НОТАТКИ ЛІНИВОЇ МАНДРІВНИЦІ

А вибір такий, що голова паморочиться. На болгарському курорті Сонячний берег наразі близько 1100 (тисячі ста!) готелів і житлових комплексів, де у сезон можна винайняти житло. Звісно, хотілося зекономити. На перший погляд, для цього треба було знайти студію в кілометрі від моря - на третій-четвертій-п’ятій лінії - по півгодини шкандибати до пляжу і самій готувати їжу. Але ж ліньки! Та й економія досить сумнівна. Я наївно вважала, що у Болгарії дешеві продукти. Колись так воно і було. Проте цього разу у вересні в країні, що завжди славилася овочами та фруктами, найдешевші томати і солодкий перець у супермаркеті бачила по 3,99 лева за кілограм – тобто близько ста гривень. При таких цінах на харчах не зекономиш. Витрачати час, щоб готувати їжу й подовгу плентатися до моря, теж не хотілося. Тож… Може здатися, що я вибрала найдорожчий варіант: двомісний номер (де жила одна) у чотиризірковому готелі на першій лінії, та ще й з харчуванням «all inclusive». Однак в останні дні курортного сезону (з усіма пов’язаними із цим знижками) тиждень «солодкого життя» обійшовся не так уже й дорого. Причому, включно з трансфером від Запоріжжя до Дніпра, проїздом в автобусі до Сонячного берега, трансфером до готелю, а потім таким же зворотнім шляхом. Зауважте: я обрала готель, що має власний пляж. На Сонячному березі уздовж моря понад шість кілометрів піщаної смуги шириною від 50 до 100 метрів. Пісочок дрібний, жовтенький, шовковистий. Вхід у море пологий. Краса! Але ці розкоші - муніципальна власність. Користуватися парасольками і шезлонгами доводиться за плату. Укупі за них щодня треба віддати майже 500 гривень або лежати просто неба на піску (що, взагалі-то, теж непогано, хоч і незручно).

Та коли готель має власний пляж, – неабияка економія. У нашому, до того ж, видавали пляжні рушники, які щодня можна було міняти на свіжі.

Харчування «all inclusive», звісно, погибель для фігури. Треба мати залізну волю, щоб не жерти безперервно з ранку до вечора (культурне слово «їсти» у даному випадку не підходить). Зате жодних додаткових витрат. Я думала, що взагалі не побачу місцевої валюти. Але таки довелося хоч-не-хоч узяти до рук одну монету… І то ціла історія з «економічним підгрунтям».

Я вирішила прогулятися старою частиною містечка Несебир. Воно заслуговує, щоб лише заради нього приїхати до Болгарії. Поселення на невеликому півострові понад три тисячі років тому заснували фракійці. Потім ним володіли греки, римляни, візантійці, легендарний болгарський хан Крум, турки-османи… Колись Несебир називали «містом 40 церков» - чимало з них (закладених у ХІІІ столітті) можна оглянути досі. Не кажучи вже про незвичну архітектуру житлових будинків: недарма старий Несебир цілком внесений до Списку світової спадщини ЮНЕСКО.

