Відверто: Війна не відпускає…

Відверто: Війна не відпускає…

Чи є життя ПІСЛЯ війни, і яке воно для тих жінок, хто повертається до мирного буття з лінії фронту, які психологічні перепони  їм доводиться долати, наша щира розмова із колишньою снайперкою з позивним Білка, а нині – багатодітною мамою і  успішною підприємницею із Запоріжжя Юлією Матвієнко.

Юлія 1

Проблеми військові та… цивільні

– Про те, що я ветеранка, нікому з тих, хто мене тут  не знає,  не говорю. Принаймні намагаюся  не користуватися своїм посвідченням  учасника бойових дій (УБД)  і взагалі не  згадувати про свою участь у війні, – говорить Юлія  про наболіле. –  Не хочу, щоб  принижували. Про нас, жінок-військових, і так говорять, що ми своє УБД  «наморгали»… а це образливо. Я про себе ще змовчу, але за інших дівчат можу і не стриматись.

З 2015 по 2019 рік на фронті  Білка була  солдатом із дуже небезпечною спеціалізацією. Відомо, що снайперів не беруть у полон, а відразу вбивають. Щоб виконувати таку роботу, треба бути справжнім відчайдухом.

– У полон ми не збиралися, – згадує про своє тодішнє  рішення Юлія .-  Мали чітке розуміння й мотивацію, що хочемо робити. Коли ми прийшли, 2015 року, нам видали  ще й пістолети. Це додаткова зброя снайпера, яка у складній ситуації дуже не допоможе, але застрелитися можна, як нам казали. Дівчатам нашої професії категорично в полон не можна, і ми це знали. Окрім того, я б не залишила дітей (на той момент у неї було двоє підлітків – донька і син.- авт.)  заради іншої спеціалізації, кухарки чи навіть медика, мала  бути лише снайперкою.

В Україні налічується близько 12 тисяч жінок-учасниць АТО\ООС, зокрема, понад 400 –  в Запорізькій області (загальна кількість учасників бойових дій в області складає понад 14,0 тис).  Наразі Державна цільова програма з реадаптації ветеранів до 2022 року не врахувала інтереси жінок-військових. Залишається актуальними розробка і впровадження дієвих та ефективних заходів щодо  їхньої  соціальної адаптації.

Не зважаючи на наявність в Україні системи реінтеграції ветеранів та ветеранок до цивільного життя, дослідження «Невидимий батальйон 2.0»,  проведене у 2019 в рамках Проекту ООН Жінки «Ґендерна рівність у центрі реформ, миру та безпеки» засвідчили, що ветеранкам дуже важко ними скористуватися. Зокрема, жінки згадували, що їм відмовляли у наданні послуг, пояснюючи такі дії підпорядкуванням іншим відомствам (медичні заклади, котрі підпорядковуються МОЗ, МВС, МО), відсутністю офіційного статусу учасника бойових дій або інваліда війни, невідповідністю документів або ж  й іншими бюрократичними причинами. За результатами іншого дослідження (проведено в 2019-2020 роках Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва) жінкам-ветеранкам також доводиться мати справу не тільки зі зверхнім та ворожим ставленням представників місцевої влади до їх потреб, а також із засудженням з боку більшості громадян у разі публічного визнання свого статусу (УБД) та апелювання до прав на пільги.

– Я навіть на збори ветеранські не ходжу, бо не можу  більше чути отих зневажливих висловів на адресу жінок у війську, що  часом дозволяють собі, деякі побратими, – просто з півоберта заводиться Юлія. – Втім,  зазвичай таке собі дозволяють саме ті, хто на нулі навіть не бував і того справжнього пороху навіть не нюхав.

Юля фото із архіву 5

У декрет –  як безробітна

– Я звільнилася з лав ЗСУ через свою вагітність. Життя на війні бентежне, жіночий організм весь час збивається з ритму від надмірних, в тому числі,  психоемоційних навантажень, тож  зрозуміла свій стан із тривалим запізненням.  Мій чоловік Артур Желєзняка був поруч – служили разом. Ми одразу вирішили, що я звільняюсь, адже не можу  піддавати  себе ризику, коли готуюсь невдовзі стати мамою. 

Юля, як і інші жінки-військовослужбовці, які служать за контрактом,  не могла розраховувати на оплачувану декретну відпустку. За законодавством жінка, яка служить за контрактом, не виконує обов’язок військової служби, тому ЗСУ лиш зберігає за нею місце, але не платить зарплату під час декретної відпустки. В Україні офіційно не був введений військовий стан, а отже всі жінки-військослужбовці, які брали або беруть участь у бойових діях, служать за контрактом, тобто приєднуються до армії за власним бажанням.

