Похапцем п’ятьма країнами

Я зібралася в цей автобусний тур не лише тому, що дуже люблю мандрувати, а ще й у надії відпочити від запорізьких повітряних тривог і вибухів. Від війни. Дійсно: у мандрівці нерви вдалося трохи заспокоїти. Ми проїхали Польщею, Німеччиною, Нідерландами, Бельгією і Чехією. Схожий тур я замовила і навіть оплатила ще у лютому 2020-го. Тоді моєю метою було побачити парк тюльпанів Кекенгоф у Голандії. Ми мали їхати наприкінці березня. Та за кілька днів закрили кордони: covid. Цього разу я вирішила не тільки відвідати знаменитий парк, а й поповнити свою «колекцію». Бо колекціоную… європейські країни. Досі була у 37, тепер додала до них ще одну - Бельгію. У нашому автобусі їхало 48 туристів віком від 10 до 75 років. Переважна більшість, звісно, жінки. І лише кілька чоловіків пенсійного віку. No comments. Відверто кажучи, тур виявився заважким для літніх туристів. За сім днів ми проїхали близько 4500 кілометрів. Автобанами в комфортабельному автобусі - майже задоволення. І не страшно, що з туру «без нічних переїздів» прибули до Львова… о пів на шосту ранку. Біда в тому, що наша група приїжджала в готелі о 23-24 годині (один раз навіть о пів на другу ночі). Треба було встигнути розкласти речі, помитися, а вранці зібратись і бігти на сніданок за «шведським столом». На сон лишалося не більше 5-6 годин. «Як ти витримуєш?» - дивуються знайомі. Не можу сказати, що з легкістю. Але не такий страшний вовк, як його малюють. Якщо дотримуватися простих правил, автобусні подорожі під силу навіть літнім і хворим людям. Приміром, одного разу в турі мені трапився… сліпий чоловік. Звісно, не сам-один – у супроводі жінки. Коли нас покликали на екскурсію скелями, я лізти туди на наважилася, а сліпий зі своєю супутницею пішов. Бо якщо людина справді чогось хоче… Не буду розповідати про вечірній Вроцлав і про Дрезден, де я лише трохи походила старим містом, а решту вільного часу провела в Галереї старих майстрів. Там, окрім «Сікстинської мадонни» Рафаеля, побачила добре знані з репродукцій улюблені картини, про які ніколи не замислювалася, де зберігаються їхні оригінали.

Найперше, що ми відвідали в Нідерландах – музей просто неба Заансе-Сханс, куди зібрано зразки архітектури ХVІІ-XVIII століть: близько 30 будиночків й аж десять вітряків. Гадаєте, колись ці вітряки мололи зерно? От і ні! Деякі були лісопильнями. Інші - олійнями. На одному з вітряків мололи… фарби, а на іншому - гірчицю. На півдорозі до рибальського містечка Волендам туристи пережили приступ буйного божевілля: заїхали на сироварню, де їх пригостили мікроскопічними шматочками сиру, а потім дали змогу купити ті сорти, які найбільше сподобалися. Можете уявити, що тут почалося! На шалені ціни ніхто не зважав. Та ж бо Нідерланди взагалі дорога країна. А Волендам аж ніяк не скидається на рибальське селище. Жодного рибака у натовпі туристів я не помітила. Недарма у Вікіпедії його назвали «міжнародним туристичним атракціоном». Хоча треба віддати належне: бутерброди з оселедцем і копченим вугром у кіоску на набережній виявилися смачнючими!

Останнього дня у турі ми склали рейтинг населених пунктів, що справили на нас найбільше враження. Перше місце посів Амстердам, друге – бельгійський Брюгге. Керівник групи підживлював інтерес туристів, жартуючи, що в Амстердамі можна одуріти від самого лише повітря, бо тут дозволено курити легкі наркотики. Строїв смішки і на рахунок «червоних ліхтарів». Усе правда і… неправда. В місті дійсно є «кофішопи», що мають офіційний дозвіл на продаж конопель та продуктів із них. Але ажіотаж вони викликають хіба що у туристів. Так само квартал «червоних ліхтарів». Де-не-де за склом, підсвічені червоним (таке світло збуджує і… приховує недоліки шкіри), - дамочки у нижній білизні. Повз ці «вітрини» сунуть натовпи цікавих. Та, відверто кажучи, на звичайному пляжі побачиш більше. Щоправда, на тому ж пляжі слід потрудитися, аби «зняти» цяцю, а тут вони самі себе пропонують… Звісно, аж ніяк не безкоштовно. Подейкують, у них є профспілка, лікарня, навіть свій дитячий садок. Цивілізація! А фотографувати трудівниць у вітринах категорично заборонено. Насправді в Амстердамі мене вразили велосипеди. Тут не просто заохочують використовувати велотранспорт. Їздити містом на авто – максимально незручно і невигідно. Велосипеди в пріоритеті навіть перед пішоходами. Фотографуючи, я замислилася: чи вдасться зробити бодай одну світлину, щоби в кадр не потрапив велосипед? В Амстердамі плаский рельєф і 400 км спеціальних доріжок. Велосипедисти нахабно роз’їжджають пішохідними вуличками (всі повинні поступатися їм дорогою!) та кидають свій транспорт де заманеться. Наприклад, замкнувши на нехитрий замок, залишають на ніч на набережних каналів. Щоправда, і крадіжки велосипедів лідирують у рейтингу нідерландської злочинності.

