Про що ти згадаєш у свої сто років?

Над рукописом Олександра Семенівна працювала минулої зими, ночами, коли менше дрижать неслухняні пальці. Хоча навіть гадки не мала, що її труд побачить світ… «Правда ZP» у березні цього року опублікувала великий нарис про Олександру Скрипнюк. Дійсно – непересічна доля. Дівчина-комсомолка, отримавши у 1940 році диплом фельдшера, попросила направити її… у злиденне глухе село Горьківської області. На найважчу ділянку. А рік по тому, на восьмий день війни, Шурочку мобілізували до армії. Вона служила на санітарно-транспортному судні, яке у 1941-му вивозило поранених з-під Москви та Калініна, а в 1942-му – зі Сталінграда. Була контужена вибухом і поранена. До кінця війни працювала у госпіталях, маючи справу з найважчими каліцтвами (не кажучи вже про психологічні травми). Коли демобілізувалася, знову попросилася туди, де важче. Повіривши у Бога, вийшла з партії (і це за сталінських часів!). У травні 1952-го переїхала з чоловіком-військовим льотчиком у Запоріжжя. Працювала в санепідслужбах електровозоремонтного заводу й у водників… Та хіба кількома фразами можна розповісти про долю цієї жінки, котра завжди заряджала енергією всіх оточуючих?!  Набагато більше про неї можна дізнатись із книги «Пісні, вірші і спогади про війну від Олександри Скрипнюк», яку чималим для нинішніх часів накладом у 500 примірників випустив у світ запорізький видавничий дім «Кераміст». До речі, книжку редагувала постійний автор нашої газети Віталіна Московцева. А нарис про Олександру Скрипнюк, вміщений на початку збірки, значною мірою базується на публікації у «Правді ZP». Але свій рукопис Олександра Семенівна створювала не для друку, а… у подарунок. Справа в тому, що нею опікується генеральний директор транснаціональної корпорації «Кераміст» Дмитро Зусманович. Зокрема, у грудні минулого року 99-річчя Олександри Семенівни святкували у корпоративному кафе «Соляріс». Там велике інтерв’ю з іменинницею записав телеканал «Алекс»… Отоді-то у літньої жінки виникла ідея подарувати Дмитру Марковичу щось таке, що на довгий час стане згадкою про неї. Вона вирішила записати для нього всі, які пам’ятає та які співала з друзями-фронтовиками, пісні про війну – і популярні, і майже нікому не відомі «окопні». Їх набралося аж 86! До них по пам’яті вона додала кілька віршів. Деякі тексти Олександра Семенівна супроводила коментарями. Зокрема, поділилася спогадом, як отримала прізвисько Челіта – за безжурною героїнею мексиканської пісеньки, що її Шурочка співала на концертах перед пораненими. А наприкінці книги навела факти з історії Сталінградської битви й поділилася своїми спогадами. Вклеїла у рукопис фотографії. І з присвятою подарувала Дмитру Зусмановичу. А він вирішив, що книга-подарунок зацікавить багатьох читачів у різних країнах.

«Я плакала», – зізнається Олена Н., котра однією з перших прочитала книгу Олександри Скрипнюк. Вона отримала видання, коли його презентували під час відкриття сезону запорізького Нового театру. У ПК ЗАЗ, де ця приватна трупа, що її теж підтримує Дмитро Зусманович, показувала ліричну комедію «Наплювати мені на ваш мільйон», Олена прийшла за благодійним запрошенням з групою жінок-інвалідів із громадської організації «Переможемо рак». Коли після вистави Олександра Скрипнюк піднялася на сцену подякувати артистам, публіка була настільки вражена її жвавістю та ясним розумом, що багатьом захотілося прочитати книгу приголомшливої 99-літньої авторки. Олена Н. підійшла до Олександри Семенівни з наміром купити збірку. Але заради особливого випадку книгу просто подарували. – Потім, 14 жовтня, у День визволення Запоріжжя, я спілкувалася з Олександрою Семенівною на Алеї Слави. Сподіваюся, що скоро знову зустрінуся з нею! – із захопленням написала Олена Н. у Вайбері. І ще звернулася з проханням передати Скрипнюк аудіозапис пісні «Дзвони», яку співає Оленин син. Після вистави Нового театру «Наплювати мені на ваш мільйон» Олександра Скрипнюк попросила… провести її за лаштунки. «Ніколи там не була. Цікаво!» – посміхнулася 99-літня жінка. Чудова якість молодої душі: цікавитись усім на світі… – Я завжди любила ходити в театри, – поділилась Олександра Семенівна з глядачами зі сцени. – В юності ми засвоїли: там бувають культурні, освічені люди. І вбиратися туди треба якнайкраще. Але білу блузку мала лише одна наша подруга Маруся Курочкіна. Тож, надягали її по черзі. Нинішнім глядачам раджу: не ходіть у театр в буденному одязі. Адже це – свято… Під час війни ми, медичні працівники, влаштовували концерти для поранених на санітарно-транспортному судні і в госпіталях. Нашою самодіяльністю керувала Віра Василівна Антонова – піаністка московського театру імені Вахтангова, яка пішла на війну добровольцем. Концерти потрібні були заради психотерапії. Пісні і танці відволікали поранених від похмурих думок, змушували забути про біль, про загиблих товаришів і рідних, про саму війну. Мистецтво – велика сила! За лаштунками Олександра Семенівна сказала, що, на її думку, сучасний театр набагато вдосконалився порівняно з тим, яким був за часів її юності. Спектаклі стали яскравішими. Й актори грають… без суфлера, котрий раніше був неодмінним учасником вистав. «Треба ж мати таку пам’ять, щоб вивчити стільки тексту!» – дивувалася жінка. Натомість актори позаздрили її пам’яті. Адже без малого столітня Олександра Семенівна чудово продекламувала їм великий вірш «Господиня дому» свого улюбленого поета Костянтина Симонова (з яким, до речі, колись листувалася). Не кажучи вже про тексти, що вона по пам’яті записала для книги «Пісні, вірші та спогади про війну від Олександри Скрипнюк». А також про імена і прізвища людей, з якими – іноді зовсім ненадовго – зводила її доля… На порозі власного століття Олександра Семенівна не забула нікого. І подарувала їм вічність на сторінках своєї книги. Олена Стахова