Демобілізувавшись після майже  5 років служби за контрактом,  Юлія повернулась у рідне Запоріжжя у кінці 2019 року і звернулась до центру зайнятості, щоб вирішити питання з подальшим працевлаштуванням. Вона сподівалась отримати допомогу  держави, принаймні на рівні  середньомісячної оплати за її попереднім місцем служби. Але виявилось, що бухгалтер частини, де вона служила, не подавав даних про заробітну плату  військовослужбовців. Тому, згадує Юля, постраждала не тільки вона, а також  хлопці, у яких тоді закінчувався термін служби, і вони повертались з війни разом із нею. Можна було б через суд добиватися справедливості. Але не до судів їй тоді було.  В результаті вона отримала мінімальну виплату, яку надають зазвичай тим, хто перед звільненням працював за  мінімальну зарплатню.

Юля фото із архіву 7

Материнські турботи

17 березня торік,  майже на день  її народження,  у неї народилися  чудові двійнята, яких називає більчатами – хлопчик Богдан і дівчинка Зоряна. Окрім малюків має ще старших дітей – тепер донечці Златі виповнилося 16 років, а синочку Ярославу 14 років.

Спочатку, коли  щойно повернулася,  не могла знайти спільної мови із своїми старшими дітьми. Син більше мовчав, а донечка відверто демонструвала відстороненість і одного разу таки висловилась, мовляв, мамо, як  ти могла нас малих покинути і йти на війну, а ми ж малі зовсім, а нам же  потрібна була твоя материнська любов і щонайменше присутність тут і зараз у нашому житті.

– Я тоді ледь стрималась, щоб не розревітись. Просто відчаєм затопило. Бо саме ж заради них, щоб ворог не прийшов сюди, у наше мирне Запоріжжя, і не спаплюжив нам життя, як це росіяни зробили на Донбасі, я  і пішла до війська, – звіряється Юлія.- Тоді я не знала, що й відповісти на таке звинувачення. Серце шалено калаталося, подих перехопило.

Вона вискочила на двір, сіла в автівку і довго намотувала круги по навколишніх дорогах. Додому повернулася лише за кілька годин, коли втамувала біль. Згодом знайшла в собі сили відверто поговорити із  донькою, сповідала їй все, заради чого пішла захищати  Батьківщину. І на щастя, Злата її зрозуміла. Донька не говорила їй  ніяких особливих слів, просто материнське серце відчуло її повернення у своє лоно. 

– І на війні мені було легше, бо знала – за них воюю, за їхнє світле майбутнє, щоб його не перекреслили оті російські нелюди, – просто і щиро ділиться особистим молода жінка. – Ми, дівчата, не маємо права розкисати. Сідати і себе жаліти – це вже останнє. Я не розраховую ні на яку допомогу. Мушу зібрати себе до купи і працювати, хоч тоді – на війні, хоч тепер у цивільному житті. Мабуть у  цьому ми, жінки, дівчата,  відрізняємося від хлопців, чоловіків. Хоча і серед нас, і серед них є різні, долі у всіх різні. От нещодавня історія. Повернувся з війни один такий. Я його ще по окопах знаю – кріпкий горішок.  А тут розкис, на стакан присів. Питаю, чому ніяк  не оговтається. А він у відповідь, мовляв, повернувся наче на згарище, житла не маю,  і таке інше. А я йому нагадую, що там, на війні, якщо б йому у полі не було, де жити, він би сам вирив собі п’ять(!) бліндажів, облаштував побут, то чому ж тут, у мирних обставинах,  сидить і скиглить…  

241165539 3068028453462362 7690874456339789980 n

Власна справа

– Було дуже сутужно, коли народилися малюки: грошей від соціальної допомоги ледь вистачало, щоб всіх нас прогодувати. Добре, що чоловік ще отримував певну платню за контрактом, то якось виживали. Вийти мені на роботу – про це не могло бути й мови. Адже кому я потрібна з двома малюками?!  Винайняти помічницю, щоб за ними доглядала, – грошей обмаль. 

Юлія шукала чим зайнятися, щоб можна було і поруч з дітьми бути, і  заробляти на свої потреби. І тут їй на очі потрапила газета із оголошенням про продаж промислового інкубатора,  тож вона вирішила спробувати зайнятися вирощуванням птахів. Хоча до війни Юлія працювала менеджером у торгівельній мережі і на  меблевому виробництві, наполегливість і бажання навчатися допомогли їй почати нову  таку незвичну для неї справу.

