Не час для творчості?

Ми зітхаємо: «Не найкращий час для творчості». А коли він – отой найкращий? Хто затверджував розклад: в який історичний період та о котрій годині до митця має приходити натхнення? Борис Чак любить прокидатись о четвертій ранку – з ясною головою і ще не замуленими буденною метушнею думками. Посміхається: «Музика світанку». Встає рано і влітку, і взимку. Теплу половину року проводить у майстерні, яку облаштував у передмісті: «Мені важко у закритих приміщеннях. Потребую повітря».

Для своїх витворів Борис усе робить власноруч - тож, за десятиліття роботи у професії донесхочу наковтався випаровувань бронзи й алюмінію. Та й пилу від каменю теж. Відверто кажучи, здоров’я підірвав грунтовно. Недарма слово «скульптор» походить від латинського «вирізати, висікати». Дуже важка фізична праця! Але це, як не парадоксально, - найзрозуміліша оточуючим і… найлегша частина роботи скульптора. Коли Бориса запитують: «Що ви хотіли сказати цим твором?» - він відчуває розгубленість: «Що хотів, те і сказав». Чотири роки тому Чак готувався до участі у Міжнародному салоні сучасного мистецтва «Magic Body» (США) і на додаток до зображень мав сформулювати концепцію кожної роботи. Але як пояснити те, що поясненню не піддається?! Тоді Борису допомогли друзі. Керівниця запорізького Театру поетичної пісні Олена Алексєєва запропонувала створити відеопрезентації. Вона написала тексти і разом з актором Жаном Сєлєзєнєвим озвучила їх під музику. Згодом член Національної спілки художників України Борис Чак отримав два дипломи лауреата салону «Magic Body». Професійне журі в номінації «3D/Digital art» визнало кращим його суворого «Харона». А диплом глядацьких симпатій запоріжець здобув за романтичний «Човен кохання». Та для самого Бориса загадка лишається загадкою. Він не може розтлумачити словами приховану внутрішню роботу, яку підсвідомо виконує день у день. Назви творів народжуються пізніше. А спочатку… Хтозна, наприклад, чому увагу Бориса привернув отой бомж. Колоритний, звичайно. Та чи мало колоритних незнайомців проходять повз нас на вулицях? Попервах захотілося просто виліпити портрет. Але поступово Чак відійшов від оригіналу. Над цією скульптурою він працює уже довгий час, а вона усе ще залишається незавершеною. Здається, ніби образ живе самостійним життям. Спочатку він був сліпим. Потім прозрів… на одне око. Його погляд приворожує – настільки живий, ніби з глини дійсно хтось дивиться. Ніби – із болем та відчаєм - намагається сказати нам щось важливе. До речі, в юності каменем спотикання для Бориса були саме очі персонажів. Тоді йому стали в пригоді підказки наставника – Федора Зайцева. Відомого запорізького скульптора, з яким в житті Бориса пов’язана майже канонічна історія. Коли художник Юхим Чак прийшов із семирічним сином у гості до свого друга Федора, щоби хлопчик не заважав дорослій розмові, йому тицьнули в руки шматок глини. Боря зробив пташку. А коли повернувся додому, заявив: «Я хочу ліпити, як дядя Федя». Батько несподівано серйозно поставився до слів малюка. Сказав, наче відрізав: «Твоє дитинство скінчилося». Відтоді Борис учився. Спочатку у Федора Зайцева. Потім – у Харківському художньому училищі (одному з небагатьох навчальних закладів України, де тоді існувало скульптурне відділення). Потім однокурсниця Віка Догадіна, поділившись знаннями та книгами, допомогла йому відкрити сучасне мистецтво, відмінне від радянського соцреалізму. «Зухвалого студента» не раз мали намір виключити і… залишали через його незаперечний талант. На момент закінчення училища Борис Чак став другим за всю історію вишу випускником, котрий отримав особливий додаток до диплому, який засвідчував, що він - професійний скульптор. А потім Боря продовжував учитись самостійно. Ні, не тільки учився працювати з різними матеріалами або удосконалював техніку. Головне – учився розуміти свої моделі. Образно кажучи, зазирати їм в очі, щоб побачити характер і навіть… душу. Навіщо? Та для того, щоб ми, глядачі, теж могли зазирнути глибше, ніж зовнішня оболонка.