Зізнаюся чесно, я уявлення не мала, що то за Брюгге і де воно розташоване. Тепер знаю: це столиця Західної Фландрії на морському узбережжі Бельгії. Дивом дивним місто уникнуло руйнувань під час нищівних воєн ХХ століття. В його історичному центрі, повністю занесеному до списку об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, збереглися будівлі, яким по 600-700 років. Їх не зводили наново, як тепер зазвичай роблять. Це справжня, автентична старовина! За часів Середньовіччя Брюгге був важливим торговим центром із населенням 200 тисяч (зараз удвічі менше). Тут досі зберігся дух старої Фландрії. І Тіль Уленшпігель - герой середньовічного німецького і нідерландського фольклору (а також роману Шарля де Костера), подейкують, ще десь блукає його вуличками.

Та особливої популярності місто набуло після виходу на екрани чорної трагікомедії Мартіна Макдонаха «Залягти на дно в Брюгге» (2008). Спочатку здалося, що в місті ніде ступити кроку від туристів. На центральному майдані, до того ж, розташувався базар, не даючи як слід роздивитися архітектуру. Щоправда, у другій половині дня намети швидко згорнули. Виїхала машина, яка прибирала сміття і мила бруківку. Але все одно здавалося, що за строкатим натовпом не розгледіти контури середньовічного міста. Та варто було повернути у завулки – і чари й привиди стародавнього Брюгге прокинулися…

Не так я уявляла собі Брюссель. І знаменитий «маннекен піс» (хлопчик, котрий пісає, або якщо вдатися до більш елегантного перекладу з нідерландської мови - хлопчик-дзюркотунчик) теж виявився зовсім не таким, яким він мені ввижався. Здавалося, що потрійна столиця: Європейського Союзу, Бельгії та старовинної Фландрії – має бути чимось подібна до Парижу. Але ж ні. Хіба що собор Святих Михайла та Гудули за архітектурою трохи нагадує собор Паризької Богоматері (та й зводилися вони майже одночасно, в ХІІ-ХІІІ століттях). Брюсельську Гран-Плас (Гроте-маркт) недарма часто називають найкрасивішим майданом у Європі. Готичну ратушу тут побудували ще між 1402 і 1455 роками. Решту будівель звели і прикрасили позолотою багаті гільдії на початку XVIII століття. Бельгійський король Леопольд ІІ (1835-1909) волів зруйнувати Гран-Плас. Він вважав площу старезною та провінційною. Але тодішній мер Шарль Бюльс зумів її відстояти. Пізніше вдячні брюсельці присвятили йому пам’ятник-фонтан. Що стосується хлопчика-дзюркотунчика, мені чомусь здавалося, що скульптура стоїть у центрі просторої площі, оточеної деревами. Де там! Схожий на банального амурчика малюк (61 см заввишки) притуливсь у кутку на розі вулиць. Назвати це «площею» - явне перебільшення. Та й скульптура давно не та, яку виготовили у ХV столітті і яку 1619 року переробив Жером Дюкенуа. Оригінал (а згодом кілька його копій) давним-давно викрадені. Звісно, в Брюсселі я куштувала бельгійський шоколад і вафлі. Але що насправді вразило – пивні крамниці. Очі розбігаються: сотні сортів бельгійського пива! Причому, виключно у пляшках (обсягом 0,33, а іноді літрових). Бо справжні знавці зневажають бляшанки. Любителі пива стверджують, що в Бельгії воно краще за нідерландське чи німецьке. Буцімто з бельгійцями можуть суперничати хіба що чеські броварі. Якщо це правда, то не дивно, що символом Брюсселя став хлопчик-дзюркотунчик…