Ветерани та ветеранки в Україні, які офіційно мають статус безробітного,   можуть отримати одноразову грошову виплату для відкриття бізнесу від Державної служби зайнятості. Розмір допомоги на організацію бізнесу залежить від суму щомісячної  виплати по безробіттю. Так, якщо ветеранка вже отримала виплату по безробіттю за 1 місяць (мінімальна становила 610 грн у 2019 році), то на організацію бізнесу вона теоретично може отримати суму, яка дорівнює сумі, яку б вона мала отримати за наступних 11 місяців безробіття (6,710 грн). Зрозуміло, що на такі невеличкі гроші власну справу не започаткуєш.

Втім в Україні також працює низка донорських програм з підтримки бізнесу, зокрема, ветеранського. Однією з таких можливостей і скористалася Юлія.

– Посестри  із Жіночого ветеранського руху ( громадська організація, яка об’єднує жінок-військовослужбовців АТО і ООС.- авт.) запропонували взяти участь в одному благодійному освітньому проекті, де навчали, як правильно організувати власну справу – розвинути свій бізнес, а за найкраще укладений бізнес-план давали нагороду – кошти на придбання обладнання, – розповідає колишня снайперка. – Я вчитися люблю. Особливо, коли це для справи потрібно. Тож повчилася, написала вдалий бізнес-план і отримала кошти на обладнання для птахоферми. Так і народилась моя «Мамина ферма»

–  Перших курчат утримувала   прямо в хаті – на кухні, у ванній кімнаті, вигрівала під батареями. Добре, що живу у приватному секторі. Справу опановувала самотужки – вчилася птахівництву з Ютубу в Інтернеті. Пташки виросли нічогенькі такі. Більшість з них продала ще на стадії курчат. Але цей успіх мене окрилив, – поділилась вона.

Колишня військова  тепер радісно усміхається. Вся її продукція під брендом «Мамина ферма» вже розписана за замовленнями – переважно для побратимів і посестер. І на часі  вже думати про подальший розвиток виробництва.

– Люблю їх, чортяк, з ким разом служили, або воєнна доля зводила, переживаю за них усіх, особливо, за тих, хто ще не вийшов із справи, і коли вони на передку, бо вони вже рідні для мене. Вони берегли мене, коли вночі разом ходили працювати і ховалися від   куль ворожих снайперів, давали свої сухі теплі речі, коли вщент мокра з-під дощу ввалювалася несподівано до них у бліндаж,  поїли гарячим чаєм, вкладали виспатися у свій спальник,  – ділиться особистим молода жінка. – Чим можу віддячити їм, за те, що  лишаються там   й дотепер бережуть  нас від російської навали? Молюся за них! Намагаюся допомагати у вирішенні їх проблем, знову згадала, як колись, ще до служби в лавах ЗСУ, була волонтеркою. І так, тим, хто вже демобілізувався і повернувся до цивільного життя, завжди роблю хороші знижки на продукцію з «Маминої ферми».

своя справа

Спадщина війни…

Згадує, когось з посестер по зброї, з ким доля звела в окопах, вже й на світі немає – загинули: хтось  під ворожими обстрілами, рятуючи побратимів, хтось – від кулі снайпера. 

Очі її темнішають від смутку. Знову ці спогади ятрять душу, виймають серце. Війна не відпускає. Це на все життя – до скону.

– У квартирі не можу перебувати. Психологічно дуже важко, особливо, коли загиблі… я ж і досі з усіма побратимами і посестрами, хто лишається в окопах,  на прямому зв’язку. Тут, у приватному секторі (тепер вона живе із родиною у невеличкому приватному будиночку із присадибною дільницею на околиці обласного центру. -авт.), де можу вийти на двір, особливо  вночі, сидіти на ганку і дивитись в небо – часом на зорі із місяцем, а інколи –  й на захмарене, мені якось легше…

Юлія 4

Коли потрібна допомога

Людмила Волтер, психолог волонтерського центру «Солдатський привал»:

Людмила Волтер 2

– У жінок, що повертаються з війни, окрім купи різних набутих в окопах фізичних хвороб, вистачає також і психологічних проблем. Адже в окопах, на адреналіні, не завжди помічають свої нездужання, переносять їх на ногах, бо «на війні нежиті не буває». А тут, у мирному житті, вже наче, можна розслабитись, і починають вилізати різні недуги, які підсилюють вразливі психологічні стани. Мова про те, як жінки, що воювали, сприймають факт знецінення суспільством їхньої ролі і участі у бойових діях. Особливо, якщо в родині чоловік не воював, або навпаки — теж ніс службу і починає мірятися, хто з них «більший воїн». Не скажу, що то скрізь і всюди, але і таке трапляється.

