Запорізькій «Червоній руті» – 30 років!

Запорізькій «Червоній руті» - 30 років!

ДНІ ПІДЙОМУ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ

18 серпня 1991 року запорізький стадіон «Металург» (нині – «Славутич-арена») зібрав понад 35 тисяч глядачів й учасників ІІ Всеукраїнського фестивалю української пісні та співаної поезії «Червона рута». Сюди з’їхалися люди з усієї України, хоча переважну більшість складали запоріжці. Це був заключний день, коли виступали переможці, лауреати, дипломанти й призери фестивалю. Десять днів вони змагалися в кількох пісенних номінаціях. Для Запоріжжя та області «Червона рута» стала небаченим мистецьким явищем. Адже до цього на сценах міста й райцентрів виконувалися пісні, скрупульозно перевірені радянською цензурою. І хоча з Конституції СРСР уже вилучили статтю про керівництво комуністичної партії державою, райкоми та обкоми намагалися влазити в усі процеси, що тут відбувалися, надто ж у культурні заходи.

Ті знаменні для України й Запорізького краю дні згадали на прес-конференції голова Запорізької обласної організації Національної спілки журналістів України, заслужена журналістка України Наталя Кузьменко та співак і композитор, заслужений артист естрадного мистецтва України Анатолій Сердюк. Наталя в той час була молодою журналісткою газети «Наш город», висвітлювала хід фестивалю, писала про визначних його учасників. Анатолій тільки розпочав свою композиторську діяльність, як співак узяв участь у «Червоній руті»-2 (перший такий фестиваль відбувся в Чернівцях 1989 року). Тому їм обом було що згадати.

Відповідальна секретарка ЗОО НСЖУ Валентина Манжура оголосила тему прес-конференції та надала слово учасникам тих подій. Тема цікава тим, що не часто діючими особами на брифінгах виступають самі журналісти. Анатолій Сердюк, до всього ж, ще й член НСЖУ.

Ще один журналіст Володимир Шеремет приніс власні архівні фотознімки фестивалю. Їх передали по колу, кожен зміг ознайомитися зі світлинами. А на них — лідери демократичного руху України В’ячеслав Чорновіл, Степан Хмара, Левко Лук’яненко, Іван Драч, Павло Мовчан та інші, міліцейські заслони, глядачі у вишиванках…

– Це була подія, що сколихнула всю Україну, – зазначила Наталя Кузьменко. – У той час преса не дуже висвітлювала «Червону руту», бо була під впливом компартії. Лише дві газети робили це в кожному номері: «Наш город» і «Запорозька Січ». Молода команда «Нашего города», яку очолював Володимир Миклашевський: Лідія Естеркіна, Тетяна Овсянникова і я просто зрослися з тією спільнотою, що творила фестиваль. Завдання було: не просто висвітлювати конкурси, а показати особистостей – у першу чергу запорізьких музикантів і співаків. Приїхали й знамениті гурти «Мертвий півень», «Плач Єремії» та інші.

Намагалися, за словами Наталі, висвітлювати події не однобоко, фахово. На першій полосі містилися невеликі інтерв’ю. Цікаво, що між музикантами Сходу й Заходу України не було якихось непорозумінь чи неприязні. Спілкувалися мовою творчості. І тепер, через 30 років, усі залишилися друзями – шукають одне одного в соцмережах, згадують ті часи. Увечері всі збиралися в кав’ярні – музиканти й журналісти. Навіть їхали на правобережний пляж, де проводили змагання з плавання між командами журналістів і співаків – творчих людей. Працювали й відпочивали з великим задоволенням. Саме «Червона рута» показала, що українська естрада є новим кроком у майбутнє нашої країни.

– Ми, журналісти, не повинні зважати на когось, а подавати правду читачам, слухачам, глядачам, писати живу історію України, – підбила підсумок Наталя Кузьменко.

Анатолій Сердюк підкреслив, що «Червона рута» відкривала для всіх українську Україну. Це була цеглинка в підмурівок нашої незалежності. За рік до цього відбулося святкування 500-річчя козацтва. За ним – цей знаменитий фестиваль. Це було не тільки змагання співаків, груп, музик. Відбувалися супутні заходи: творчі зустрічі з національно свідомими артистами, концертною діаспорою Канади, США, республік Радянського Союзу. Проводилися виставки, книжкові ярмарки, зустрічі з письменниками. Були кінопокази українських фільмів «Пропала грамота», «Тіні забутих предків» та інших у кінотеатрах Запоріжжя та області.

– Звичайно, відбувалися прес-конференції, проводились українські обряди. Режисер Василь Бовкун доклав чимало зусиль, щоб це були справжні театралізовані дійства. Організували урочисту ходу, молебні за Україну. Підтримали митці й екологічних активістів – їх «Червона рута» врятувала від тюрми. Вони повилазили на заводські труби й вимагали, щоб наші підприємства не отруювали людей. Активістів заарештували. Але учасники фестивалю добилися їхнього визволення.

Запоріжжя на той час, за словами Анатолія, було досить відсталим щодо демократизації, дуже застійним у порівнянні з російськими містами. Це призвело до того, що чимало артистів звідси просто виїхали в Росію. Бо тут їм не давали творчо розвиватися.

А «Червона рута» зробила свою справу. Тоді багато хто дивувався: як на цьому фестивалі могла прозвучати пісня «Вставай, Україно» на слова Дмитра Павличка й музику Анатолія Сердюка? Адже Запоріжжя – не Чернівці, де два роки тому прозвучала «Ще не вмерла» у виконанні Василя Жданкіна. Там же звучали й відверто антирадянські пісні Андрія Панчишина, Едуарда Драча, Олександра Гаркавого, Віктора Морозова, інших виконавців і груп. А тут – забите й зросійщене Запоріжжя! Мало хто вірив, що композитор і співак – запоріжець.

Анатолій і сам зізнається, що то був його прорив саме в українство. На той час він ставав справжнім українцем, переборював у собі радянську людину. «Вставай, Україно» – його перша композиторська робота, перша українська пісня. І нею він просто «вистрелив» на фестивалі. Бо до цього писав російськомовні твори для групи «Анатоль». 

За цю пісню Анатолій Сердюк отримав приз від Народного руху України. В’ячеслав Чорновіл вручив йому кишенькового годинника. Цей приз Анатолій тепер показав журналістам на прес-конференції. Автор пісні разом із учасниками групи «Анатоль» Іриною Алексановою і Юлією Куценко виконали «Вставай, Україно» й отримали заслужені оплески. 

Це нині її можна сміливо виконувати перед будь-якою аудиторією. А в той час «Вставай, Україно» радянські чиновники вважали антирадянською. І якби, не дай, Боже, в Москві переміг отой державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС-ГКЧП), то не відомо, де були б автори цього знаменитого твору…

Цікаво, що в заключний день фестивалю деякі керівники міста не дозволяли навіть святковий салют. Але народні депутати, присутні на святі, переконали їх, що це треба зробити. Тому був і салют, і майоріли синьо-жовті прапори над стадіоном. Відроджувалася сама Україна.

Сергій СТРІЛЕЦЬ

На фото: Учасники колишнього гурту «Анатоль» виконують «Вставай, Україно»