Бізнес ветеранів: стабілізувати ціни на овочі

Свій перший бізнес Богдану довелося закрити через війну. Окупанти прийшли в його рідний Донецьк, та замість того, аби втекти, хлопець вирішив боротися. Проукраїнські мітинги перетворилися на партизанський рух та службу добровольцем. Повернувшись із фронту, ветеран відкрив власну справу та об’єднав довкола себе десятки фермерів. Сьогодні бренд «Овочар» постачає продукцію напряму до магазинів та забезпечує заробіток для 47 малих виробників. А ще виводить їхню справи з «тіні», легалізуючи овочевий ринок.

Я народився в Донецьку. Навчався за спеціальністю «обслуговування комп’ютерних систем та мереж», але жодного дня не працював за фахом. З другого курсу технікуму пішов у рекламну агенцію на посаду менеджера з підтримки клієнтів. Через рік, у 2011-му, ми разом з товаришем заснували власну рекламну агенцію, що пропонувала послуги у сфері PR та комунікацій із масмедіа. Тоді ми робили доволі модернові речі на рекламному ринку. Паралельно з цим я займався концертною діяльністю. Ми організували дуже багато крутих проєктів у Донецьку. Коли рекламний бізнес трохи набриднув, я з нього вийшов і викупив один заклад, з якого зробив культурний бар – «барчик для хіпстерів», як я його жартівливо називаю. Там відбувалися різні культурні заходи, концерти та події. Проіснував він до 2014 року.

Я ніколи не був громадським активістом. Єдиним моїм захопленням на той час були політичні дебати – я був членом всеукраїнської молодіжної організації «Дебатна академія». Власне, це й був «пік» моєї громадської активності. Так тривало до 2014 року. А тоді я почав брати активну участь в організації проукраїнських мітингів у Донецьку. Згодом це, цілком логічно для мене, перейшло в партизанський спротив. На той момент у Донецьку не було жодних масових рухів, що могли б протистояти активній російській агресії. Одного разу до мене прийшла подруга Діана Бєрах і сказала: «Богдане, ну треба ж щось робити! Ми ж не можемо просто сидіти. Давай виходити на мітинги!». Усе, для мене цього було достатньо. За ніч ми організували зустріч у «ВКонтакте» й абсолютно спонтанно зібрали чотири тисячі людей на мітинг. У місцевих був запит на подібні акції. Люди хотіли говорити, що вони є частиною України. І ця акція насправді була більш масовою, ніж більшість сепаратистських подій, які в ті часи відбувалися в Донецьку.

Ми абсолютно не очікували такої кількості людей. Ми з подругою йшли на мітинг із чітким розумінням, що нас, «трьох калік», зараз битимуть. Не було ані сцени, ані сценарію – нічого. Хтось притягнув мегафон, і ми з Діаною почали по черзі щось у нього говорити. А люди стояли й чекали від нас чогось далі, мовляв: «Гаразд, ми тут всі зібралися, що будемо робити?». Я ніколи не організовував мітинги такого масштабу, тому для мене це був цікавий досвід. Він дав розуміння, що треба брати відповідальність за те, що відбувається, рухатися і діяти. Я не можу сказати, що мене щось конкретне спонукало до спротиву. Це був довгий процес, розтягнутий у часі. Просто якоїсь миті я прийшов до усвідомлення: маю вчиняти саме так. Згодом я вступив до партизанського руху в Донецьку, де до літа 2014 року ми допомагали ЗСУ і виконували певні задачі. Такий перехід від цивільного до більш армійського життя став для мене певним «моментом-перемикачем». А вже вирішальною миттю в житті став вступ до лав добровольчого підрозділу. Я розумів: все, що до того було в моєму житті, кардинально змінюється.

Після повернення з фронту я три місяці перебував у якомусь просторовому континуумі. Майже не пам’ятаю той час: це був складний процес приживання до цивільного життя після війни та в’язниці. Рятувати мене з цього стану прийшли друзі, які знали: я хочу повернути свій заклад. Вони допомогли мені податися на грант від ПРООН на відновлення бізнесу. За виграні кошти (та ще частково позичені в друзів) ми з побратимом почали відкривати в Маріуполі заклад під назвою «Izba-Читальня». Відтак 30 грудня 2015 року ми підписали угоду про оренду приміщення і з початку січня почали ремонтні роботи. Свою частку у цій справі я продав у 2018 році, долучившись до розвитку мережі Veterano Pizza. Саме там я зіштовхнувся з проблемою недобросовісності постачальників, які давали нам неякісні продукти. Мені хотілося контролювати все – від вирощування і до пакування. Так і з’явилася ідея створити «Овочар».

