Про що не доспівав, козаче?

Сестра Зіна дивувалася, як молодшому братику вдається виліпити коників так, ніби вони справді кудись мчать. Юний «чарівник» оживляв звичайний пластилін. Зрештою, Зіна відвела хлопця до Запорізької дитячої художньої школи. У таких випадках зазвичай згадують про гени. Але батьки Колі жодного відношення до мистецтва не мали. Тато Микола Григорович працював на коксохімічному заводі. Мама Євдокія Харлампівна займалася дітьми, а коли ті підросли, теж пішла працювати. Начебто – робітнича родина, яких у Запоріжжі чимало. Та все ж недарма прізвище Колядко натякає на коріння, що глибоко проникло у древню українську землю… 1968 року хлопець вступив до Дніпропетровського художнього училища. Хоча точніше сказати, його туди направили, бо непересічне обдарування юного запоріжця привернуло увагу фахівців. Миколі тоді було 17 років. Він став учнем живописно-педагогічного відділення. А на тому ж курсі, на декоративно-оформительському відділенні, навчалася Наталка Здор із легендарної Петриківки. Тепер Наталія Василівна навіть не може пригадати мить, коли вперше побачила Миколу. Проте не звернути на нього увагу було неможливо. - Коля вам одразу сподобався? - Він усім подобався! - І справді, як на автопортретах, мав напрочуд блакитні очі? - Променисті, яскраві, дуже… добрі, - на мить Наталя Василівна засвітилася, ніби крізь час зустріла внутрішнім зором погляд судженого. Але одружилися юні закохані аж через сім років. Після училища Миколу призвали до армії. Вони з Наталкою змогли побратися лише в 1975 році, коли він демобілізувався і влаштувався на роботу до Запорізького художньо-виробничого комбінату. Молода дружина услід за чоловіком приїхала в Запоріжжя. У 1977-му народився син Денис. Хоча по-справжньому прикипіти душею до індустріального міста петриківчанка не змогла, та це не мало значення: адже її Коля так любив рідне Запоріжжя!

Одна з перших картин молодого живописця - «Вела коня по лужку». Полотно за фольклорним сюжетом датоване радісним для нього 1975 роком. Та назустріч глядачеві йде зажурена дівчина. Вдалині видно похнюплений силует чоловіка: тьмяне обличчя, дорожній мішок на спині. Кінь - частка жовто-коричневого краєвиду. Грива – то трави. Хвіст - дорога… Ще в 1970-ті та 1980-ті роки, коли все українське було «не в моді» і тих, хто розмовляв українською презирливо йменували «селюками», у живопису Колядка наполегливо звучали фольклорні й козацькі мотиви. Не лише в сюжетах. Сам стиль художника перейнявся традиціями та духом народного мистецтва. Картини Колядка можна не просто роздивлятися, а «слухати», наче пісні, і навіть «читати», мов книгу. Тлумачити - і все рівно ніколи не розгадати всі їхні загадки. Особливо в останніх творах 1990-х років. «Козаки гуляють» - відчайдушний танок посеред степу. Котиться перекотиполе. Шаленіють вітри. Все крутиться, дзвенить струнами кобзи, несеться… у космічному просторі? «Жінка в червоному» - красуня. Але чому в неї такий суворий, гострий погляд? Чому в очах настороженість, майже ворожість? «Страта Дон Кіхота» - головний герой картини дивно схожий на Ісуса, якого знімають з хреста. І не скажеш однозначно: ота постать у червоному поруч із ним - кат чи блазень? «Дочка мірошника» - ох, і лукава ж дівчина, схожа на пишну ляльку. Напевне, чаклунка? «Козак і голубка» - диво ніжності. Навіть не віриться: невже цей волоокий парубок - із буйного та войовничого козацького племені?

Миколі Колядку не треба було нічого виправляти: рука ніби сама вільно й безпомилково проводила лінію чи наносила мазок. - Спочатку він у деталях продумував сюжет картини, а потім переносив на полотно те, що бачив в уяві, - пояснює дружина художника Наталія Колядко. – Це важче, ніж писати з натури. Але Коля працював швидко. Енергія з нього так і вихлюпувала. Хоча йому завжди важко було виконувати замовлення. Примусова робота його гнітила. На виставці в художньому музеї 188 творів Миколи Колядка: живопис, графіка, навіть невеличкі скульптури з шамоту. 31 робота – із музейних фондів, 7 – із приватних колекцій. Але найбільшу частку – 150 творів – надала родина художника. Серед цього розмаїття лише одне полотно можна віднести до «замовних»: епізод будівництва Запорізької атомної станції. Та попри оте обтяжливе для нього замовлення, у цій картині щира радість від перемоги, енергія, навіть рух… Талант не приховаєш! «Чудова людина і чудовий художник», - так відгукуються всі, хто знав Миколу Колядка. «Мистецтво – це моя єдина життєва потреба», - зізнався він якось своїй колезі. - Ми здружилися в молодості. Я був студентом філософського факультету і багато розповідав Колі про філософію, а він мені – про історію мистецтва й України, - згадує кандидат філософських наук Сергій Тарадайко. На його думку, Колядко був художником-філософом світового рівня. Сергій Миколайович написав про нього книгу-есе «Філософія лінії», яка побачила світ торік, напередодні ювілею художника.

Микола Колядко народився 17 грудня 1951-го. А 15 лютого 1999-го упав у високий проліт сходів – і його не стало. Лише 47 років відвела скупа доля… - Мені здається, його творчість обірвалась на початку нового етапу, - ділиться куратор виставки Людмила Травень. Коли після смерті художника зайшли до його майстерні, на мольберті стояло полотно «Доля»: дівчина, силует якої нагадує Шевченкову Катерину, простягнула руку до чаші. Що вона вибирає: плід чи жереб? А позаду лише намічено постать козака. Може, той очікує, що дасть йому красуня? Яку долю провістить… Якщо поставити поруч полотно «Вела коня по лужку» і цю останню, не завершену картину, можна наочно побачити, наскільки великий шлях пройшов художник за 25 років творчості. Лінії стали витонченішими, але зберегли при цьому силу і безпомилковість. Пом’якшали кольори, не втративши притаманної їм глибини. Легшим і прозорішим став мазок, анітрохи не розгубивши потужну енергію… Як багато Микола встиг! І скільки міг би ще… Того фатального 15 лютого на мольберті в Колядка стояла ще одна картина: «Збирання врожаю». Але вона була повернута зворотним боком. Ніби художнику раптом здався недоречним сюжет, сповнений гармонії. Щедрий кошик із виноградом… Дитина, котра тягнеться за гроном… Чоловік із келихом у руці, який безтурботно співає, трохи нагадуючи самого Миколу… Про що не доспівав, козаче?