Але для себе я “висмикнула” з цієї постановки зовсім іншу тему: маніпуляції свідомістю людей. Цим віртуозно займається Яго. І так само цинічно цим займаються рашистські пропагандисти. “Гра іде на упередженнях обивателів, у яких легко розбудити агресію”, - писав про “Отелло” Коршуноваса два роки тому (ще до початку повномасштабної війни) пітерський театральний критик. Що ж, йому, як то кажуть, видніше...
Яго у виставі Оскара Коршуноваса грає темпераментний Саулюс Амброзайтіс. Цей персонаж проводить на сцені найбільше часу і виступає безперечним двигуном сюжету. Плюс властиві акторові шарм, багатство міміки, пластичність, потужна енергетика. Тому-то виникає бажання назвати цю виставу “Яго”.
Чудовий актор, яскрава роль... І все ж саме від Яго мені хотілось би більшого. Чіткіше виявленого розвитку (чи розпаду?) особистості. На початку Яго заради грошей майже жартівливо обдурює бовдура Родріго. Потім нова сходинка: інтриги та маніпуляції свідомістю тих, хто його оточує (не оминаючи власну дружину) — із заздрощів і заради кар’єри. Далі — більше: не відразу, поволі Яго “доростає” до вбивств і починає отримувати від них насолоду. Дрібна “сіра людинка”, яка рветься і таки доривається до влади, - знайомий персонаж сьогодення, чи не так? Фарс брехні, що обертається трагедією.
Певне, коли Оскарас Коршуновас працював над “Отелло”, важливішим дійсно було питання толерантності. Але трагічні події останнього року, наче мул зо дна, піднімають на поверхню зовсім інші сенси. А спектакль (згодна з Коршуновасом) — не рукопис у шухляді. Якщо він живий, то може змінюватись.
У фіналі трагедії Шекспіра зло викривають і карають. У фіналі трагіфарсу Оскара Коршуноваса останні епізоди п’єси відсутні. Натомість на просценіум виходить Яго і спокійно, неголосно звертається до залу: “Ну, от і все. Ви знаєте те, що знаєте”. Це має прозвучати, як вибух. Але ні, не вибухнуло...