Мельпомені нині не пасують військові обладунки?

- Налаштувалась було показати нову Кармен, сучасну. У обставинах теперішньої війни за нашу незалежність. Пишалася собою, мовляв, дуже круто це придумала - за Проспером Меріме, але на нашому грунті… Це щось на кшталт «Ромео і Джульєтти» Шекспіра, втім, саме так, як їх побачив італійський режисер Карло Карлеі. Тільки крутіше. Але головна режисерка у театрі, де збираюсь ставити свою дипломну виставу, не те, що не підтримала мою ідею, вона просто навідріз відмовилася, - поділилася зі мною донечка, яка цьогорік успішно завершує навчання на факультеті режисура театру Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого і вже працює помічницею режисера в одному із столичних театрів. У нашому спілкуванні – жодної табуйованої теми. Свої професійні задуми, вдачі та промахи ми щиро обговорюємо між собою. І намагаємось делікатно, але разом з тим доволі відверто і принципово відстоювати власні погляди, особливо коли вони не просто не збігаються, а є суто діаметрально протилежним. - Не зрозуміла, - не втрималась я.- Чому це раптом не ставити виставу про війну? Коли ж її ставити, якщо не зараз? - Режисерка так і сказала – НЕ ЗАРАЗ. Публіка не піде на таку виставу. Люди божеволіють від цієї війни, її достатньо нам у житті, годі вже дивитись на неї ще й у театрі, - пояснила доня.

Я не заповзята театралка, але театр люблю. До війни було, не пропустила жодної прем’єри у театрах Запоріжжя. Ще жалкувала тоді, не так і багато їх у нашому обласному центрі: три стаціонарних – Запорізький академічний обласний музично-драматичний театр ім. Магара, академічний театр молоді, муніципальний театр-лабораторія Vie ( тепер Дім актора) та два «пересувних» - муніципальний театр танцю Лариси Неверової та приватний «Новий театр» Владислава Лебедєва. Тепер же спіймала себе на думці, що з початком широкомасштабного вторгнення якось позбулася своїх театральних звичок. Розмова із донечкою напоумила дослідити, що саме наразі йде у наших театрах. Приємно здивувало, що вони працюють. Попри наближеність нашого обласного центру до лінії вогню, наперекір щоденним ворожим атакам на місто, запорізька Мельпомена діє і надихає - театральні вистави ідуть і частенько збирають справжні аншлаги.

У муздрамі сьогодні пропонують переважно комедії: комічну історію «За двома зайцями», музичні комедії «Сватання на Гончарівці» та «Інкогніто з Бразилії», іронічний детектив «Ножиці», трагікомедії «Кайдашева сім’я» та «Горгони», детективну комедію «Момо», просто комедію «Чай з м’ятою або з лимоном». Також є й дитячий репертуар - казки: «Усі миші люблять сир», «Мауглі», «Пригоди Аліси у Дивокраї».

Театр молоді пропонує переглянути комедійні вистави «Мільйон за дружину», «Примадонни», «Генерали у спідницях», «Наша Наталка, або Що ви кажете про любов?»(нове прочитання класичної «Наталки-Полтавки»), «Тато в павутинні», «Все про жінок», «Скажи мені правду, мон амур!» та інші. А також інтерактивну ігрову програму для дітей «Веселі пірати» та «Тілі-мілі-трямді-я».

