Клеопатра – це я. Ну, майже…

Географію Придніпров’я останнім часом досліджую за… театрами. Навряд чи інакше мене занесло би до Кам’янського. Зізнаюся відверто, не дуже цікавило місто із населенням 240 тисяч і краєвидами, що «прикрашені» трубами промислових підприємств. Але виявилося: у Кам’янському і крім них є на що подивитися. Хоч його «м’язи» – потужні заводи, та справжня душа й окраса – академічний музично-драматичний театр імені Лесі Українки, три сцени якого розташовані у трьох (!) різних історико-архітектурних пам’ятках міста. Під час другого етапу фестивалю-конкурсу «Січеславна» на вищу театральну нагороду Придніпров'я експертна рада подивилася дві вистави кам’янців: трагедію «Ромео і Джульєтта» і театральну провокацію «Хто я є?» за п’єсою Славомира Мрожека. Обидві дійсно цікаві й оригінальні… - Яким був задум вашої постановки? – спитала я у головного режисера театру, заслуженого діяча мистецтв України Сергія Чулкова, котрий втілив нову версію хрестоматійного творіння Вільяма Шекспіра. - Задум? Ні, передчуття! – поправив мене Сергій Анатолійович. – Для мене у цій п’єсі головна героїня – Джульєтта. Вона проявляє ініціативу і веде за собою Ромео. Чи знаємо ми сьогодні, що таке справжня пристрасть? Та, яка застилає очі й охоплює, наче полум’я?! Ми холодні люди. Ми забули про кохання, здатне повністю поглинути людину. Забули, що таке пристрасть. Ромео і Джульєтта випередили свій час, порушили його закони. Смерть – покарання… Сергій Чулков мріяв поставити саме цю трагедію Шекспіра ще за студентських часів, коли навчався у Ленінградському державному інституті театру музики та кінематографії, де одним із його вчителів був легендарний Георгій Товстоногов. Але здійснити мрію зміг лише торік, на порозі свого 85-ліття. А недавно на Малій сцені театру імені Лесі Українки відбулася прем’єра нового спектаклю Сергія Анатолійовича «Кохання Клеопатри» за п’єсою молдавського драматурга Юліу Едліса «Гра тіней»…

Як з’ясувалося, 110 кілометрів між Запоріжжям і Кам’янським – не така уже й велика відстань. Півтори години на автівці. З одного кінця Запоріжжя до іншого іноді добираєшся не набагато швидше. Тож, ми з головним режисером Запорізького академічного обласного театру ляльок Олегом Лубенцем прийняли запрошення - не в рамках «Січеславни», а просто заради професійного інтересу (і задоволення) подивитися ще одну, найновішу постановку Сергія Чулкова. Мене, насамперед, заінтригувала напівжартівлива характеристика, що її Сергій Анатолійович дав цій виставі: «Друга серія «Ромео і Джульєтти». Отже, знову про шалену пристрасть? Так, переконалась я, коли 16 березня отримала шанс подивитися «Кохання Клеопатри». Це вистава про пекучий вогонь пристрасті і про… крижаний холод влади. Радує, що в театрі імені Лесі Українки стільки обдарованих молодих акторів. Недарма при ньому діє молодіжна студія, вихованці якої нерідко вступають до театральних навчальних закладів, стають професіоналами, приходять у рідний колектив. Іллю Карікова (Марк Антоній) ми вже оцінили у виставі «Хто я є?». Віолетта Самсоненко 16 березня грала Клеопатру (тоді як на прем’єрі – Анна Макеєва, котра на другому етапі «Січеславни» постала перед нами Джульєттою). А роль 56-річного Гая Юлія Цезаря виконував… 27-річний Руслан Таран (він же - Меркуціо в «Ромео і Джульєтті»). Якщо спектакль за Шекспіром вражав своєю динамікою і вибухами емоцій, то в «Коханні Клеопатри» чимало статичних сцен, що нагадують рельєфи з єгипетських храмів. Лаконічний і виразний образ вистави створила художниця Ірина Кохан. Костюми персонажів гарні, промовисті й водночас функціональні. Вражає гра світла і тіней (мимоволі згадується оригінальна назва п’єси Едліса). Вистава «Кохання Клеопатри», на мій погляд, апелює не стільки до почуттів глядача, скільки до його інтелекту. А троє її персонажів… Чи насправді тіні, які явилися нам із першого століття до нашої ери? Немов такі собі оживлені малюнки зі сторінок підручника стародавньої історії? Гадаю, напівміфічний «любовний трикутник» усе-таки виглядав інакше. Бо в «тінях» на театральній сцені ми бачимо, насамперед, самих себе. Сучасних. Хоча й не наважуємося зізнатися: Клеопатра – це я. Ну, майже…