Для непосвячених зазначу, що посада відповідального секретаря в обласних організаціях НСЖУ не оплачувана, на громадських засадах, але вимагає крутитися білкою в колесі, надихати журналістів на творчу працю, підтримувати їх, захищати при необхідності від чинуш і корупціонерів. І в тому, що серед обласних організацій Запорізька вже кілька років поспіль посідає перше місце в Україні – велика праця як її голови Наталі Кузьменко, так і, звичайно ж, Валентини Манжури. На особисту творчу діяльність часу залишається обмаль.
Видати книжку в наш час – потрібні чималі кошти. У цьому випадку, як писав Ежен Потьє, «держава дбає не про нас». Принаймні, поки що. Спасіння потопаючого – справа рук самого потопаючого. Тому, якби раніше Валентина й уклала збірку – видрукувати сама навряд чи змогла б. І тут недавно знайшовся добрий меценат – друг із комсомольських часів, підприємець, історик Валерій Козирєв, який сам запропонував оплатити видання. Вважатимемо, що авторці пощастило…
Книга-спогад і книга-сповідь – мабуть, так найточніше можна назвати її збірку віршів і новел, що присвячені людям, з якими Валентині Миколаївні колись довелося працювати, дружити, йти пліч-о-пліч життєвим шляхом. Декого з них, на жаль, уже немає серед живих. Тому кожна поезія чи новела, присвячена таким особам, має вже й відтінок історії. Перше, що впадає в очі, коли береш до рук збірку, – переважна більшість віршів написана душею й чіпляє серця читачів. Як мінімум, не залишає байдужими. Але ж для справжньої поезії цього, звичайно, замало.
Тільки оту, за словами Ліни Костенко, неповторність і незнаний дотик до душі можна легко відшукати й у книжці Валентини Манжури. Бо в першому ж вірші читаємо:
Там, під білим явором, день приліг спочить.
А в дзеркальній заводі місяць хлюпотить.
У наступному творі – «Живу серед людей» – не менш вразливі метафори:
Вітер Вічності з очей зриває сльози…
А кожна божа мить, неначе постріл.
І битий шлях скрипить чумацьким возом.
І все частіше править бал байдужість.
Саме такі рядки вказують читачеві на те, що перед ним книжка поетеси, а не людини з вулиці. Адже нині за перо береться дуже багато осіб. Хоча їхні вірші не що інше, як пісні акина – що побачив, про те й розповів, причому, досить примітивно. Або написані так «мудро», що вловити суть, про що йдеться, спроможеться не кожен смертний. У Валентини вишуканість поєднується з простотою. Якщо вона пише, то ясно що – не потрібно збирати консиліум докторів філологічних наук, щоб уловити зміст. А шарму додають вишукані метафори та о́брази:
Там, у леваді, де я бігав босий,
Де зорі пив з криниці серед дня…
І далі:
Бо тут я все про себе розумію
І чистоту, як дивне зілля п’ю.
(Вірш «Повернення до джерел»).
У неї вишня «снігом цвіте повесні і на скроні мете сивину», місяць «зачепився серпом за димар», а «далина жовтіє листям, тихим дзвоном озивається». Іноді ми кажемо, що наші дні відпливають. У Валентини ж вони «кульбабками злітають з долоні». Осінь у неї «тихо ходить, хоч здалеку ще світить літа край». Рідне місто її Оріхів. Воно, як каже поетка, «на долонях степу», де «соборно сяє піднебесна вись», де «чумацьким возом день новий поїхав». Погодьтеся, що звичайна людина так не напише.