Із цієї загалом доволі оптимістичної і здебільшого розважальної картини театрального життя випадає театр-лабораторія Vie ( тепер Дім актора) із виставами «DONBAS. Розмови у присутності комп’ютера» за п’єсою запорізької драматургині і театральної діячки Анастасії Косодій та «Самотній захід» у постановці запорізького режисера-новатора Віктора Попова. Із назви вже зрозуміло, що вони не розважальні, а спонукають до мислення. Вистава «DONBAS» - про далеке майбутнє, 2075 рік. В Україні винайшли машину часу, Донбас перетворений на аграрний регіон. Агроном Ваня одружений з мандрівницею у часі Танею – вона досліджує українське минуле, поки Ваня садить буряки в Луганській області. Одного дня Таня не повертається з подорожі у часі, і Ваня починає її шукати у «темному лісі» української історії. А тут є над чим кріпко задуматись. Після вистави глядачам пропонують обговорити побачене, почуте та нафантазоване з акторами вистави. Вистава «Самотній захід» за пʼєсою володара премії «Оскар» Мартіна Макдони про те, як втрата віри тягне за собою втрату надії та любові. Адже ця тріада не існує окремо. Головні герої - брати Вален та Колмен - досягли середини життя та потрапили «у похмурий ліс густий». Вони не знають, як і навіщо далі жити, не розуміють що з ними буде. Брати вправні лише в одному – завзятому цькуванні один одного. І от серед них опиняється священник – отець Велш – людина, сповнена слабкостей та сумнівів. Але саме він намагається напоумити братів. Це вистава про катастрофу та втрату життєвих основ із відкритим фіналом. Подивившись у це дзеркало, публіка сама вирішує, хто їй ближче: ті, хто намагаються щось змінити, чи ті, хто пливуть за течією. Публіку попередують: вікові обмеження – «18+», бо у виставі лунає постріл(!). Напевне, дивитись такі вистави нелегко, часом навіть боляче. Тому вони – для разового показу. І аншлаги на них стаються напевне саме тому, що глядацька зала у театрі – лише на кілька десятків місць, вочевидь тільки для поціновувачів.

А на які вистави люди ходять у столиці? На «Конотопську відьму» у театрі ім. Франка – не купити квитків. На інші вистави тут теж слід збиратися завчасно – планувати культпоходи щонайменше за місяць. Так, комедії і мюзикли на великій сцені користуються не аби яким попитом: «Моя професія - синьйор з вищого світу», «Люкс для іноземців», «Тартюф», «Наталка Полтавка», «Кайдашева сім'я», «Дами і гусари», «Мартин Боруля», «Незрівнянна», «Весілля Фігаро», «Авантюрист». А ще можна переглянути історичні драми «Марія Стюарт», «Річард ІІІ» та «Кар'єра Артуро Уї, яку можна було спинити», написану Бертольдом Брехтом про гітлера, але сьогодні вона читається наче про путіна. А що в репертуарі цього театру про війну? Так, є така вистава – «Три товариші» за мотивами однойменного роману Е. М. Ремарка. Втім, це про війну взагалі, а не про нашу. Хоча що тут скажеш: війна вона повсюди і у всі часи ВІЙНА. У драматичний театр імені Лесі Українки превалюють теж розважальні вистави:комедія наших днів «№13», майже комедія « Ім’я», лірична комедія «Безіменна зірка», є вистави й інших жанрів. І про нашу війну тут поставили дві вистави. «Обережно, міна!». Але з оптимізмом. Надя живе своє звичайне життя. Стосунки з батьками, канікули в Ялті, змагання з танців у Сєвєродонецьку і... війна. Війна змінила кожного з нас і змінила Надю – вона стала саперкою. Її нова професія – знешкодження нашої землі від наслідків війни, у прямому і переносному сенсі. Надя вірить у життя і надихає вірити інших. Тому кожен глядач зможе розмінувати внутрішню «міну», спричинену війною. Бо перемога – це віра у життя. Вистава «Молитва за Елвіса» - розповідає щемливу історію про музику, сім’ю та, на жаль, війну. Двоє братів створили рокгурт і планували записати альбом: Артем (21 рік) – юрист, що мріяв стати музикантом, та Юра (25 років) – доброволець, теж мріяв стати музикантом, але все змінила війна. Елвіс – це позивний Юрія, який після першого обстрілу на фронті, щоб угамувати психіку, співав. Той «гамівний» репертуар (Чака Беррі, Літла Річарда, Бадді Голлі) його побратими сприймали воєдино – все це Елвіс… Та коли старший брат пішов добровольцем на фронт, молодший цей крок прийняти не зміг, і вони перестали спілкуватися… Життя Артема кардинально змінилося. Замість занять музикою він працює в офісі, намагається допомагати мамі, але не може зрозуміти мотивів вчинку Юрія і сприймає його рішення як зраду їхньої спільної мрії та себе особисто. І сон – певно, єдине місце, де брати зможуть поговорити відверто. Не робитиму огляд репертуарів всіх столичних театрів, бо їх кілька десятків. Втім вже такий побіжний погляд змушує задуматись, чому сучасне українське театральне мистецтво, покликане надавати глядачеві можливість розуміти складні ситуації сьогодення та співчувати іншим, наразі використовується здебільшого і переважно суто для розваги і розради?