В дитинстві у нас був свій город, і мені подобалося щось там вирощувати. Із цим пов’язані майже всі мої спогади з юного віку. Приблизно у 2019 році знайомі вперше привезли мене в регіон, де наразі ми ведемо свою діяльність (Запорізька область). Фактично це найбільший в Україні тепличний кластер. Я побачив, скільки там нереалізованих можливостей, і загорівся цим. Тому на початку 2020 року вийшов з проєкту Veterano – на той момент ми вже відкрили 9 піцерій. Розвитком нової справи я зайнявся на початку 2021 року, після першого року пандемії. Я не боявся невизначеності, бо в нас один невизначений період змінюється на інший. Ти не можеш гальмувати їх і чекати, що щось зміниться. Хотілося зробити цей регіон крутішим, цікавішим і якось по-інакшому його відкрити. Для мене це досі нонсенс: три тисячі гектарів, вкритих плівкою, у кожному подвір’ї є теплиця, де люди вирощують овочі та продають їх. Чотири села на 80% живуть коштом продажів овочів. І вони виробляють левову частку всіх тих продуктів, які ми влітку споживаємо в наших салатах. При цьому загалом на українському ринку є 14% великих виробників, а 86% загальної продукції вирощують дрібні виробники, які навіть не є легалізованими. За даними Міністерства аграрної політики та продовольства, тіньовий ринок овочів складає 45 мільярдів гривень. Це якийсь кам’яний вік. Сегмент овочів і фруктів у нас дуже недорозвинений, але я бачу великий потенціал для цих регіонів, які, на жаль, поки що виглядають доволі занедбано та нетехнологічно.

«Овочар» – це фермерська кооперація. Ми об’єднуємо фермерів переважно з нашого регіону. Суть у чому? Коли ти – один фермер, в якого є невеликий шматок землі, де стоїть теплиця, ти не можеш виробити великий обсяг продукції, аби вигідно її реалізувати. Ти маєш користуватися послугами посередників і через це отримувати менше грошей. А ще тобі складніше продавати власну продукцію, бо ти залежиш від цих посередників. Адже якщо вони завтра не приїдуть, тобі нікому буде збувати овочі, і ти маєш їх ледь не викидати. Наявність посередників створює проблеми та небезпеки, які унеможливлюють ріст і розвиток фермерів. Ми як кооперація допомагаємо фермерам централізовано закуповувати насіння, добрива, паливні матеріали, сприяємо їхньому навчанню та розвитку. Оскільки нас вже доволі багато (47 господарств), ми можемо постачати великі товарні партії, і вже обговорюємо співпрацю з рітейлом. Наприклад, маємо експеримент із «Сільпо». Цьогоріч ми закупили частину насіння спеціальних сортів овочів, які будемо вирощувати спеціально для цієї мережі. Це цікаво і їм, і нам. Водночас продукція наших фермерів, найімовірніше, буде реалізована за кращою ціною, ніж загалом у цьому регіоні. Тобто ми не є посередником. Ми фактично є об’єднанням фермерів, виробником під торговою маркою «Овочар». Ми напряму реалізовуємо нашу продукцію. У цьому й суть сільськогосподарської кооперації як такої: об’єднатися, щоб бути сильнішими і якісніше використовувати ресурси.

Проєкт із навчання фермерів органічному землеробству та проєкт з енергонезалежності регіону увійде в свою активну фазу після нашої перемоги. «Овочар» покликаний допомогти стабілізувати ціни на ринку та відійти від шалених стрибків собівартості. Це буде довготривала історія – три-п’ять років. Я не впевнений, що ми зможемо реалізувати це в межах усіх сіл регіону. Але якщо вдасться бодай в одному – це вже буде велика перемога. Нових людей залучаємо через знайомства: наші фермери приводитимуть своїх друзів, родичів, кажуть, що з нами працювати краще. Також шукатимемо фермерів під час власних навчань. Ще в планах – вирости за кількістю присутності в мережах і завдяки цьому збільшувати асортимент. Усе це дозволить розвивати наш регіон.