Андрій Романов: у пошуках добрих людей

У паспорті Романова значиться, що він народився 16 вересня у Миколаєві. Та це не так. Насправді він з’явився на світ у Львові, куди на час пологів до своєї матусі поїхала його мама. Але хлопчика вона зареєструвала, коли повернулась у Миколаїв. Це навіть символічно, бо змалечку Андрій існував ніби між двома світами. Його батьки родом із Західної України: тато - з Тернопільщини, мама - зі Львова. Але сім’я батька через зв’язки з УПА змушена була 1954 року виїхати до Миколаєва (щоб не вислали взагалі до біса). З обережності в родині розмовляли російською. Усвідомлення, що українська мова – рідна, прийшло до Андрія пізніше. Зате кожні канікули – чи то зимові, чи то літні – хлопчина проводив у львівської бабусі. Старовинне місто з розкішними культурними традиціями стало для нього другою малою Батьківщиною. - Якщо запитаєте, чи пам’ятаю я школу – так узагалі не пам’ятаю, - усміхається Романов. Ще б пак! З третього класу його цікавили тільки футбол і… театральний гурток. У школі закривали очі на двійки Романова з фізики, хімії та математики, бо той раз у раз здобував нагороди на читецьких конкурсах. Декламувати вірші Андрієві подобалося. І «мавпувати» теж. Залюблена в театр класна керівниця Зінаїда Федорівна зібрала шкільний театральний гурток, де ненав’язливо, мимохіть знайомила учнів із класичною літературою. На таких «уроках» хлопчина почувався, мов риба у воді. У випускному класі мати Андрія звернулася до Зінаїди Федорівни за порадою: «Куди піти синові після школи?» Учителька відповіла: «Тут вибору немає. Тільки у театральний». Андрій Романов тричі невдало вступав до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.Карпенка-Карого. Двічі – на акторський факультет. Третього разу – на кінорежисуру. - Я придбав на барахолці книгу про Федеріко Фелліні. Думав: от зараз він мені скаже, як стати кінорежисером! – не без гумору згадує Андрій. – Відкрив її - і був зачарований спогадами про дитинство Фелліні. Але водночас зрозумів: треба багато вчитися. Де тільки він не набирався знань і професійних навичок! Приміром, у миколаївському театрі-студії «Гидке каченя» під орудою Володимира Савінова. Отака паралель: Савінов - як і засновники запорізького театру-лабораторії «Vie» Віктор Попов і Володимир Клименко (Клим) - навчався у всесвітньо відомого режисера Анатолія Васильєва (до речі, у 2007 році той виїхав із росії і відтоді жив та працював виключно за її кордоном). Наполегливість Романова на шляху до мети вражає: юнак став студентом столичного вишу лише з четвертого разу! «Я подумав: якщо Карпенко-Карий мене не хоче, то, може, схоче Поплавський?» - жартує Андрій. Він вступив на театральну режисуру в Київський національний університет культури і мистецтв, що у народі прозвали «університетом Поплавського». Але якщо думаєте, ніби попередні три роки минули для Романова марно - помиляєтеся. Спочатку він трохи попрацював… оператором дробильної установки (теж досвід!). Та потім зателефонував чоловік, з яким вони познайомилися в коридорах університету імені І.Карпенка-Карого. Запросив юнака у Київ до приватної театральної школи. Водночас Андрій вступив на заочне відділення училища культури за фахом «режисер масових свят і обрядів». Таким чином, отримував одразу дві освіти. Традиційну – в училищі. Неакадемічну – в театральній школі. Романов із захопленням занурився у столичний андеграунд. Зрозумів, що актору й режисеру можна працювати не лише «за Станіславським». Крім того, наприкінці 1990-х почав відкривати для себе напівзабуту-напівзаборонену в СРСР літературу… Та через рік із театральною школою довелося розпрощатися: батьки були не в змозі оплачувати навчання сина. Зате юнака взяли до штату Миколаївського драматичного театру імені В.Чкалова (пізніше ім’я радянського льотчика з його назви прибрали). - Я ще не був справжнім актором, але думав, що уже актор, - іронізує над собою Андрій. – Авжеж! «На мене» ходили глядачі. Я чув схвальні відгуки (насамперед, звісно, від батьків)… У театрі бачив, наскільки бездарні деякі режисери. Нащо вони мене мучать! Вирішив: треба самому стати режисером. Уже не читав Фелліні. Натомість у бібліотеці відшукався двотомник Михайла Чехова…