- Щодо постановок вистав про війну, питання болюче, - коментує ситуацію режисер-новатор, засновник Запорізького театру-лабораторії Vie Віктор Попов. П’єса «DONBAS. Розмови у присутності комп’ютера», про яку йшлося раніше, в цьому театрі не є репертуарною. - Я не беруся за цю тему, бо … наразі немає хорошої п’єси. І я не ставлю вистави «про війну», чи «про мати Терезу». До того ж під час війни з тим ресурсом, який наразі маю, я не візьмуся за постановку вистави про віну. І до всього, я ненавиджу війну, а ненависть для мене не є предметом мистецтва. Своїми думками поділилася і керівниця літературної частини Запорізького театру молоді Надія Петренко. - Маємо в нашому репертуарі таку п’єсу – запорізької драматургині Наталії Ігнатьєвої «Ізида в Таврії». З обговоренням після вистави, - зазначає пані Надія. Це розповідь про жінку, яка їде в старенькій «Таврії» на окуповані росіянами території. Часом вона бере пасажирів і слухає їхні історії, а часом – лишається на самоті з дорогою і думками… Небезпека війни і щасливі спогади з минулого. Нестримна лють на ворогів і жага до життя. Її біль відчутний на дотик, а її енергія та сила кохання надихають інших. Вона лікарка, волонтерка чи, може, військова? Ким тільки не вважають цю жінку її пасажири… Звісно, ніхто з них не знає , що звати її Ізида і що вона їде дорогами війни заради коханого Осіріса. Прадавній єгипетський міф про богиню, що воскресила свого коханого чоловіка, на диво близький нам, сучасним українцям та українкам, які щодня хвилюються за своїх рідних, рятують і захищають їх. Які щодня виборюють своє священе право жити щасливими на рідній землі. - Але ця п’єса втрачає свою актуальність з кожним днем і вже потребує суттєвого доопрацювання, - додає пані Надія. – Та скажи чесно, тобі самій хотілося б прийти до театру і почути та поговорити про війну? Говорити про саму війну, коли кожного дня обстріли… не думаю, що саме це зараз нам потрібно від театрів. Особисту думку щодо цього має і запорізька драматургиня і театральна діячка Анастасія Косодій. - Зараз важко писати тексти й потім реалізовувати їх, - підтверджує пані Анастасія.- Мені більше йдеться про те, у який спосіб дати цим текстам реалізуватися тут і зараз. Бо багато з них мають короткий термін придатності і повинні негайно доноситися до слухачів і глядачів. Свою позицію мають і викладачі театральних вишів. - Так, нині ми бачимо, як у деяких театрах з’являються постановки про сучасну війну, - ділиться думками керівниця одної з майстерень режисури театру Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого Олена Негреску. - Але сила впливу таких вистав у порівнянні з реальними фактами мізерна. Бо театр не може того, що може кіно чи документалістика. Нагадаю, що патріотичне виховання на прикладі воєнних подвигів у совку почалося з наступного після безпосередніх учасників війни покоління, коли реальних військових поруч здебільшого вже не було. Тож їх в ідеалізованому вигляді стали показувати на сценах театрів, а потім в ДУЖЕ схожому на реальність вигляді і на екранах кінотеатрів.... А зараз їх сини і онуки, що виросли на такого штибу патріотизмі, зухвало нищать нас - українців. Те, що я бачила в театрах на виховну тематику, виховної функції не несе. Це для «галочки». Драматургії сильної ще нема - є «подєлки» під патріотизм. Вони не мають виховного потенціалу. Мабуть навпаки. От коли повернуться з фронту ті, хто виживе, вони розкажуть нам свої правдиві історії. Наприклад, мій син-сценарист, він зараз у війську... Але це буде, напевне, зовсім не те, на що тут очікують… Про особливу роль театру у нинішніх умовах говорять і актори. - Але театр не залишається поза війною, - зазначає Денис Пономаренко, актор Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру удостоєний звання «Заслуженого артиста України». Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр до повномасштабного вторгнення базувався у Сєвєродонецьку. Після — переїхав до Сум. Нині його актори продовжують розвивати театральне мистецтво та допомагати ЗСУ.- Нам вкрай важливо зараз не втрачати нашу надію, а навпаки — вилити її у творчість. Український театр живий і він змінюється, а наша справа це відчувати і адаптуватися.

