“НЕ-литовський щоденник”: Дахи Домського собору

Спочатку були розрахунки (бо, самі розумієте, мандрівка не з простих) і пошуки в Інтернеті. Я дуже здивувалася, коли дізналася, що поїздів між Вільнюсом і Ригою немає. Залізничне сполучення планують відновити - але коли то ще буде! Хоча на місці прибалтів я би поквапилася: залізниця ж не тільки для цивільних пасажирів. Це важливий стратегічний об’єкт. А у рашистів дуже великі апетити щодо чужих територій... Поки що доступний транспорт — автобуси й літаки. Від Вільнюса до Риги 300 кілометрів. На автобусі — 4 години, на літаку — 50 хвилин (додайте дорогу до аеропортів, тоді як автовокзали розташовані в самісінькому центрі обох столиць). Квиток на автобус коштує 14-16 євро (якщо завчасно, пільгові категорії пасажирів: діти, пенсіонери, інваліди — можуть придбати навіть за 7 євро), тоді як на літак — від 38 євро. Я люблю подорожувати автобусами і не терплю літаки. Мій вибір зумовили економія й особисті уподобання. Отже, о 7.30 ранку виїжджаю в Ригу. Гуляю містом... Що далі? Знову сюрприз: пороми Рига — Стокгольм зараз не ходять. Судно, що раніше курсувало цим маршрутом, торік віддали під... гуртожиток для українських біженців. Не знаю, чи виконує воно таку функцію досі. Але факт залишається фактом: відправитись у Швецію на поромі можна лише з латвійського порту Вентспілс. Ще 185 кілометрів від Риги. Зате на внутрішні латвійські автобусні рейси громадяни України одержують безкоштовні квитки. Чудово! Бо я аж здригнулася, коли дізналася, скільки коштує морська переправа. Хоч на автобусі зекономлю... Пором компанії “Stena Line” відправляється опівночі й о пів на восьму ранку прибуває у порт Нінесхамн. Квиток на нього - 20 євро. Але це лише за право потрапити на пором! Місце з відкидною спинкою (як в автобусі) — ще 15 євро. А нормально поспати у ліжку (чотиримісні каюти розрізняються на чоловічі й жіночі) можна додатково мінімум за 43 євро. Як за готель. Зізнаюся, пором — мій улюблений вид транспорту. Дехто уявляє, ніби то плавуча платформа для машин. Так, на невеликих переправах є подібні пороми. Але Балтійське море перетинають білосніжні лайнери. Багатоповерхові готелі на воді з усіма зручностями. З ескалатором і ліфтами. Із магазином, кафе, рестораном, баром. Із вітальнею та дитячою кімнатою. Іноді — навіть із кінотеатром. У кожній каюті - санвузол із душем. Ліжка набагато зручніші, ніж у поїздах. Коли море хвилюється, почуваєшся, наче у колисці. Суцільна насолода! А автомобілі? Авжеж! Піших пасажирів на поромах обмаль. Більшість приїжджають на машинах. Наш пором був не такий уже й великий: “лише” сім палуб. Чотири з них займали різноманітні транспортні засоби. Вистачило місця і для величезних трейлерів, і для компактних легкових автівок. Щоб закрити тему транспорту, додам: значно дешевше і швидше було би дістатися Стокгольма на літаку. Квитки - від 40 євро! Але, по-перше, про це я дізналася тільки після мандрівки, а по-друге, тоді не побувала б у Ризі...

У запорізького фотохудожника Олега Бурбовського є чудова чорно-біла світлина, відмічена на багатьох конкурсах: “Дахи Домського собору”. В юності, за радянських часів, я не раз відвідувала Ригу і моє уявлення про неї було саме таким: майже чорно-білим. Суворим. Вузькі вулиці, високі будинки, темні кольори. Поготів хотілося побачити нову Ригу! Але дорога до столиці Латвії трохи зіпсувала настрій: замість чотирьох годин через дорожні роботи ми їхали аж п’ять із половиною. Добре, що литовці та латвійці приводять до ладу трасу Вільнюс — Рига. Та зараз подорожнім від цього не легше. Рига теж зустріла пробками на під’їзді до автовокзалу. Триває грандіозна реконструкція, будують транспортну розв’язку, а поки що — не пройти, не проїхати. “Невже не можна було якось урегулювати рух транспорту?!” - буркотіли роздратовані пасажири нашого автобусу. Не додав радощів й автовокзал. Біля платформ немає елементарних навісів — а якщо дощ? У приміщенні не дуже-то чисто, а коли виходиш на вулицю — знову натикаєшся на дорожні роботи. Картину доповнюють п’яні та жебраки на тротуарі... Але перевага ризького автовокзалу: він розташований у ста метрах від Старого міста. З днів моєї юності воно стало значно яскравішим. Лише Домська площа трохи розчарувала. Я пам’ятала її як серце Риги. Але тепер увагу туристів більше привертають інші об’єкти. Площа виглядає не дуже багатолюдно й ошатно. Навпроти собору в Домі радіо, схоже, ремонт. Деякі вікна затягнуті плівкою. Над входом жовто-блакитний прапор. Мабуть, через це Дім радіо викликав підсвідому тривогу й асоціювався з нашими українськими будинками, де вибухами вибило шибки. А де ж моя улюблена кав’ярня «Тринадцять стільців»?! Звісно, я не сподівалася... ну, майже не сподівалася, що вона існує через стільки років. І все ж... Тепер на її місці пивна. Поруч — мурал, що виглядає недоречним серед старовинних будівель. Навіть не розбереш, що на ньому зображено: лось? Але навіщо він тут? Знайома литовка, коли дізналася, що я їду в Ригу, попросила сфотографувати клумби перед Оперним театром: мовляв, у латвійців вони дуже креативні - цікаво, як виглядають цього року? Щоб зробити їй приємне, під час поїздки я старанно знімала квіти щоразу, коли вони потрапляли мені на очі. Бо й сама завжди залюбки їх фотографую. Мені до вподоби сучасна тенденція доповнювати композиції польовими квітами, травами і навіть... зерновими культурами. Як от у Ризі.