Важко переоцінити, наскільки важливий для акторів і режисерів широкий кругозір. Не лише знання, яких можна набратися з книжок, а власні враження й особистий досвід. Мене шокувало зізнання молодого актора – розумного й обдарованого, який, однак, «варився у соку» виключно одного-єдиного провінційного міста. Він уперше поїхав до Києва і подивився там кілька вистав. Після цього вражено констатував: «А я раніше думав, що наш театр найкращий в Україні»… Але це не про Романова, бо він-то якраз має унікальний досвід. Не лише переглянув чимало вистав у різних театрах країни, а й звів знайомство з непересічними митцями (наприклад, із арт-керівником Центру сучасного мистецтва «Дах» Владом Троїцьким). Коли Андрій проходив практику в Національному театрі імені І.Франка, то відвідував репетиції «Царя Едіпа», що його ставив видатний грузинський режисер Роберт Стуруа, і «Трьох сестер» у постановці теж видатного (але в іншому ключі) Андрія Жолдака. Більше того, у Миколаєві на репетиціях вистави «Чума на обидва ваші доми» Романову пощастило працювати з Жолдаком як актору: - Він не морочився із внутрішньою лінією персонажа, психологією, образом. Узагалі я вважаю його більше постановником, ніж режисером. Він сказав мені: «Виходьте і промовляйте текст». – «Як виходити?» - «Як зазвичай». Я вийшов. «Погано. Виходьте ще раз, по-іншому». І так чотири варіанти. «Бездарно! Гадаєте, вам точно слід працювати у театрі?» - «Еге ж». – «Гаразд. Бачите пандус? Виходьте по ньому». А пандус був крутий. Коли ідеш ним, пластика міняється, діафрагма стиснута, слова звучать уривчасто. Дуже гарно! Жолдак показав, що з актором можна працювати не обов’язково за внутрішньою лінією, а й за зовнішньою: тіло підкаже! В університеті культури і мистецтв той курс, де вчився Романов, набирав Степан Семенович Степась. Але невдовзі він помер. Після нього майстром майбутніх режисерів став відомий в Україні режисер-«франківець» Петро Іванович Ільченко. Той самий, який виступав співрежисером вистави «Цар Едіп» разом зі Стуруа. Було чому повчитися. Утім, їхній курс недарма вважали «проблемним»: з 13 студентів отримали дипломи КНУКіМ ледве половина. У 2003 році Романов закінчив виш. Мріяв працювати на Західній Україні. Та й перша його дружина була звідти: коломийська «покутянка». Він поставив у Чернівцях соціальну драму про безпритульних дітей. Але вільної посади режисера у штаті чернівецького театру не знайшлося. Тож, Романов скористався запрошенням Валентина Слонова - тодішнього директора Запорізького українського музично-драматичного театру. Тут Романова зустріли тепло, гарно облаштували молоду сім’ю в гуртожитку. З містом Андрія споріднило народження старшої донечки. А от своїми постановками на магарівській сцені – зокрема, «Енеїдою» за І.Котляревським - Андрій лишився невдоволеним. Самокритично звинувачує у цьому переважно себе: не зумів утілити, що хотів. Невдовзі Романов усе ж перебрався до Чернівців, до театру імені О.Кобилянської. Здебільшого, ставив там дитячі вистави: «Червону шапочку», «Попелюшку», «Білосніжку і семеро гномів»… - Я «казковий режисер», - усміхається Андрій. – Вважаю, для дітей треба працювати не менш ретельно і глибоко, ніж для дорослих. Я змусив акторів співати наживо. Залучив до «Білосніжки» театральний оркестр. Мені заперечували: «Використовувати такий потужний ресурс для дитячої казочки?! Замовляти для неї авторську музику?!» Але у підсумку ця вистава багато років не сходила зі сцени. У Чернівцях молодий режисер продовжував учитися: знайомився з драматургією Ю.Федьковича, О.Кобилянської, І.Франка… Їздив до Львова, де «підглядав» репетиції знаного режисера й актора Федора Стригуна в Театрі імені М.Заньковецької… А коли спостерігав, як у Києві працює Богдан Ступка, відзначав у його грі риси романтичної західноукраїнської театральної школи.

Репетиція у Запорізькому муніципальному театрі танцю» - з виставки «Дотик» . Фото Володимира Мальцева