Які нові ролі набуває український театр обговорювали митці у дискусії в Українському кризовому медіа-центрі. - Театр як один з активних елементів громадянського суспільства відразу реагує на буремні події і нарешті усвідомлює свою функцію не лише комбінату з виробництва вистав, як багато хто з державних театрів робив до цього часу, а, в першу чергу, соціального агенту. Це і гуманітарний хаб, і арт-простір, і місце, де можуть переховуватись біженці, і культурний агент, - зазначив театральний режисер, засновник та художній керівник англомовного театру ProEnglish Theatre і спільноти DSP Алекс Боровенський.

Театр надає платформу для вираження, рефлексії та співпереживання. Таку думку висловили фахівці-психологи. Завдяки виставам можна вирішувати проблеми суспільства, сприяти розумінню та викликати емоційні реакції, які можуть допомогти людям впоратися з викликами та розвинути почуття солідарності всередині нації. Крім того, театр може служити інструментом для збереження культури та ідентичності, сприяючи почуттю приналежності та гордості серед населення. Загалом мистецтво, зокрема театр, відіграє вирішальну роль у формуванні психологічної стійкості нації та колективного благополуччя. Але..

- Війна нам дуже болить. Люди у театрі наразі шукають не те, що буде ятрити відкриті рани, а навпаки – розраду, - пояснює Олександр Прилуцький, психолог Міжнародної волонтерської організації, сценарист, засновник ГО «Нове українське мистецьке об’єднання». - Психіка людини так влаштована, що намагається уникнути болю. Тож в театри ідуть за відпочинком і розрадою. Наразі театр – це про ресурсно позитивні дуки, спогади. Ми будемо готові дивитись вистави про війну тільки після того, як вона завершиться.

Полігімнія (муза пантоміми і гімнів), Евтерпа (ліричної пое зії), Талія (комедії), Мель по мена (трагедії), Ерато (любовної поезії), Калліопа (епічної поезії), Терпсіхора (танцю), Уранія (астрономії), Кліо (історії). Музи – дочки Зевса і боги ні пам’яті Мнемосіни. Коли поета навідують музи, він припадає до джерел знання, бо Мнемосіна знає все, що було, що є і що буде.

Дійсно так, театри мало ставлять (якщо ставлять) вистави про війну. Психіка наших людей наразі переповнена травматичним досвідом і не спроможна перетравити його ще більше. Вона шукає захисту у втечі від повторення травми в іншій діяльності, часто - у протилежній тій, що викликає біль. Зараз час для документування реальності. Театр ще не може взяти такий матеріал в роботу, психіка мусить його опрацювати в такий спосіб, щоб він став художнім, тобто символізувати, щоб не буде так страшно. І тоді письменники/драматурги напишуть, театри поставлять і ми зможемо дивитися, не впадаючи у страждання. А поки що ні в однієї із сторін немає на це ресурсу. Все іде на боротьбу і виживання. Всьому свій час..