«Литовський щоденник»: Трагедія ревнощів чи фарс брехні?

У 2020 році прем’єра “Отелло” мала відбутися в Авіньйоні. Виставу цілеспрямовано готували до цього найпрестижнішого у світі театрального фестивалю. “Отелло” став би десятою постановкою Оскараса Коршуноваса, що включили до авіньйонської програми. Спектакль із Литви повинен був відкривати фестиваль. Велика честь! Оскільки ОКТ/Міський театр Вільнюса не має власної сцени, репетиції проходили у Клайпеді. Іноді навіть просто неба, на березі моря. У чудовому настрої та з передчуттям близького успіху. Але через епідемію Covid фестиваль в Авіньйоні не відбувся. Згодом були прем’єрні овації і призи на інших міжнародних фестивалях. Та історія вистави розпочалась із розчарування. „Творити в театрі, коли майбутнє настільки туманне, майже неможливо, - з гіркотою зазначав згодом Оскарас Коршуновас. - П’єса – не рукопис, що “не згоряє”, її не покладеш у шухляду, і не існує холодильників, які зберігають свіжість театрального життя. Але ми творили і працювали далі“. У Вільнюсі “Отелло” можна побачити нечасто. Це вистава-мандрівниця (рука тягнеться жартівливо написати “привид”). Минулої осені я намагалася подивитись її двічі. Першого разу один із акторів напередодні зламав руку. На електронну пошту надійшло повідомлення, що виставу перенесено на місяць. Наступного разу, коли я вже прийшла до вільнюського Молодіжного театру, сцену якого орендує ОКТ, виявилося, що спектакль відмінили зовсім. Ще б пак! На репетиції перед самісіньким початком виконавиця головної ролі травмувала голову. Містика? Недавно я нарешті побачила “Отелло” Оскара Коршуноваса і зрозуміла, що містика тут ні до чого. Для цієї вистави акторам довелося опанувати навички... еквілібристів. Декорації нагадують різного розміру дерев’яні котушки для ниток. Найбільші - десь півтораметрові. Найменші - сантиметрів 30 у діаметрі, схожі на касети для фотоплівки. На котушках балансують актори. Час від часу вони “підминають” тих, хто з тих чи інших причин опиняється на підлозі. Потрібна ювелірна точність, щоб не отримати травму.

Один із критиків визначив “Отелло” Коршуноваса як “виставу для глядачів від 12 до 40 років”. Думаю, до цієї заяви його спонукали суто зовнішні прикмети. Оглушливий, наче на рок-концерті, вереск і стогін гітари в руках імпровізатора Джугаса Гвоздінскаса. Балада у стилі спірічуелс, що її виконує Отелло, і фінальна пісня Дездемони (композитор Антанас Ясенка). Еротична сцена під напівпрозорою плівкою. Вставлені у шекспірівський текст посилання на поп-зірок (батько головної героїні Брабанціо, приміром, сповідує настанову Брюса Лі: у двобої бути таким же плинним, як вода, - і шкодує, що обранець Дездемони не Майкл Джексон, бо той усе-таки намагався відбілити шкіру).

У п’єсі з’явилися несподівані інтермедії. Приміром, Родріго у трусиках і шапочці для плавання, викликаючи регіт, скоромовкою звертає до глядачів експресивний монолог. Перед битвою з нападниками тренування оголених до пояса молодиків переростає у жорстоку бійку, де “всі усіх повбивали”. Але потім, наче в комп’ютерній грі, “мерці” неквапливо прямують за лаштунки. Актори навіть запрошують жіночку із залу разом із ними попозувати на сцені. Можна проголосити все це сучасними інтерактивними вивертами. А можна згадати традиційні інтермедії шекспірівських часів: адже без подібних “вставних номерів” тоді не обходилися найсумніші історії...

П’єса Шекспіра “Отелло” — трагедія. Так написано в хрестоматіях. Проте жанр постановки Оскара Коршуноваса я би визначила як трагіфарс. Дехто сперечається і щодо назви: “Отелло”? Чи “Яго”? Чи, може, взагалі “Дездемона”? І це не випадково. Бо у творах мистецтва, окрім сюжетної лінії, існує (принаймні, має існувати!) другий шар. І третій. І, можливо, ще четвертий... Чим талановитіший автор, тим більше сенсів знаходиш у його творах. А Оскарас Коршуновас, безумовно, людина талановита.