Ось вона - загадка творчості і головна прихована робота митця. Можна достеменно, до найменших деталей, відтворити «об’єкт». Проте він залишиться неживим, наче посмертна маска. А можна зазирнути у «задзеркалля» й побачити приховане. Щоби потім показати його людям. Мало кому це по плечу. Та, певне, саме так сталося, коли Чак працював над меморіальною дошкою директору Запорізького металургійного коледжу (з 1998-го по 2018 рік) Володимиру Самойлову. Скульптор раптом відчув, що світлини не відбивають характер цього чоловіка: його розуму, проникливості, навіть «хитринки». Борис довірився чуттю митця. А коли повісив дошку біля входу в коледж, на ганок вийшов один зі співробітників і вигукнув із радісним впізнаванням: «Він!» Борис довго не міг примусити розмовляти один із одним своїх «Батьків» (скульптурна композиція у Запоріжжі на майдані навпроти Театру імені В.Магара). Та одного разу, осяяний, зірвався з ліжка серед ночі, трохи повернув «Батькам» голови… І нескінченний діалог почався. - Я «об’ємник», - сказав мені якось Борис Чак. – Гадаєте, мої скульптури тримірні? Ні! Багатовимірні! Бо є ще такий вимір, як час. Щоб скульптура була вічною, вона повинна «жити» у часі. Працюючи, кожні хвилин десять-п’ятнадцять Борис відходить від незавершеної роботи, бере в зуби стареньку трубку, оглядає з усіх боків, розмірковує… Іноді навіть розмовляє зі своїми скульптурами. Мимоволі спадає на думку, що й вони теж… уміють розмовляти. Коли Борису було 33, він створив погруддя Тараса Шевченка, яке тепер можна побачити навпроти третього корпусу Запорізького Національного університету. Цей Тарас – ровесник скульптора. Не гнівний і не суворий, як його зображують зазвичай. Привабливий добрий чоловік із трохи сумовитими очима та ледь помітною посмішкою з-під вус. Молодий і… мудрий. З ним можна довірливо ділитися геть усім. Прислухайтеся: він відповість. Коли я проходжу повз обеліск до 60-річчя Перемоги на розі бульвару Шевченка і вулиці Перемоги, щоразу дивуюся. Традиційна стела – і раптом витончена крилата постать нагорі, котра сурмить у ріг. У Біблії сурмач є провісником Судного дня та воскресіння… Співавтори обеліску – Федір Зайцев і Борис Чак. Але чомусь мені здається, що той сурмач прилетів на верхівку стели саме з легкої руки Бориса. Як і уклінний янгол за мостом Преображенського на Бабурці - знак скорботи по загиблих військовополонених. А богиня перемоги і звитяги Ніка над входом на територію Класичного приватного університету? Усюди відчувається окрилений почерк одного митця – Бориса Чака. Недарма ж його першою «скульптурою» в майстерні Федора Чака став птах…

На вулицях Запоріжжя десятки меморіальних дошок, що виготовив Борис. На них не пишуть ім’я автора. Але спробуйте поговорити з ними – можливо, тоді здогадаєтеся, хто їх створив. А чи скаржаться студенти Запорізького Національного технічного університету на погані оцінки першому директору Олександрівського механіко-технічного училища Денису Поддерьогіну, бюст якого стоїть перед входом до головного корпусу ЗНТУ? Навряд чи. Адже видно: ця людина дивиться далеко у майбутнє, і не такий у неї характер, щоб потурати ледарям. Жарти жартами, та уміння проникнути в сутність свого об’єкта – на мій погляд, найважливіша риса творчого почерку Бориса Чака. Таке уміння виникає тільки за наявності уяви. Інакше кажучи – творчої фантазії. Знамениті «відсебятини» Бориса Чака – теж прояв цього уміння. З таємничого плетива латунних стрічок постає образ – причому, кожен глядач бачить своє. Приміром, диптих «Сестри». Хто вони? Привиди? Танцівниці? Чаклунки? Що мав намір сказати цим твором автор? Тільки не запитуйте в Бориса. «Що хотів – те і сказав». Свого часу творчі обрії Чака розширило знайомство з Театром поетичної пісні під орудою Олени Алексєєвої. Борис допомагав запорізьким бардам, виконуючи відеозйомку концертів, консультуючи, беручи участь у Всеукраїнському відкритому дитячо-юнацькому фестивалі-майстерні «Сонячний зайчик». Але і люди театру, барди допомагають йому. Насамперед - відчути взаємозв’язок різних видів мистецтва, їхню «багатовимірність» та існування у часі. Недарма Олена Алексєєва відгукується про Бориса як про людину «театрального духу». Чак не раз з інтересом брав участь у проєктах, де перетиналися музика, театр і образотворче мистецтво. Тож, не дивно, що він став членом Національної спілки театральних діячів України й органічно увійшов до її запорізької міської первинної організації. Зараз у Чака обмаль замовлень: під час війни людям не до того, щоб вішати меморіальні дошки і ставити пам’ятники. А для митця, котрий завжди був дуже активним, незвичний стан. Хоча з іншого боку… - У моєму житті затишшя. Виявилося, що це навіть приємно, - зізнається Борис. Тепер він може, нарешті, зайнятися серйозно підірваним здоров’ям. Тепер є час виношувати скульптурні «відсебятини» і графічні «почеркушки». Роботу супроводжує музика або «читанки» - Борис залюбки слухає аудіокниги: «Відкриваю для себе сучасних українських письменників-фантастів». Затишшя? Не час для творчості? Але, можливо, саме зараз відбувається та найважливіша внутрішня робота митця, що згодом «вибухне» справжніми шедеврами.

55 зірок сузір’я Скульптор – на південній зоряній півкулі. Борису наразі навіть мріяти не доводиться про те, аби побачити його на власні очі. Хоча стривайте, чому так сумно? Чак уміє бачити невидиме. Бо для фантазії митця немає кордонів…