Під час свого першого «запорізького періоду», ставлячи «Енеїду», Романов познайомився з хореографом Ларисою Неверовою. Згодом запросив її у Чернівці на постановку «Сна у літню ніч» за В.Шекспіром. У виставі брали участь переважно молоді актори, було багато пластики. На сцені – дзеркала, балетні станки… Тандем із Неверовою виявився напрочуд вдалим. Але Андрієві й на думку не спадало, що він сам раптом опиниться… у танцювальному театрі. - «Сон у літню ніч» удався не за рахунок режисури, а завдяки дуже професійним людям: хореографу і художнику, - скромно зауважує Романов. - Я взагалі вважаю, що коли ставить режисер-початківець, поруч із ним має бути якийсь митець на голову за нього вищий. Щоб було у кого вчитися. Поруч із Романовим були засновниця й очільниця Запорізького муніципального театру танцю, заслужений працівник культури України Лариса Неверова і заслужений художник України Станіслав Зайцев з Одеського театру музичної комедії (з ним Андрій теж уже співпрацював раніше, коли ставив в Одесі «Попелюшку»). «Сон у літню ніч» мав неабиякий успіх, але після нього почало виникати враження, що в театрі «затирають» молодого режисера… 2014 року Лариса Степанівна запросила Андрія здійснити у Запоріжжі постановку до ювілею Т.Шевченка. Він написав сценарій за щоденниками й біографічними матеріалами Кобзаря. Попередив директора і головного режисера свого театру, що має запрошення на визначну роботу. Уже купив квиток до Запоріжжя, зателефонував, коли приїде… Та раптом головний режисер заявив: «Не дозволяю». І видав наказ, щоб Романов займався пересічним концертом. - Я не зрозумів його позицію. Написав заяву про звільнення. Порвав із чернівецьким театром, - згадує Романов. А коли приїхав до Запоріжжя й розповів, що звільнився, Неверова радо призначила його режисером Театру танцю. Вистава «Художник» про Тараса Шевченка стала першою постановкою Андрія Романова із цим колективом. Вона здобула низку відзнак на фестивалі-конкурсі на вищу театральну нагороду Придніпров’я «Січеславна»: зокрема, здобула Гран-прі в номінації «Вистави, присвячені 200-річчю з дня народження Великого Кобзаря» й отримала диплом «За кращу режисуру». - У танцювальному театрі найголовніший – хореограф-постановник. Завдання режисера – його налаштувати, - вважає Андрій Романов. – У нас була чудова команда! Неверова - художній керівник, котрий уміє знаходити дарування і згуртовувати колектив. Олена Плеханова – директор, її надійна права рука. Дар’я Жужура – талановитий хореограф. Дмитро Савенко – блискучий композитор і музичний керівник, який учив мене обирати музику… Саме у Театрі танцю Андрій став активно створювати лібрето та сценарії. 2015 року запоріжці побачили першу частину вимріяного ним триптиху за мотивами грецької міфології – «Лабіринт Мінотавра». В нього Романов несподівано «вписав»… прихід християнства: - Тесей – істота з іншого світу, - пояснює свій задум режисер. - Цар Креон здогадується, що це нове божество і небезпека для його влади. Він відправляє чужинця до Мінотавра. А Мінотавр - герой, який веде боротьбу із самим собою. Зрештою, він скидає маску бика… У другій частині своєї трилогії Романов із міфом про Орфея й Еврідіку поєднав… «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського. Дія починалася не з дитинства героїв, як у повісті, а коли Марічки вже немає серед живих. За версією Романова, мольфар виступає таким собі перевізником Хароном, попереджаючи: «Смерті не існує, та ти не можеш жити на два світи. Маєш обрати». Й Іван іде до Марічки… Можна довго аналізувати оригінальні задуми Романова-режисера і лібретиста. Та нагадаю лише назви деяких його постановок у Театрі танцю: «Різдвяна ніч» (за М.Гоголем), «Біле і чорне» (авторське лібрето), «451° за Фаренгейтом» (роман Р.Бредбері), «З коханням не жартують» (за В.Шекспіром), «Frank Sinatra»… - Класний режисер, гарний друг, добра людина, - так Романова характеризує Лариса Неверова. – Андрій обдарований у багатьох відношеннях (наприклад, майстерно уміє працювати з деревиною). Він має гарний художній смак і творчу натуру. Та головне – по-справжньому, не на словах любить Україну! Каже: «Якщо не ми, хто тоді змінюватиме світ на краще?!» У нашому Театрі танцю завжди перемагала доброта. Ми в усьому шукали позитив. У цьому відношенні Андрій - на сто відсотків «наша людина». На фестивалі-конкурсі «Січеславна» у 2020 році Гран-прі за кращу виставу для дітей здобула хореографічна казка Запорізького муніципального театру танцю «Буратіно». Не просто «казочка», а історія, наповнена навіть… політичним змістом. Ось що написав член журі фестивалю, відомий київський театрознавець Юлій Швець: «Театр Карабаса» в образній системі балету легко зчитується як система маніпуляції умами довірливих городян… Рамка важкої театральної завіси, що заполоняє весь екран дійства, уособлює тут медійний ящик…» Чи не з такого ящику рашистський Карабас обробляв тоді уми своїх громадян? На думку Юлія Швеця, режисер Андрій Романов і хореограф Дар’я Жужура створили «розкішний філософський опус».