Кульмінація нашої мандрівки – парк Кекенгоф. Ні, це не я так вирішила. Це підсумок голосування усієї групи наприкінці поїздки. Кекенгоф розташований у місті Ліссе, за 40 кілометрів від Амстердаму. Приправлені добривами піщані грунти у цих краях дуже придатні для вирощування цибулевих квітів. Тож, не дивно, що наразі містечко експортує бульби у понад сто країн світу. Парк заклали 1857 року. Однак ідею створити розважальний комплекс і водночас наочну експозицію для торгівлі квітами реалізували лише у 1940-х. Тепер територія парку – 32 га. Тут можна побачити понад сто сортів тюльпанів (а також інші квіти).

Кекенгоф не отримує субсидій із державного бюджету. Він і без того прибутковий. У період цвітіння тюльпанів – з 20 березня по 20 травня - його відвідують півтора мільйони туристів. Витрати на парк великі, але і доход чималий (зокрема, 2019 року він становив 25 мільйонів євро). Наразі квиток до парку коштує 16 євро, а туристи там ще й обідають та купують бульби тюльпанів. Обабіч парку дві парковки. Виключно для автобусів! Лише на одній із них 24 квітня ми нарахували чи не пів сотні бусів. Приватними авто сюди, мабуть, краще не їздити…

Я блукала парком чотири години, проте не змогла його обійти. Спочатку гарячково фотографувала, потім втомилася. Привезла з Кекенгофа майже двісті світлин! І що тепер робити?! Не можу ж я розмістити тут усі. Та ще й - чи здатні передати красу живих квітів світлини? Без свіжого повітря, сонячних відблисків, доторків вітру або дощових крапель…

Після сліпучої яскравості парку Кекенгоф нас уже ніщо не могло так само полонити. Тим більше, за дощовитої вітряної погоди. Певне, тому фактична столиця Нідерландів Гаага, де діє уряд країни, та тисячолітній Делфт здалися мені надто похмурими. Несправедливе враження? Але що можна відчути, стоячи на гаазькому пляжі під поривами холодного вітру з Північного моря… Хоча сандвічі з оселедцем тут готують не менш смачні, ніж у Волендамі. Зізнаюся, коли я повернулася додому, спробувала зробити для гостей сандвічі «по-нідерландськи». Де там! Й оселедець не той, і булочки. Навіть цибуля й огірок ніби не так смакують… На зворотному шляху в Україну ми ще мали нагоду оглянути Кельн - туди я потрапила утретє. Зате уперше побувала в Аахені - столиці імперії Карла Великого, котрий 814 року був похований тут у палацовій каплиці. Від палацу майже нічого не лишилося, але каплиця у соборі, де протягом шести століть коронували володарів Священної Римської імперії, зберіглася більш-менш недоторканою. В олтарі виблискує золотом труна з останками Карла Великого. Та мене зачарувало не її золотаве сяйво, а мозаїки на стінах храму. Тоді як гарна аахенська ратуша… заплутала. Ми оглянули її південний фасад, і після цього мені здалося, що північний фасад, який прикрашають 50 статуй королів Священної імперії, - то геть інша будівля. Повірте: неймовірна різниця! У Кельні можна нескінченно чудуватися на собор – суцільне готичне мереживо з вежами висотою 157 метрів. Та поруч із ним (небо і земля!) я зазирнула в магазин, де продають одеколон. Адже «Eau de Cologne» у перекладі з французької - «кельнська вода». Оригінальний кельнський одеколон приємно пахне і, як на мене, підходить і жінкам, і чоловікам. Наступним містом на нашому шляху була Прага. Я не поїхала з готелю на прогулянку (бо кілька разів бувала у Празі, а втома надто давалася взнаки). Лише сходила в супермаркет за продуктами на дорогу, радіючи помірним порівняно з Нідерландами цінам. Зізнаюся, наприкінці мандрівки була абсолютно виснажена. Туристичним операторам є сенс подумати про полегшені автобусні тури для літніх людей. Такі, де автобус приїжджатиме в готелі не о 23-24-й годині, а хоча б о 19-й, щоб була можливість до 8-ї ранку нормально відпочити. А для особливо активних увечері можна влаштовувати додаткові екскурсії. У нашій групі було чимало пенсіонерів віком від 60 до 75 років, котрі ледве витримували заданий ритм. Рік у рік серед туристів стає все більше літніх людей. Переконана, їх було би ще більше, якби програми турів скільки-то враховували їхні потреби й можливості.