», що в сусідньому селі Смирнове. Класний керівник Алла Родіонівна Новак провела перекличку присутніх. Розпочали з випускників, які навчалися в її А класі, а потім естафету підхопили «Беки». Кожен розповів про свій життєвий шлях, що він пройшов за ті 40 років, з моменту закінчення школи. Серед наших однокласників є медики та фармацевти, вчителі та вихователі, приватні підприємці, працівники різних галузей промисловості та сільського господарства… Всі знайшли своє місце в житті. Згадали також і про десятьох однокласників та класного керівника Б класу Михайліченко Валентину Федорівну, які пішли за межу Вічності. А лише за декілька місяців до смерті Валентини Федорівни ми, її учні, вітали вдома свою другу, «шкільну», маму з її 80-річчям. Швидкоплинний час та хвороби – невблаганні. Ми пом’янули хвилиною мовчання всіх померлих однокласників та наших вчителів. Хай земля їм буде тополинним пухом. Ми пам’ятаємо про всіх вас.!

З усіх кінців святкового столу линуло: «А пригадуєте..!». І пішли звучати спогади про шкільні вечори, допомогу місцевому радгоспу у зборі врожаю, участь у прибиранні території біля будівлі школи і навіть про те, що на занятті із практичного водіння трактора лише уважність та миттєва реакція інструктора врятувала сам трактор та одну зі стін школи від прямого зіткнення. І таке було! І поринули у спогади, у власне щасливе дитинство. Ото було розмов. Адже кожному давали можливість виговоритися, щоб як можна більше продовжувалися ці щасливі моменти спілкування зі своїми однокласниками та класним керівником.

І хоча переважна більшість присутніх на зустрічі вже перебуває на пенсії, має по декілька онуків,  нас обсіли різноманітні хронічні хвороби, там шпигає, там коле, а там постійно щось болить, почувши популярні пісні, що їх включили власники кафе, стали їх підспівувати. А як дійшла черга до танців, то незважаючи на всі наші болячки витанцьовували так бадьоро й у такт мелодії, наче повернулися назад – на свій випускний вечір у червні 1981 року. Нібито скинули важкий тягар прожитих років та повернулися у свою шкільну молодість.

Запустили у нічне зоряне небо святковий феєрверк і намилувавшись його різнобарвними вогнями згадали, як у  шкільний випускний зустрічали свій перший ранок дорослого життя. Вирішили, що набравшись запалу та неймовірної енергії від зустрічі зі своїм класним керівником та шкільними друзями-однокласниками, у нас вистачить сил зустріти і цей ранок. І їх вистачило. Ми зустріли ранок нового дня, який, ми віримо, приніс всім нам лише хороше у подальшому житті. До нових зустрічей, дорогі мої однокласники.

Віктор МАРОЧКО, випускник Олексіївської середньої школи 1981 року.