Лабіринт Мінотавра

…А 25 лютого 2022 року Романов прийшов до військкомату. Добровольцем. Танці й театр у його житті припинилися – почалася війна. Неверова не хотіла відпускати свого режисера. Умовляла. Але взимку 2022-го він уже відчував, що війна неминуча. Попередив: «Якщо росіяни почнуть наступ з Криму, перепрошую, я піду воювати». Два роки і вісім місяців – на першій лінії фронту. Про це можна написати не те що нарис, а цілу книгу. Стрілець-кулеметник. Штурмовик. Морський піхотинець… Найгарячіші напрямки: Сумська область, Харківська, Донецька, Луганська, Запорізька, Миколаївська… - Я навчився стріляти і вбивати, - у голосі Андрія Романова звучить несподівана жорсткість. - Мені вже все одно, чим людина займається. Найголовніше, щоб її діяльність була корисною для суспільства. Добровольці, які пішли захищати державу, які повинні були «героїчно загинути», але вижили – її золотий фонд. - Що було для вас найважливішим на фронті? - Добро має перемогти. - Ви вірите в це? - Вірю. Сайт zprz.city у січні 2023 року вмістив лист, адресований до Запорізького муніципального театру танцю від командира військової частини Андрія Орлова. Той зазначав: Романов «…є взірцем справжнього воїна і патріота» Писав, що Андрій Васильович «повернеться до свого театру з високо піднятою головою, як такий, що виконав свій обов’язок…». У коментарях до цієї публікації Андрію бажали повернутися неушкодженим. Однак він із болем відповів: «Повертатися буде нікуди». Саме у той час Запорізький муніципальний театр танцю фактично знищили, упхнувши до штучної структури - Дому актора. А військовослужбовця Романова просто звільнили. Попри всі закони – моральні та юридичні. У кожної людини є свої нічні жахи. Після важкого поранення (три осколки у горлі – то ще не все) Романова списали «на цивілку» як морського піхотинця, хоча на кораблі він жодного разу не був. Андрій уміє плавати, та якось йому наснилося, що він тоне. Тяжезний бронік невмолимо тягнув на дно… Але «потонути» можна і в людській байдужості ба навіть безсердечності – як у того чиновника, котрий не мав права звільнювати військовослужбовця, нашого захисника, але усе ж «підмахнув» наказ, навіть не спробувавши знайти інші варіанти.

Андрій повернувся до Запоріжжя із важким серцем. Роботи не було. Він вагався: чим зайнятися? Може, бізнесом? Хотів зовсім покинути театральну діяльність. Але знайшлася добра людина – генеральний директор Запорізької обласної філармонії, заслужений працівник культури України Ірина Конарева, котра запросила режисера до свого колективу. - Андрій Романов - дуже творча і талановита особистість, а для філармонії, без перебільшення, рідна постать, - говорить Ірина Едуардівна. - Спочатку ми поважали його як обдарованого режисера, а з лютого 2022 року пишаємося ним як захисником України. Свого часу ми з ним готували чимало знакових мистецьких проєктів. Як от театралізовану виставу «Покровський ярмарок», що була з успіхом презентована у комплексі «700-літній Запорізький дуб». І це лише один приклад нашої вдалої співпраці, хоча їх багато. Коли Романов пішов боронити країну, ми намагалися підтримати його самого і його побратимів. Торік після поранення Андрій повернувся до Запоріжжя. У нашій філармонії постаралися створити йому максимально комфортні умови для відновлення морального стану та повернення у професію. Радіємо, що тепер маємо можливість знову творити разом. Звісно, Андрій змінився, став більш вимогливим і наполегливим. Наразі його проєкти, поради й ініціативи безцінні для прифронтової філармонії. - Хочу бути корисним, шукаю нові театральні форми, які можна було би втілити з нашим філармонічним козацьким ансамблем «Запорожці», - ділиться Романов. У червні цього року Запорізький ТЮГ показав прем’єру музичної вистави «Піноккіо» - нову постановку Андрія Романова. Може здатися, що це ремінісценція його ж «Буратіно», першоджерелом для якого була казка про дерев’яного хлопчика італійця Карло Колодді. Над хореографією знову працювала Лариса Неверова. Навіть були використані деякі елементи декорацій колишньої постановки. Та все ж насмілюся припустити: цього разу Андрій Романов задумав історію про інше. Недарма він наполягав на підзаголовку «У пошуках добрих людей». Мало не головною героїнею в його казці можна вважати Фею, котра розшукує щирі та чуйні серця… От і замислюйся разом із Андрієм Романовим: чи знайде вона їх? Чи визнає гідними - наші?!