Висловлювання на кшталт «та хто ти така», «та що ти там  робила», «та знаємо ми, чим ви там займались» суттєво тригерить жінок, викликає відповідні негативні наслідки – дестабілізує їхній психологічний стан. Вони відчувають свою недооціненність суспільством, втрачають свою затребуваність, мовляв, там – була потрібна, а тут вже – ні. Вони почуваються розгубленими і спантеличеними. А, головне, вони майже фізично відчувають несправедливість. Це нервує, це дратує, це підвищує рівень напруги. І інколи достатньо найменшого приводу, аби людина «спалахнула». Багато хто закривається, дехто втрачає інтерес до життя. У декого з’являються навіть суїцидальні нахили. Багатьох рятують діти, у кого вони є. Але і тут подекуди не виключені перекоси: жінки можуть почати контролювати кожний крок дитини, забуваючи, що їхні діти – теж особистості зі своїми потребами і свободами. І конфлікт, що виникає, але не має вирішення, також погіршує психологічний стан жінок. І почасти саме такі їхні психосоматичні стани згодом призводять до реальних тяжких фізичних захворювань, у декого навіть до онкології. Бо розчарування, образи, роздратованість, які переживають такі жінки, лише погіршують ситуацію. 

Хочу підкреслити, що то не стосується абсолютно всіх без винятку, бо ж не у всіх однозначно виникають подібні питання.

Ідеально, якщо ветеранці чи ветерану вдається самотужки переналаштуватися на мирне життя. Та якщо виникають певні складнощі, я раджу не зволікати і якнайшвидше звертатися по допомогу до фахівців. Треба прислухатися до себе і не боятися, що тебе не зрозуміють. Важливо усвідомити, що такі самі проблеми переживають багато інших жінок і, отримавши необхідну психологічну допомогу, вони суттєво покращують якість свого життя.

Є декілька моментів, про які треба знати і пам’ятати:

– психологи працюють виключно з психічно здоровими людьми, то ж, побоювання, що звернення до психолога дорівнює діагнозу «ненормальний» — є хибним;

– ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) в Україні діагностують фахівці з медичною освітою – лікарі-психіатри в тому випадку, якщо з моменту завершення травмуючої події пройшло, мінімум, пів року, а симптоми і прояви продовжують заважати  нормальному життю;

– ПТСР розвивається далеко не у всіх, це дуже індивідуально;

– ПТСР — це цілий комплекс проявів, які дошкуляють доволі тривалий час: страх, фобії, параноя, панічні атаки, тривога, флешбеки, недовіра, уникнення, відчуження, ненависть, соціальна дезадаптація, агресія, пасивність, втрата інтересів, хронічна втомленість, депресія, порушення уваги, пам’яті, концентрації, сну, тілесні симптоми…

– якщо є тільки окремі симптоми, то можна говорити про наслідки постравматичного стресу, який є типовим для людей які мають досвід військового конфлікту, такі прояви корегуються за допомоги психолога чи психотерапевта;

– і головне, як стресові прояви, так і діагностований ПТСР можна подолати чи навчитися ними керувати.

Єдине, про що наголошую, жінка має сама усвідомити, що потребує допомоги. На жаль, будь-які спроби «причиніть добро» поза її бажанням будуть марними.

КОРИСНЕ

Куди можуть звернутися ветерани та ветеранки за психологічною підтримкою: 

В  Україні працює  професійна «гаряча лінія» з попередження суїцидів та психологічної підтримки «Lifeline Ukraine» («Лайфлайн Україна»). Гаряча лінія функціонує 24/7 за номером 7333. Протоколи, за якими працюють психологи на лінії – перекладені та адаптовані протоколи австралійської гарячої лінії «Lifeline Australia», що діє з 1963 року.

Щодо психологічної реабілітації, то з 2021 року її ветеран АТО/ООС може проходити з чоловіком (дружиною). Це – великий крок вперед для підвищення її ефективності. Держава пішла назустріч побажанням захисників України. За направленням слід звернутися до місцевої служби соцзахисту, – пояснює Костянтин Денисов,  начальник відділу у  Запорізькій області  Міністерства у справах ветеранів України

Костя Денисов

.-  В цілому ж, ми знаходимо можливість надати допомогу у будь-якому питанні, з яким до нас звертаються ветерани. Щодо медичного забезпечення, то у нашій області  є Госпіталь ветеранів війни на Великому Лузі, реабілітаційне відділення на базі 3-ої міської клінічної лікарні, спеціалізована допомога – на базі обласної клінічної лікарні. Але сьогодні планова госпіталізація не проводиться через карантин і «червону» зону.

Відділу у  Запорізькій області  Міністерства у справах ветеранів України працює з 2020 року. Звертатись за адресою: м.Запоріжжя, пр.Соборний, 75, або на електронну пошту: zaporizhzhia@mva.gov.ua

Наталя Зворигіна