КНИГА-СПОГАД І КНИГА-СПОВІДЬ: у прес-центрі ЗОО НСЖУ презентували збірку поезій Валентини Манжури «Крізь час і простір»

Для непосвячених зазначу, що посада відповідального секретаря в обласних організаціях НСЖУ не оплачувана, на громадських засадах, але вимагає крутитися білкою в колесі, надихати журналістів на творчу працю, підтримувати їх, захищати при необхідності від чинуш і корупціонерів. І в тому, що серед обласних організацій Запорізька вже кілька років поспіль посідає перше місце в Україні – велика праця як її голови Наталі Кузьменко, так і, звичайно ж, Валентини Манжури. На особисту творчу діяльність часу залишається обмаль. Видати книжку в наш час – потрібні чималі кошти. У цьому випадку, як писав Ежен Потьє, «держава дбає не про нас». Принаймні, поки що. Спасіння потопаючого – справа рук самого потопаючого. Тому, якби раніше Валентина й уклала збірку – видрукувати сама навряд чи змогла б. І тут недавно знайшовся добрий меценат – друг із комсомольських часів, підприємець, історик Валерій Козирєв, який сам запропонував оплатити видання. Вважатимемо, що авторці пощастило… Книга-спогад і книга-сповідь – мабуть, так найточніше можна назвати її збірку віршів і новел, що присвячені людям, з якими Валентині Миколаївні колись довелося працювати, дружити, йти пліч-о-пліч життєвим шляхом. Декого з них, на жаль, уже немає серед живих. Тому кожна поезія чи новела, присвячена таким особам, має вже й відтінок історії. Перше, що впадає в очі, коли береш до рук збірку, – переважна більшість віршів написана душею й чіпляє серця читачів. Як мінімум, не залишає байдужими. Але ж для справжньої поезії цього, звичайно, замало. Тільки оту, за словами Ліни Костенко, неповторність і незнаний дотик до душі можна легко відшукати й у книжці Валентини Манжури. Бо в першому ж вірші читаємо: Там, під білим явором, день приліг спочить. А в дзеркальній заводі місяць хлюпотить. У наступному творі – «Живу серед людей» – не менш вразливі метафори: Вітер Вічності з очей зриває сльози… А кожна божа мить, неначе постріл. І битий шлях скрипить чумацьким возом. І все частіше править бал байдужість. Саме такі рядки вказують читачеві на те, що перед ним книжка поетеси, а не людини з вулиці. Адже нині за перо береться дуже багато осіб. Хоча їхні вірші не що інше, як пісні акина – що побачив, про те й розповів, причому, досить примітивно. Або написані так «мудро», що вловити суть, про що йдеться, спроможеться не кожен смертний. У Валентини вишуканість поєднується з простотою. Якщо вона пише, то ясно що – не потрібно збирати консиліум докторів філологічних наук, щоб уловити зміст. А шарму додають вишукані метафори та о́брази: Там, у леваді, де я бігав босий, Де зорі пив з криниці серед дня… І далі: Бо тут я все про себе розумію І чистоту, як дивне зілля п’ю. (Вірш «Повернення до джерел»). У неї вишня «снігом цвіте повесні і на скроні мете сивину», місяць «зачепився серпом за димар», а «далина жовтіє листям, тихим дзвоном озивається». Іноді ми кажемо, що наші дні відпливають. У Валентини ж вони «кульбабками злітають з долоні». Осінь у неї «тихо ходить, хоч здалеку ще світить літа край». Рідне місто її Оріхів. Воно, як каже поетка, «на долонях степу», де «соборно сяє піднебесна вись», де «чумацьким возом день новий поїхав». Погодьтеся, що звичайна людина так не напише.

Валентина як журналістка колись пов’язала свою долю з радіо. Спочатку це було районне радіомовлення в Оріхові, потім – обласне в Запоріжжі. Були в її творчій біографії й газети, але серце завжди належало радіомовленню. Тому не дивно, що понад десяток віршів, що ввійшли до збірки, присвячені саме праці радіожурналістів. І ті з них, хто був присутній на презентації книги, мали чималу насолоду – послухали ці твори у виконанні авторки й колишніх працівників радіо Василя Федини, Миколи Бордюжі, Тамари Федини… Окремих слів заслуговують також її прозові твори. Вони беруть за душу відвертістю, розкриттям тієї таємничості, що ховається в старій батьківській хаті, з якої у світ іде дітвора. Причому, авторка розповідає про дитячі стосунки тепер уже давніх років, про які можуть пам’ятати лише минулі покоління. Це, коли всі мешканці сусідніх дворів відчували особисту відповідальність за виховання кожного підлітка. І їсти йому дадуть, і смаколиком пригостять, а як треба – полають за пустотливість. А діти мали свою, вуличну демократію: ділили всі радощі й незгоди нарівно. Ось батько почепив у дворі добротну гойдалку. І на ній гойдаються всі по черзі. Його доньки для цього також стають у чергу… «Раз! – злітає в голубінь неба гойдалка, здається, не на дротах – на сонячних променях, лунає сміх дитячий. Два! – роки летять, і ростуть діти не по роках, а по годинах. Раз! – і осипається цвіт у весняному саду… Два! – і падають зі старого дерева червонощокі абрикоси». Як бачимо, художність притаманна й прозі Валентини. Гарна, скажімо, й новела про друга юності, який багато читав, знав більше, ніж інші, цікавився життям більше інших, розповідав так, що слухали його із захопленням. Але, на його біду, вже закінчилася хрущовська відлига. І він викинувся з балкона дев’ятого поверху… Хоча тепер можна вже й висунути версію, що його звідти просто викинули. Пам’ятаємо ж, як у Львові знайшли повішеним Володимира Івасюка. Офіційна версія – самогубство. А насправді – навіть синього шраму від дроту на шиї поета не було. Таких людей тоталітарна система просто не терпіла… Що ж, книжка є, вона видана. Багаторічна праця добігла свого творчого кінця. Колеги-журналісти побажали Валентині Манжурі нових видань і широкого кола читачів. Авторка подарувала кожному з них свою першу збірку. Так, першу, але, сподіватимемося, не останню. Сергій Стрілець