Серце раділо, коли я бачила жовто-блакитні прапори на вулицях Старого міста. Навіть на знаменитих “Трьох братах” — середньовічних будинках, де зараз Музей архітектури Латвії. Хоч українських прапорів тут усе ж менше, ніж у Вільнюсі. А от російська мова панує і процвітає. Принаймні, у Старому місті латвійської я не чула зовсім. Натомість дуже часто навколо розмовляли з “ма-асковскім” акцентом. Пізніше, у Вентспілсі, я зауважила молодому службовцю “Stena Line”, що латвійцям слід бути вимогливішими щодо державної мови. “Що ж ви хочете, половина населення — руські”, - знизав плечима хлопець-латиш. Він помилявся: за даними Вікіпедії етнічних руських у Латвії близько 24 відсотків. Але помилка показова. Бо тільки за офіційною статистикою у країні 37,7 відсотка російськомовного населення. До речі, у нас в Україні етнічні руські до війни складали 17 відсотків (в абсолютних цифрах - 8 мільйонів - найбільша руська громада за межами росії), а спілкувалися російською теж десь 37 відсотків жителів країни. Ми довгий час надто мляво піклувалися про українську мову. Не хотіли “турбувати” російськомовне населення. І що, хтось вдячний за таке доброзичливе потурання? Навпаки! У Латвії зараз усі жителі зобов’язані знати латвійську мову. Навіть скласти іспит. Зокрема, продемонструвати знання державної мови повинні ті, хто з російськими паспортами має дозвіл на постійне проживання у Латвії. Іспит досить легкий: для суто побутового спілкування. Але дехто з росіян прожив у країні 40-50 років, проте так і не спромігся (чи не схотів?) вивчити латвійську навіть на елементарному рівні. Їм довелося поспіхом опановувати її тепер (для цього створили безкоштовні курси). Та все ж на іспит прийшли лише 11 тисяч із без малого 20 тисяч росіян, які мають дозвіл на ПМЖ. І 60 відсотків з них не змогли його скласти! Їм дали ще два роки, аби довчили мову. А от тих 8 тисяч, хто взагалі не з’явився, після 2 грудня можуть вислати з Латвії. Саме війна в Україні підштовхнула латвійців до рішучих дій. Наш сумний досвід довів: щодо цього питання не можна панькатися. То зовсім ненормальна ситуація, якщо людина багато років живе у країні, але не знає її мови, не хоче інтегруватися, - так вважають у парламенті Латвії. Ще одне спостереження: у Ризі театр імені Михайла Чехова зберігає в назві слово “руський”. (До відома: Михайло Чехов -племінник Антона Чехова, розробник універсальної системи підготовки акторів - у 1932-34 роках працював у столиці Латвії). Новий сезон цей театр відкрив прем’єрою вистави “Робін Гуд” для сімейного перегляду. Натомість актрису Чулпан Хаматову, яка висловилася проти агресії росії в Україні, звільнилася з московського театру “Сучасник” (де працювала 24 роки) і виїхала до Латвії, на свою сцену запросив Новий ризький театр. Її моновистава “Post scriptum” (2022 рік) здобула вищу театральну премію Латвії “Ніч лицедіїв”. Ось уривок із недавнього інтерв’ю Чулпан: “Я дуже хочу вивчити латвійську мову, щоб розуміти її саме по-справжньому. Щоб уміти дискутувати, щоб це було обґрунтовано й грамотно. Мені здається, це важлива складова взаємодії зі суспільством, в яке ти потрапляєш. І це дуже цікаво”. Мені теж було цікаво, але я встигла дізнатися у місцевих жителів лише одне латвійське слово: “Paldies” – “Дякую”. Мабуть, досить несподівано, що на цьому я хочу поставити крапку у розповіді про Ригу. Не має сенсу описувати її туристичні атракції — деякі з них ви побачите на моїх фото. А до Стокгольма ми з вами ще доберемося. Віталіна МОСКОВЦЕВА-ДОРОШЕНКО, Запорізька правда