“НЕ-литовський щоденник”: Дахи Домського собору

Спочатку були розрахунки (бо, самі розумієте, мандрівка не з простих) і пошуки в Інтернеті. Я дуже здивувалася, коли дізналася, що поїздів між Вільнюсом і Ригою немає. Залізничне сполучення планують відновити - але коли то ще буде! Хоча на місці прибалтів я би поквапилася: залізниця ж не тільки для цивільних пасажирів. Це важливий стратегічний об’єкт. А у рашистів дуже великі апетити щодо чужих територій... Поки що доступний транспорт — автобуси й літаки. Від Вільнюса до Риги 300 кілометрів. На автобусі — 4 години, на літаку — 50 хвилин (додайте дорогу до аеропортів, тоді як автовокзали розташовані в самісінькому центрі обох столиць). Квиток на автобус коштує 14-16 євро (якщо завчасно, пільгові категорії пасажирів: діти, пенсіонери, інваліди — можуть придбати навіть за 7 євро), тоді як на літак — від 38 євро. Я люблю подорожувати автобусами і не терплю літаки. Мій вибір зумовили економія й особисті уподобання. Отже, о 7.30 ранку виїжджаю в Ригу. Гуляю містом... Що далі? Знову сюрприз: пороми Рига — Стокгольм зараз не ходять. Судно, що раніше курсувало цим маршрутом, торік віддали під... гуртожиток для українських біженців. Не знаю, чи виконує воно таку функцію досі. Але факт залишається фактом: відправитись у Швецію на поромі можна лише з латвійського порту Вентспілс. Ще 185 кілометрів від Риги. Зате на внутрішні латвійські автобусні рейси громадяни України одержують безкоштовні квитки. Чудово! Бо я аж здригнулася, коли дізналася, скільки коштує морська переправа. Хоч на автобусі зекономлю... Пором компанії “Stena Line” відправляється опівночі й о пів на восьму ранку прибуває у порт Нінесхамн. Квиток на нього - 20 євро. Але це лише за право потрапити на пором! Місце з відкидною спинкою (як в автобусі) — ще 15 євро. А нормально поспати у ліжку (чотиримісні каюти розрізняються на чоловічі й жіночі) можна додатково мінімум за 43 євро. Як за готель. Зізнаюся, пором — мій улюблений вид транспорту. Дехто уявляє, ніби то плавуча платформа для машин. Так, на невеликих переправах є подібні пороми. Але Балтійське море перетинають білосніжні лайнери. Багатоповерхові готелі на воді з усіма зручностями. З ескалатором і ліфтами. Із магазином, кафе, рестораном, баром. Із вітальнею та дитячою кімнатою. Іноді — навіть із кінотеатром. У кожній каюті - санвузол із душем. Ліжка набагато зручніші, ніж у поїздах. Коли море хвилюється, почуваєшся, наче у колисці. Суцільна насолода! А автомобілі? Авжеж! Піших пасажирів на поромах обмаль. Більшість приїжджають на машинах. Наш пором був не такий уже й великий: “лише” сім палуб. Чотири з них займали різноманітні транспортні засоби. Вистачило місця і для величезних трейлерів, і для компактних легкових автівок. Щоб закрити тему транспорту, додам: значно дешевше і швидше було би дістатися Стокгольма на літаку. Квитки - від 40 євро! Але, по-перше, про це я дізналася тільки після мандрівки, а по-друге, тоді не побувала б у Ризі...

У запорізького фотохудожника Олега Бурбовського є чудова чорно-біла світлина, відмічена на багатьох конкурсах: “Дахи Домського собору”. В юності, за радянських часів, я не раз відвідувала Ригу і моє уявлення про неї було саме таким: майже чорно-білим. Суворим. Вузькі вулиці, високі будинки, темні кольори. Поготів хотілося побачити нову Ригу! Але дорога до столиці Латвії трохи зіпсувала настрій: замість чотирьох годин через дорожні роботи ми їхали аж п’ять із половиною. Добре, що литовці та латвійці приводять до ладу трасу Вільнюс — Рига. Та зараз подорожнім від цього не легше. Рига теж зустріла пробками на під’їзді до автовокзалу. Триває грандіозна реконструкція, будують транспортну розв’язку, а поки що — не пройти, не проїхати. “Невже не можна було якось урегулювати рух транспорту?!” - буркотіли роздратовані пасажири нашого автобусу. Не додав радощів й автовокзал. Біля платформ немає елементарних навісів — а якщо дощ? У приміщенні не дуже-то чисто, а коли виходиш на вулицю — знову натикаєшся на дорожні роботи. Картину доповнюють п’яні та жебраки на тротуарі... Але перевага ризького автовокзалу: він розташований у ста метрах від Старого міста. З днів моєї юності воно стало значно яскравішим. Лише Домська площа трохи розчарувала. Я пам’ятала її як серце Риги. Але тепер увагу туристів більше привертають інші об’єкти. Площа виглядає не дуже багатолюдно й ошатно. Навпроти собору в Домі радіо, схоже, ремонт. Деякі вікна затягнуті плівкою. Над входом жовто-блакитний прапор. Мабуть, через це Дім радіо викликав підсвідому тривогу й асоціювався з нашими українськими будинками, де вибухами вибило шибки. А де ж моя улюблена кав’ярня «Тринадцять стільців»?! Звісно, я не сподівалася... ну, майже не сподівалася, що вона існує через стільки років. І все ж... Тепер на її місці пивна. Поруч — мурал, що виглядає недоречним серед старовинних будівель. Навіть не розбереш, що на ньому зображено: лось? Але навіщо він тут? Знайома литовка, коли дізналася, що я їду в Ригу, попросила сфотографувати клумби перед Оперним театром: мовляв, у латвійців вони дуже креативні - цікаво, як виглядають цього року? Щоб зробити їй приємне, під час поїздки я старанно знімала квіти щоразу, коли вони потрапляли мені на очі. Бо й сама завжди залюбки їх фотографую. Мені до вподоби сучасна тенденція доповнювати композиції польовими квітами, травами і навіть... зерновими культурами. Як от у Ризі.