Він народився 6 березня 1969 року у Вільнюсі. 1993 року закінчив Литовську академію музики і театру. Ще студентом голосно заявив про себе, отримавши головний приз знаменитого Единбурзького фестивалю. 1998 року створив у Вільнюсі власний незалежний театр. Оскар Коршуновас нагороджений офіцерським хрестом ордена князя Гедемінаса, шведським орденом Полярної зірки, польським “Золотим хрестом”, французьким Орденом мистецтв і літератури... Він здійснив таку кількість постановок (не лише в Литві, а й у Франції, Німеччині, Італії, США, Аргентині, Австралії, Японії та інших країнах), що мимоволі дивуєшся його режисерській працездатності. Взимку 2021-го Коршуноваса призначили художнім керівником Литовського національного драматичного театру, та він недовго утримався на цьому посту. Як на мене, звільнення художнього керівника “через недисциплінованість” виглядає скандальним. До речі, саме Оскарас Коршуновас виступив постановником проєкту “Свідоцтва українських жінок” на сцені Литовського національного драмтеатру. Це документальна вистава за розповідями біженок від війни, котрі знайшли притулок у Литві. Зокрема, до неї увійшли і мої власні спогади про евакуацію у березні 2022-го. Режисер-модерніст, який володіє складною сценічною мовою, цього разу був гранично лаконічним. “На думку Оскараса Коршуноваса про війну зараз треба говорити суто документально, не вдаючися до театральних ефектів”, - писала я у “Литовському щоденнику” в жовтні минулого року. Дійсно, у “Свідоцтвах” все було зрозуміло, просто і конкретно.

Натомість “Отелло” — вистава складна й багатошарова. Насамперед, усі виділяють тему расизму та нетрадиційної сім’ї. Недарма головну роль у постановці виконує... актриса Онейда Кунсунга-Вільджюнієне. Темношкіра жінка — Отелло? Саме так. Причому, вона не удає із себе чоловіка. Сильна, упевнена в собі, цілісна, рішуча — на початку. Їй до лиця костюм, який нагадує військову форму. А у фіналі — по-жіночому розгублена, пошматована підступною брехнею та сповнена розпачу.

Але для себе я “висмикнула” з цієї постановки зовсім іншу тему: маніпуляції свідомістю людей. Цим віртуозно займається Яго. І так само цинічно цим займаються рашистські пропагандисти. “Гра іде на упередженнях обивателів, у яких легко розбудити агресію”, - писав про “Отелло” Коршуноваса два роки тому (ще до початку повномасштабної війни) пітерський театральний критик. Що ж, йому, як то кажуть, видніше... Яго у виставі Оскара Коршуноваса грає темпераментний Саулюс Амброзайтіс. Цей персонаж проводить на сцені найбільше часу і виступає безперечним двигуном сюжету. Плюс властиві акторові шарм, багатство міміки, пластичність, потужна енергетика. Тому-то виникає бажання назвати цю виставу “Яго”. Чудовий актор, яскрава роль... І все ж саме від Яго мені хотілось би більшого. Чіткіше виявленого розвитку (чи розпаду?) особистості. На початку Яго заради грошей майже жартівливо обдурює бовдура Родріго. Потім нова сходинка: інтриги та маніпуляції свідомістю тих, хто його оточує (не оминаючи власну дружину) — із заздрощів і заради кар’єри. Далі — більше: не відразу, поволі Яго “доростає” до вбивств і починає отримувати від них насолоду. Дрібна “сіра людинка”, яка рветься і таки доривається до влади, - знайомий персонаж сьогодення, чи не так? Фарс брехні, що обертається трагедією. Певне, коли Оскарас Коршуновас працював над “Отелло”, важливішим дійсно було питання толерантності. Але трагічні події останнього року, наче мул зо дна, піднімають на поверхню зовсім інші сенси. А спектакль (згодна з Коршуновасом) — не рукопис у шухляді. Якщо він живий, то може змінюватись. У фіналі трагедії Шекспіра зло викривають і карають. У фіналі трагіфарсу Оскара Коршуноваса останні епізоди п’єси відсутні. Натомість на просценіум виходить Яго і спокійно, неголосно звертається до залу: “Ну, от і все. Ви знаєте те, що знаєте”. Це має прозвучати, як вибух. Але ні, не вибухнуло...

Вистава “Отелло” у Вільнюсі ішла литовською мовою. Та над сценою висвічувалися титри англійською і... українською. На спектакль — безкоштовно - запросили біженців із України, до числа яких пощастило потрапити мені. Хтось може спитати: чи варто було присвячувати одній лише виставі стільки місця у моєму “Литовському щоденнику”? Тим більше, що вона вже не прем’єрна. Тим більше, що катарсису у мене особисто все ж не викликала. Тим більше, що моїм землякам навряд чи пощастить колись її побачити... Чи варто?! Розмірковуючи про це, я пригадала діалог, що відбувся після спектаклю одного із наших запорізьких театрів. Професійний критик, який його переглянув, мовчки прямував до зупинки громадського транспорту. “Чому ви мовчите? Що скажете про виставу?” - допитувалися супутники. Але театрознавець відповів коротко: “Нема про що говорити”. Це сумно — коли нема про що говорити. Коли з’являються пласкі постановки, де не знаходиш нічого, крім сюжету. У спектаклі Оскараса Коршуноваса так багато всього, що не знаєш, на чому зупинитися. На темношкірій жінці в ролі Отелло? На макіавелівських замашках Яго? А може, на незвичній Дездемоні (Дігна Куліоніте), яка силою характеру перевершує Отелло і не виглядає покірливим ягнятком. На смерть вона іде за власним вибором, ніби жертвуючи собою. Не випадково ж для цієї вистави пропонують третій варіант назви — “Дездемона”...