Доїхати до нього від мого готелю можна було хвилин за п’ятнадцять. Коли минулої осені я відпочивала на Сонячному березі, в муніципальному автобусі розраховувалася, як і усюди, гривневою карткою. Але тепер кондукторка заявила, що ніколи ні про які картки не чула і чути не бажає. Проїзд в автобусі коштує два леви (близько 50 гривень), але вона узяла з мене 2 євро – тобто майже удвічі більше. Уявляю, скільки жіночка щодня заробляє таким чином! Не думайте, що з її боку це було благодіянням. Навпаки. Першого січня 2025 року Болгарія доєдналася до Шенгенської зони, а з 2026-го планує офіційно перейти на євро. Тобто нинішня болгарська валюта - леви – зникне з ужитку. Хтозна, чи вигідним буде курс обміну. Люди, як завжди, очікують найгіршого… Я зрозуміла, що треба усе-таки мати якийсь дріб’язок на зворотній шлях до готелю і, пардон, на туалет. До речі, за моїми спостереженнями, місцеві жителі передбачливо підробляють на санітарних послугах: навіть на деяких зовсім безлюдних вуличках старого Несебира на дверях приватних будинків можна побачити таблички «WC». І ціну: 2 леви. Я зайшла в обмінний пункт біля центральних воріт. За склом побачила молодика, котрий задрав ноги аж на облавок перед моїм носом. Спробувала дати йому 5 євро. «Ні! – презирливо відповів він ламаною російською мовою. – Стільки не міняємо». – «А десять?» – «Ні!» - «Скільки тоді?!» - «Сто п’ятдесят!» - заявив хлопець, явно знущаючись. Після цього я зазирнула у ще один обмінний пункт, і знову мою банкноту обмінювати відмовилися. Третій обмінний пункт (у магазинчику, де торгують срібними прикрасами) начебто діяв, але в кабінці нікого не виявилося. «У неї тут поруч іще одна робота, - пояснила мені смаглява продавщиця срібла. – Мабуть, якраз клієнти. Хоч я сумніваюся, що вона обміняє п’ять євро». – «Але мені більше не треба. Тільки на туалет!» Я сіла в куточку, маючи намір чекати «до переможного». Хвилин через десять продавщиця (судячи з акценту, болгарка) простягнула мені два лева: «Беріть! Я розумію, коли треба». Від моїх останніх 50 центів, котрі я намагалася дати їй натомість, дівчина відмовилася. Так я здобула болгарську монету. Зізнаюся, витратила її усе ж не на туалет, а на автобус до готелю. Що стосується валюти, то я так і не зрозуміла, чому в Несебирі в обмінниках не хотіли міняти ані п’ять, ані десять євро… Повертаючись з прогулянки, в автобусі розбалакалася з юними землячками. Одна дівчина - з Умані, інша – з Харкова. Приїхали до Болгарії у травні, щоб працювати в одному з готелів. З ними тут розплачувалися левами, та більшу частку зарплатні дівчата обмінювали на євро. Тепер сезон дійшов кінця, і на початку жовтня вони вже збиралися додому. На Сонячному березі я зустрічала багато земляків (у тому числі російськомовних), але зовсім не помітила росіян. Багато українців було серед відпочивальників у нашому готелі. Щодня вітала мене українською на вході до їдальні дівчина Настя, яка вже понад п’ять років живе у Болгарії. Та навіть на пляжі чи у воді можна легко зазнайомитися зі «своїми». Що стосується курортного сезону, то він на Сонячному березі триває до 1 жовтня. Чимало готелів закрилися ще раніше. Гуляючи набережною, я фотографувала споруди, що впадали мені в око. Тож, помилуйтеся «парадом першої лінії». Може, комусь сподобається неймовірно пишний «Імперіал Палас», що мені особисто здався… апофеозом несмаку (треба ж прикрасити пляжний готель «давньоримськими» статуями, зокрема, імператорами чи то воєначальниками на конях!). Як на мене, набагато затишніше й органічніше готелі з болгарськими елементами в архітектурі.

Минулої осені я теж провела тиждень на Сонячному березі. І теж в останні дні вересня. Тоді температура повітря була 25-26 градусів, а води – 22-23, але спокійно поплавати заважали високі хвилі. Цього разу інша халепа: після двох теплих і сонячних днів набігли хмари, розгулявся вітер, а температура повітря упала до 18 градусів. Багато хто думає, що вода у готельних басейнах тепліша, ніж у морі. Спекотного літнього дня – так. Але коли ночі стають холодними, вона швидко остигає. Натомість море довго зберігає тепло. От і цього разу температура морської води трималася на рівні 23 градусів, а великі хвилі, попри штормовий вітер, не піднялися. Тож, кому вистачало сміливості залізти у воду, був винагороджений неабияким задоволенням. Я теж отримала свою частку радощів. А прощаючись із Чорним морем, щиро пообіцяла: «До побачення!»