Чотири війни Віктора Ниценка

Чотири війни Віктора Ниценка

Нещодавно В.І. Ниценку урочисто вручили орден «За заслуги перед Запорізьким краєм» другого ступеня. Цю місію виконав депутат Запорізької обласної ради О.М. Машинський. Адже орден – відзнака обласної ради Олександрові Миколайовичу приємно було вручити відзнаки такій шановній людині.

Віктор Іванович по суті пройшов чотири війни. Він має багато українських, радянських нагород, навіть одну афганську медаль. Та автор не буде перераховувати усіх орденів і медалей героя нашої розповіді (подивіться на фото!). А ще він має багато Грамот, у тому числі Президії Верховної Ради.

Наш земляк народився і виріс в українському селі Благовіщенці. Усі чоловіки у його роду служили у Збройних Силах, як і належало представникам сильної статі. А після служби знову ставали хліборобами.

Дідусі Віктора Ниценка захищали рідну землю під час Другої світової війни. Іван Опанасович Капленко (мамин тато) загинув на фронті у грізному 1941-му. Кирило Никифорович Ниценко (батько тата) брав участь в обороні Ленінграда. Фронтовий шофер багато разів перетинав по кризі Ладозьке озеро на вантажівці. Блокадне місто постачали по так званій «Дорозі життя».

Батько Іван Кирилович служив строкову три роки, рідний брат Іван теж виконував конституційний обов’язок перед Вітчизною. А ще Ниценки і Міщенки – свати. Ім’я повного кавалера ордена Слави Григорія Антоновича Міщенка знає кожен у нашому районів. Його син Анатолій одружився на Ірині – сестрі героя нашої розповіді.

Із дитинства Віктор мріяв стати військовим. Під час строкової служби був курсантом навчального підрозділу. Із часом сержантом став заступником командира взводу. Після півтора року служби Віктора Ниценка направили у школи прапорщиків. Наш земляк служив в артдивізіоні поблизу Дрездена.

Уже в січні 1980 року благовіщенець потрапив на війну! Частину перекинули в Афганістан. Як відомо, спочатку (у грудні 1979) у цю країну гір і ущелин ввели радянські війська. Пізніше історики назвуть це вторгненням. Дивізії були укомплектовані військовими із запасу (по-народному – «партизанами»). Небоєздатні частини терміново замінили відбірними полками і дивізіонами із Німеччини, Польщі, Угорщини…

Гарнізон, де служив прапорщик В.І. Ниценко, дислокувався у Кундузі. Бійці частини супроводжували конвої із різними вантажами від кордону вглиб Афганістану. Автоколони доставляли пальне, боєприпаси, військове спорядження, а також народногосподарські вантажі (для цивільного населення).

Віктор Ниценко, як і більшість воїнів, були впевнені: вони допомагають афганському народу відстоювати завоювання Квітневої революції 1978 року. Для наших бійців і командирів моджахеди були ворогами (душманами).

Два роки (!) служив в Афганістані благовіщенець. На війні, як на війні – всього бувало: перестрілки, справжні бої. Вижив прапорщик усім смертям назло!

Після Афгану Віктора Ниценка перевели у Київський військовий округ, потім у Групу радянських військ у Німеччині (Магдебург). Після чергової ротації прапорщик В.І. Ниценко – знову в Україні. У Переяславі тоді був центр (полігон) ракетних військ й артилерії. Наш земляк командував взводом підривників. Прапорщик зі своїми солдатами підривав ракети і снаряди, які не вибухнули під час стрільби. На цьому полігоні відточували бойову майстерність курсанти артилерійських училищ, гармаші навчальних і лінійних дивізіонів Київського військового округу.

В армійських колах тоді діяв такий принцип: «афганців» у Чорнобиль не посилати! Але Віктор Іванович потрапив у ту зону. Він пішов добровольцем. У родині його друга-прапорщика, якого начальство намітило командирувати у зловісну зону, було двоє дітей, дружина була при надії (тобто чекала на третю дитину).

Саме тому Віктор Ниценко став чорнобильцем. У горах й ущелинах Афганістану наш земляк ризикував життям. Також небезпечною була служба на полігоні. Пам’ятаєте крилату фразу: сапер помиляється лише один раз у житті!

У Чорнобильські зоні на Київщині розпочалася третя війна Віктора Івановича Ниценка. Інженерно-саперний взвод під його командуванням знешкоджував різноманітну техніку, начинену радіацією (невидимою смертю!).

За свою армійську службу наш краянин змінив багато гарнізонів, побував у відрядженнях у кількох країнах, у різних регіонах Союзу, який нині називається СНД.

Усі роки військової служби Віктора Івановича супроводжувала дружина Валентина Петрівна (щоправда, в Афган її не пустили). Вона – теж благовіщенська. У сім’ї воїна-чорнобильця й «афганця» – син Роман, невістка Тетяна. Уже підросли  й онуки – Катерина і В’ячеслав.

Зі служби у Збройних Силах старший прапорщик Ниценко звільнився за станом здоров’я. Відрядження у Чорнобиль – даремно не минуло.

На сімейній раді вирішили переїхати у рідні краї, на Більмаччину. У Переяславі наш земляк не зміг знайти роботу. Та й до рідні хотілося поближче бути. Поклик батьківської землі – вічний! Родина здала двокімнатну квартиру у Переяславі і переїхала у райцентр, який нині має назву Більмак.

У нашому краї Віктор Іванович довго очолював раду міжрайонного товариства Українського товариства мисливців та рибалок. На полюванні був усього кілька разів. У чорнобильця й «афганця» рука не піднімається, щоб стріляти у дичину. А от рибалка він завзятий. Риболовля – це його хобі! А ще він автолюбитель і пасічник-аматор (голос предків).

Боротьба із браконьєрами – четверта війна Віктора Івановича. Позиція у голови ради міжрайорганізації чітка. За свою чесність і непідкупність не раз отримував погрози. Але В.І. Ниценко ніколи не поступався принципом: Закон – один для всіх! Про цю війну  у мирний час була  розповідь на сторінках райгазети, тому повторюватися не будемо.

Віктор Іванович Ниценко – ветеран військової служби, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС першої категорії, ветеран праці і т. д. Він є першим заступником голови місцевої  чорнобильської організації, яку очолює Віктор Миколайович Марочко. Обидва друзі – невпокійливі за духом, це їх об’єднує.

У сімейному архіві героя нашої оповіді – не лише ордени, медалі і грамоти. Майор  у відставці В.І. Ниценко зберігає екземпляри окружних, армійських і дивізійних газет, де розповідається про успіхи у бойовій підготовці підрозділу, яким він командував.

Наш земляк і досі робить фізичну зарядку – це армійська звичка. Обожнює водні процедури – у ставку, у бані (так на суржику звучить українське слово «лазня»). Більмаківці  у більшості користуються російсько-українським  суржиком, на жаль…

Я поважаю Віктора Івановича і за мужність, витримку, мудрість, толерантність, чесність, інші справжні людські якості. А ще за те, що він не цурається рідної мови. Уклін тобі, друже і земляче! Скільки літ в Армії, скільки літ в організації УТМР – і не забув мову дідів-прадідів! Честь і хвала Вам, Вікторе Івановичу!

Окремий респект за рідну мову! Мову українських козаків, січовиків, наших предків, селян і селянок. Так тримати, дорогий краяне! Є мова, є нація і держава буде! Слава Україні!

Костянтин ПРИЧИНЕНКО.

Фото автора.

Більмак

Пологівський район

Запорізька область